Село не люди
Шрифт:
– Ой! Дядьку Романе, не підходьте! – перелякалася.
– Не бійся! Я тебе не скривджу. Ну, дай руку… Тільки руку. Ось бачиш, і не страшно. Сідай. Сядь, Катю…
– От якби стоячки…
– Не бійся.
– Добре, добре.
Катерина сіла біля копи. Роман опустився поруч, руки зціпив, аж кістки хруснули.
– Ти… прости мені. Біс поплутав. Наче марево найшло. Я тебе й пальцем більше не торкнуся. Русалонько… Рости. Я почекаю. Чуєш? Чекати буду, хоч би що!
– Так то була… не любов?
– Прости… Не можу пояснити. Мала ти ще. Любов…
Катерина Сашкові слова згадала, вдихнула глибоко.
– А може… не стоїть уже?
Роман схопив дівча за руку, затиснув долоньку межи своїх ніг.
– От воно! «Не стоїть»… Стоїть! Як залізо! Та я втерплю! Бо в мене до тебе… не пусте. Чуєш, Русалонько? Я тебе за дружину хочу. Тільки підрости ще трохи.
– У вас є тітка Рая, дядьку Романе.
– Розлучуся. Поїдемо геть. Хоч і в Килимівку. Світ великий. Що скажеш?
– Не знаю… Як сліпа.
– А ти серце слухай. Це воно тебе сюди привело. До мене привело.
– Справді?
– А як сама…
– Думаю про вас весь час. У Сашки… очі такі ж сині. От нібито зовсім такі самі, як у вас, а я не про нього, а про вас думаю.
– Серденько моє… Сиди. Сиди й не рухайся. Я твою ніжку поцілую.
– Я в чоботях! – Катерина розсміялася, а в Романа – ніби крила.
– Скидай свої чоботи! – теж сміється.
– У мене п’ятка в «Лісовій пісні»!
– А мені байдуже. Ось вона… Ніжка дорогоцінна. Русалонько… Люблю тебе. Чуєш? Люблю…
І так Роман це сказав… Ніби тавро наклав непорушне.
Катерина розгубилася.
– Піду я, дядьку Романе. Скоро мамка встане. Кинеться, а мене нема…
– Іди…
– Можна я до вас прийду завтра вночі?
– Ще питаєш… Та я помру, якщо не прийдеш.
– Бувайте…
Катерина накинула на плечі мамчину кофтину, побігла до села.
– Боже, на що я насмілився? – Роман сидів під копою, дивився дівчині услід. – Льонька мене вб’є…
Ранок. Мамка, як завжди, поперед сонця.
– Гей, громадяни! Підйом! Льоню! З розсолу почнеш чи до свиней глянеш?
– З розсолу…
– Катю, донечко! Вставай, спляча красуне. Гляньте тільки! Коси розпустила… Ще вдавишся колись уві сні.
Катерина сіла на ліжку:
– Мамо, я не спляча красуня. Я Русалонька…
– Ще краще придумала! Уставай уже, Русалонько. І про школу сьогодні не кажи.
– Чого?
– Я сметану та яйця закупівельникам повезу, татко в раби до Залусківського, а ти мені гарненько всю моркву повикопуєш, висушиш, поки сонце ще гріє, пісочком перетрусиш…
– Мамо, завтра п’яниця…
– От холєра! – татко ледь розсолом не поперхнувся.
– А що «холєра»… Микола раз на місяць свій магазин у Шанівку привозить… – У Катерини аж сльози на очах.
– І що тобі знову треба в тому магазині? Знаєш сама – грошей нема.
– Олія є… – Катерина своєї.
– Дарка, глянь! Ти ту олію заробила, а воно вже й око поклало!
– Доню, кажи мені, – мамка наполягає.
– Мамо, мені ліфчика треба…
– Що?! –
татко аж підскочив. – Що ти сказала?!– Так, Льоню! А йди-но, любчику, до свиней, а ми тут без тебе розберемося.
Мамка татка до дверей пхає, а він огризається:
– Тільки купіть цей ліфчик! Я вас обох на ньому…
– Мамо, чого татко так?.. – Катерина до мамки притулилася, а та сміється.
– Е, доню! Хіба від добра… Та й забули. Давай, кажи…
– Ліфчика треба. У школі сміються. Кажуть, розпустила Катька цицьки…
– Хто каже?
– А хоч би й… Вадька. І Людка. Мамо, мені ліфчика треба. І тих… прокладок красивих. Людка казала, з ними ой як зручно. І не протікають…
– Доню… Зима на носі. Зимових чобітків нема. З пальта виросла, а я тобі прокладок накуплю. І що то буде?
– А Людка мені раз одну прокладку дала… То це ж – хоч скач! Мамо…
– Доню, по ліфчик завтра до Миколи підемо, а про прокладки й не згадуй. Нас тато з дому повиганяє.
– І зимові чобітки подивимось? І пальто?
– Та подивимося на все, от тільки купити…
– А ліфчика?
– Буде тобі ліфчик.
– А татко…
– А що татко? Перебіситься… А там свиню заколемо – і про чобітки з пальтом поговоримо.
– Ой, мамцю, яка ж ти в мене золота!
– Ой, доню, яка ж ти в мене підлиза, – мамка сміється, а очі сумні.
«От і розбери тих дорослих», – думає Катерина.
Мамка з татком розбіглися. Катерина вийшла з дому, а біля хвіртки Людка.
– Я до школи не піду, – оголосила Катерина. – Моя школа сьогодні – морква на городі.
– І дарма! А я хлопців чекаю. З ними піду. Із Сергієм та Сашкою… – Раптом замислилася. – Чуєш, Катько! Я тут подумала… А може, даремно я із Сергієм зв’язалася. Матюкається, зараза, весь час. Може, мені на Сашку переключитися? Ти б кого з них вибрала?
– А чого це я повинна вибирати між огірком і капустою, якщо мені ситра хочеться?
– А де ти у Шанівці ще когось побачила? Може, Тамарчиного молодшого – Тарасика-першокласника?
І Людка розреготалася.
– Ох і дурна ж ти, Людка! Оце тобі Сашко і Сергій увесь світ затулили. А в селі чоловіків – повно!
Людка перестала реготати.
– Ти здуріла?..
Катерина очі відвела:
– Чи, приміром, узяти килимівських… Обирай собі, Людко, кого хочеш.
– Щоб шанівська дівчина на поганих килимівських заглядалася! Та ніколи! А онде хлопці чешуть. Піду. Ти завтра до Миколиного магазину підеш?
– Піду. Може, щось і купимо.
– За гроші?
– За які там гроші? За олію.
– Тю! Та Микола ще місяць тому постановив: тільки за гроші. А ти не знала?..
Людка пошвендяла назустріч хлопцям, а Катерина так і завмерла. «Що ж це? Як же так? Бути не може. Бреше Людка… А як же ліфчик? Як же мій перший дорослий ліфчик?!» – билося.
– Катька! – Сергій з вулиці.
– Чого тобі?
– Таж сюрприз на завтра плануємо. Готуйся!
– Відкладай на суботу. Завтра не можу.