Сестра Керрі

Мінні відчула, що в Керрі поліпшився настрій, і вирішила, що це слушна нагода, щоб розтлумачити сестрі, якої думки Гансон про ці її спроби переїзду до Чикаго.

– А коли тобі не вдасться одержати це місце… – вона затнулася.

– Якщо я найближчим часом не знайду нічого, то, мабуть, поїду додому.

Мінні швидко підхопила:

– Гансон теж вважає, що так буде краще, принаймні на зиму…

Керрі одразу все зрозуміла: їм не хочеться тримати на шиї безробітну. Вона не сердилася на Мінні, та й на Гансона теж. Але сидячи оце зараз і міркуючи над словами сестри, дуже раділа, що у неї є гроші Друе.

– Авжеж, – промовила вона розважливо, – я теж так гадала.

Вона не сказала, що від цієї думки все в ній обурювалося! Що чекало її в Колумбія-Сіті? Хіба вона не знає тамтешнє нудне, одноманітне життя? А тут – величезне, таємниче місто, яке все ще притягувало до себе, як магніт. Те, що вона встигла побачити, лише натякало на всі можливості, які в собі воно таїло. І що ж тепер – зректися цього всього і повернутись до нужденного існування? Їй хотілося волати від самої думки про це!

Керрі рано прийшла додому. Сховалась у вітальню, щоб усе обдумати на самоті. Що ж робити? Не може бути й мови, щоб купити собі обнови і заявитися в них тут! Частину з цих двадцяти доларів доведеться залишити на той випадок, коли треба буде їхати додому. Треба ж заплатити за проїзд, бо вона нізащо не буде позичати у Мінні. Ну гаразд, а як же вона пояснить, де хоча б на це дістала гроші? Якби їй вдалося щось заробити, як легко б тоді все це владналося!

Вона знов і знов поверталася до цього заплутаного вузла. Завтра вранці Друе чекатиме, що вона прийде у новому вбранні, а це ж неможливо! Гансони, зі свого боку, чекають, щоб вона вже збиралася додому. Вона охоче пішла б від них. Але ж не додому! Вона уявила собі, як вони подивилися б на те, що вона десь дістала грошей, не працювавши. Жахливо, що вона ці гроші взяла – їй стало соромно… Вона була геть пригнічена тим, як усе складалося. Поки була з Друе – все було легко й ясно. А зараз – така заплутаність і безнадія! Куди гірше, ніж було досі: нібито й є допомога, і не можна з неї скористатися…

У неї зовсім зіпсувався настрій, і за вечерею Мінні подумала, що в сестри був тяжкий день. Зрештою, Керрі вирішила, що поверне гроші Друе. Не треба було їх брати! То була помилка. Завтра вона з самісінького ранку вирушить шукати роботу. Опівдні, як було умовлено, зустрінеться з Друе і все йому скаже. І коли рішення було прийнято, на серці в неї стало дуже тяжко, і її знову охопив розпач.

Дивна річ: досить їй було взяти гроші в руки, вона одразу відчула полегшення. І навіть після цих розпачливих думок вона забувала про все – і двадцять доларів здавалися чимось чудовим, чарівним! Ох, ці гроші, гроші! Яке щастя їх мати! Якби зараз їх було вдосталь, як легко розвіялися б усі ці турботи!

Керрі встала досить рано встала і пішла з дому. Рішення шукати роботу було не дуже тверде, однак гроші, що лежали в кишені і принесли їй стільки клопотів, робили думку про роботу трохи легшою. Вона йшла кварталом оптових фірм. Ось зараз треба ввійти і спитати. Серце в неї стислося, ноги несли її далі. «Яка ж ти боягузка!» – казала вона сама до себе. Але ж вона стільки ходила й питала! Все одно – результат буде той самий. Вона все йшла і йшла, тоді нарешті зайшла на одну фабрику. Все повторилося, як і дотепер. Керрі вийшла, почуваючи, що щастя її зрадило. Марні намагання!

Майже бездумно дійшла до Дірборн-стріт. Тут містився великий універсальний магазин «Ярмарок» із нескінченними вітринами, безліччю візків для покупок. Тут вирував натовп покупців. Це видовисько хутко відвернуло її від сумних думок. Сюди вона збиралася прийти, щоб купити собі обнови! Та щоб хоч трохи розважитись, може ж вона нарешті просто поглянути, що продають?

Чи є щось миліше в нашому житті, ніж отой стан піднесення, в якому ми перебуваємо інколи, охоплені бажанням щось придбати, та ще й маючи на те гроші? Вагання, докори сумління, нерішучість… Саме в такому стані була Керрі, коли почала блукати розкішним магазином, серед безлічі речей, виставлених тут. Ще відтоді, коли вона приходила сюди шукати роботу, у неї склалася дуже висока думка про цей магазин. Зараз вона спинялася перед кожною річчю, яку раніш поспішала проминути. Її юне серце палало од бажання усім цим заволодіти! Як гарно вона виглядала б ось у цьому, а оте – якої б надало привабливості! Натрапивши на корсетний відділ, вона завмерла мрійливо перед багатством барв і мережив. Досить лише зважитись і якесь з цих див належатиме їй…

Вона надовго затрималася також і в ювелірному відділі. Розглядала сережки, браслети, персні, ланцюжки… Чого б тільки вона не віддала, щоб мати все це! А як чарівно вона виглядала б у таких прикрасах!

Та головною метою були все-таки жакети. Керрі одразу помітила один – не схожий на інші, кофейного кольору, з великими перламутровими ґудзиками – крик моди тієї осені. Вона ще походила по магазину, щоб переконатися, що нічого ще кращого там немає. Проходячи поміж скляними шафами й полицями, де були виставлені зразки, вона із задоволенням переконалась, що вибрала найкращу річ. І весь час вагалася: може таки купити цю річ? Вона так милує око… Але згадала про справжній стан речей. Полудень катастрофічно наближався, а вона так ні на що й не зважилась! Ні, треба йти і повернути гроші!

Друе стояв на розі, чекаючи її.

– Добрий день, Керрі… А де ж жакет і… – він спантеличено глянув на її ноги – …і черевики?

Керрі збиралася розсудливо пояснити своє рішення, але це запитання все сплутало.

– Я прийшла сказати, що… не можу взяти ці гроші…

– Ах, он воно що! – вигукнув Друе. – Ну, в такому разі ходімо зі мною. Завітаємо зараз до «Партріджа».

Керрі пішла як заведена. В одну мить розлетілися й щезли всі сумніви й гризоти. Вона ніяк не могла пригадати найбільш вагомих доказів, які мала викласти, та обставин, які збиралась пояснити.

– Ви вже снідали? Мабуть, ні. Давайте зайдемо он туди, – і Друе спрямував кроки до вишуканого ресторану на Монро-стріт, неподалік Стейт-стріт.

– Я нізащо не повинна брати у вас гроші… – тихо сказала Керрі, коли вони розташувалися в затишному куточку і Друе замовив снідання. – Я не можу вдягти такі речі там. Родичі… не зрозуміють, звідки я їх узяла.

– То що ж ви думаєте робити? – заглянув Друе їй в очі. – Обходитися без необхідного?

– Мабуть, поїду додому… – сказала вона сумно.

– Оце вже годі! – промовив він рішуче. – Ви просто надто сушили мізки над цим. Я зараз скажу, що вам треба зробити. Кажете, що не можете носити ці речі там? То чом вам не найняти мебльовану кімнату, скажімо, на тиждень. І не залишити там ці речі?

Керрі похитала головою. Вона, як усі жінки, опиралася, щоб потім піддатись умовлянням. А він будь-що мав розвіяти її сумніви і прокласти шлях для інших думок.

– Навіщо вам додому? – спитав він.

– Але ж я не можу знайти тут ніякої роботи!

– Родичі, мабуть, не хочуть вас лишати у себе? – здогадався він.

– Вони не можуть, – пояснила Керрі.

– Я скажу, що вам треба робити: тримайтесь мене! Тепер я про вас подбаю!

Керрі покірно слухала його. На збентежену дівчину ці слова діяли так, ніби раптом розчинилися двері і з них привітно війнуло свіже повітря. Здавалось, Друе на все дивився щиро і зичливо, як вона, і він був такий ласкавий з нею… Охайний, вродливий, чудово вдягнений і такий милий. Справжній друг…

– Ну що ви там робитимете, в Колумбія-Сіті? – продовжував він, і це запитання викликало в її уяві картини нудного існування, яке вона полишила. – Там же нічогісінько немає цікавого. Чикаго – ось місце, де треба жити! Ви можете тут найняти затишну кімнату, одягтися належно, а згодом і робота знайдеться!