Село не люди

– А я йому, бля, кажу… – почула Катерина Сергіїв голос. – Кажу йому: та ти здохнеш, паскудо, в тебе руки короткі, щоб мене трахнути! Ти уявила?! Га?!

Людка тоненько засміялася.

– Я в журналі читала… Так один чоловік…

І замовкла на півслові.

– О! Ка-атька! А чого це ти поночі вештаєшся? Добрих людей лякаєш.

Катерина стала коло лавки, плечем повела.

– І сидіть тут. Піду собі.

Сергій підхопився, Катерину за руку:

– Е, ні! Сідай тепер. Ти мені теж потрібна.

Людка брови звела:

– Це як?! Любов утрьох? А ти, Серьожа, не викусиш?! – дулю скрутила.

– От ви, дівки, дурні. Навіщо втрьох? Учотирьох – воно краще. Я з тобою, Катька із Сашком.

– Ви про що? – Катерина ніяк уторопати не могла.

– Е, дівки, то великий секрет. Ми із Санькою готуємо вам сюрприз. Ви прийдете і помрете від щастя.

– Куди прийдемо? – Катерина аж засміялася – так кумедно Сергій своїм секретом вихвалявся.

– А це поки що теж секрет. От і мучтеся тепер, гадайте, що круті хлопці для вас підготували.

– Боже ж ти мій, як цікаво! – Людка мрійливо закотила оченята. – Я вже не можу дочекатися!

– Терпіння май! – Сергій знов примостився біля Людки, обняв її. – М-м-м-м! Людка! Ти просто королева. І красива, і розумна. Журнали весь час читаєш.

– Ой, швидше б уже п’ятниця. Замовила Миколі, щоб нових журналів привіз. – Людка поправила заколки у рідкому рудому волоссі, запитала подругу: – Кать! Ти завтра до школи підеш?

– Не знаю…

Катерина вже зібралася була йти, коли з темряви виринув Сашко.

– Оба-на! А ось і Катькин кавалер! – вигукнув Сергій. – Де ти був, Саня?

– До кургану по темному ходив, як останній ідіот! – Сашко криво всміхнувся до Катерини. – От тобі, Катю, спасибі! До Килини вона йшла, на курган зайшла, батька мого не помітила… Зовсім сліпа чи вдаєш?!

– То дядько Роман був біля копи? – Катерина почервоніла, та ніч те вкрила.

– А де ж йому бути?!

– Вибач…

Сергій підскочив:

– Саня! Яке вибачення?! Хай Катька на сюрприз погоджується.

– Та не бризкай слиною, Серьожа, – Катька на крок відступила. – Пристану на ваш сюрприз. Добре вже, добре…

Сашко знітився.

– Добре, то й добре. Я додому… Катя, тебе провести?

– Ходім.

Ішли темною вулицею Імені Леніна мовчки.

Нарешті Сашко кашлянув, обійняв Катерину.

– Можна?..

– Та хай… – Катерина всміхнулася, і Сашко враз став хоробрішим.

– Кать… Як мені буде шістнадцять, я на тобі женитися задумав.

– Ото дурний! – Катерина розсміялася.

– А що?.. Будемо спати в одному ліжку… Дітей заведемо. Порожній будинок відремонтуємо й житимемо… Я комбайнер нормальний, усі кажуть. Я з тобою… по-дорослому буду.

– Я оце «по-дорослому» щоночі вдома бачу. Таткові воно, може, й добре, а мамку шкода. Вона, бідна, за день накрутиться і проситься: «Льончику, любчику, давай спати», а він їй: «Та коли ти вже, їй-бо, наспишся, Дарино! Ану ходи до мене, бо як вріжу…»

– То твої… щоночі?

– Ну, майже… Одна радість – як татко п’яний. Приповзе, вирубиться, мамці – рай!

– А мій… маманю… не того. Ну, не дістає. Навпаки. Вона серед ночі, чую, шепоче йому: «Ромчику! Я ж знаю, ти не спиш… Ну, чого тобі ще треба?! Чого відвертаєшся?!» А батько: «Вигадуєш дурне! Утомився я, Раю. Не стоїть у мене».

– І чого підслуховуєш?

– А сама…

Катерина плечима знизала.

– Ну, я пішла… До школи завтра йдеш?

– Піду. Випускний клас. Тре’ старатися.

– А куди після дев’ятого?

– Казав же, у комбайнери. У нас і поле своє є.

– Та знаю я ваше поле. Самі бур’яни.

– То ненадовго. Батько за трактор домовився. Зоремо, посіємося… Розбагатіємо. Ще бігатимеш за мною.

– От ти дурний! Одне в голові.

Лягла Катерина. Ковдрою з головою вкрилася, а не спиться. Сповзла з ліжка і – за хату. У траву, де минулої ночі її дядько Ромко чекав.

Нікого. Сіла.

– Що ж то воно було?..

І до хати – по росі босими ногами.

Мамка спала і всміхалася вві сні. На підлозі хропів п’яний татко. Катерина всунула ноги у ґумові чоботи, на нічну сорочку накинула мамчину кофтину і вибігла з дому.

– Чи подивитися?..

І городами – до дороги на курган.

А ніч же світла – як боже царство! Зірки в небі яскравих дірок понапробивали, ллються, ллються до землі. А під ними – так тихо, як може бути тільки тоді, коли все погане геть зникає без сліду. І поля ніхто не сіпає, і озера ніхто не каламутить, і лісу ніхто не ламає.

Катерина від швидкої ходи зігрілася, кофтину зняла, руки розкинула, обличчя – до зірок.

– А раптом – сліпа?.. Килино! Килино! А раптом – сліпа?..

І ніби у відповідь хтось ізгори:

– Іди вже…

– Піду…

Роман чесно охороняв копу Залусківського. Спати собі не давав, прислухався, а щоб не нудьгувати, придумав порахувати, скільки соляри треба, щоби поле засіяти. І тільки рахувати взявся, як біля копи – тихі кроки.

– Ах ви ж, курви чужі! Уже й прийшли по сіно?!

Висмикнув Роман із копи товсту палицю, потім другу.

– Ну, ходіть до мене! Ходіть! – шепотів люто.

– Дядьку Романе…

Почув тоненький голосок – і впав під копу.

– Господи! Господи! Вона мені вже привиджується! Що ж воно за таке?!

– Дядьку Романе… – Катерина стояла неподалік копи і чо’сь боялася підійти ближче.

– Йо! Та це ж вона! – Роман підвівся, кашлянув для порядку, вийшов із-за копи.

– О! Нічне видіння! Ти що тут робиш, Катерино?

Катерина почервоніла, бровки насупила.

– Якби ж сама знала? Ноги привели…

Гоц! І з Романа всі декорації злізли. Затремтів, руки вперед простягнув, як сліпий.

– Дитино золота! Русалонько…