Сестра Керрі
Шрифт:
Керрі дивилась у вікно на залюднену вулицю. Ось воно, чарівне велике місто… Чудово, коли є гроші… Розкішний екіпаж із парою гнідих рисаків промчав вулицею, в глибині, на фоні дорогої оббивки, сиділа молода дама.
– Що вас там дома чекає? – допитувався Друе.
Це прозвучало щиро, без усякої лихої думки. Він просто подумав: це дівчатко буде позбавлене там всього, заради чого варто жити!
Керрі сиділа нерухомо, втупивши погляд у вікно. Вона напружено думала: як їй вчинити? Адже родичі сподіваються, що вона на цьому тижні поїде додому.
А Друе знову заговорив про те саме:
– Чому
Керрі зрозуміла, куди він хилить, але думки плуталися. Вона тільки почувала, як ніколи виразно, всю безвихідь свого становища.
– Якби ж тільки знайти якусь роботу…
– Обов’язково знайдете, якщо залишитесь тут! – підхопив Друе. – А як поїдете, то вже нічого не вийде. Ваші родичі не хочуть, щоб ви в них лишались? То чому б вам не погодитись жити окремо? Я не турбуватиму вас, не бійтесь. А коли влаштуєтесь як слід, може, щось і проясниться.
Він не спускав очей з її гарненького личка і ставав усе красномовніший. Це чарівне наївне дівча його вабило – в цьому не могло бути й сумніву. В ній почувалась якась невідома таїна, і взагалі вона чимось відрізнялася від звичайних продавщиць, що їх повно по крамницях. Зрештою, вона не була дурненькою.
Керрі й справді мала багатшу уяву і розвиненіший смак, ніж навіть у Друе. Вона мала тонку душу, це й породжувало її пригнічений настрій і почуття самотності. Її убоге платтячко було досить чепурне, та й голівку вона схиляла так граціозно…
– Ви гадаєте, я змогла би щось знайти? – спитала вона.
– Авжеж, – сказав він і простягнув руку, щоб налити їй чаю. – Покладайтесь на мене.
Вона звела на нього погляд, і він підбадьорливо усміхнувся.
– Знаєте, що ми зробимо? Зараз же зайдемо – тут недалеко – у магазин «Партрідж», і ви собі там виберете, що захочете. Потім підшукаємо для вас кімнату, і ви там зможете залишити свої речі. А увечері – до театру!
Керрі заперечливо похитала головою.
– Ну, гаразд, повернетесь до своїх – так навіть краще. Вам зовсім не треба зоставатися в готелі. Кімната буде найнята, щоб ви там могли залишити свої нові речі.
До кінця обіду вона все ще вагалась, як їй діяти.
– Люба Керрі, ходімо подивимось на жакети, – запропонував він.
Як тільки вони опинилися в магазині, розкіш модного одягу миттю прикувала увагу Керрі. Після смачних страв, у товаристві життєрадісного Друе запропонований план здавався їй цілком здійсненним. Вона оглянула жакети і вибрала подібний до того, який так сподобався їй у «Ярмарку». Коли вона тримала його в руках, то він здавався їй ще кращим. Продавчиня допомогла їй приміряти – жакет сидів, як на неї пошитий. Обличчя Друе розпромінилося, коли він побачив, як змінилася її постава: вигляд у дівчини став зовсім елегантний.
– Саме те, що треба! – заявив він.
Керрі крутилася перед дзеркалом, їй справді приємно було помилуватись на себе. На щічках запалав рум’янець.
– Беремо! – рішуче повторив Друе.
– Але ж він коштує дев’ять доларів! – стурбувалась Керрі.
– Ну й що з того? Купуймо, – настоював Друе.
Вона вийняла
з гаманця одну банкноту. Продавчиня спитала, чи вдягне вона жакет одразу? Вийшла, повернувшись із рештою. Справу було зроблено.Від «Партріджа» вони пішли у магазин взуття, де Керрі приміряла черевички. Побачивши, як гарно вони виглядають на її ніжках, Друе замиловано сказав:
– Не скидайте!
Але Керрі похитала головою: вона ж має повернутись до сестри. Друе за одним заходом купив їй ще й сумочку, потім рукавички, а вона за його порадою придбала й панчохи.
– А завтра, – сказав він, – ви підете і купите собі ще й спідницю.
Все це Керрі робила з якимось тривожним передчуттям. Вона все більше заплутувалась, але міцніше хапалася за думку, що шлях до відступу ще відкритий.
Друе знав, де можна винайняти кімнату на Вобеш-авеню. Показавши Керрі на будинок, до якого вони підійшли, він застеріг:
– Дивіться ж, тепер ви – моя сестра…
Він уміло вів переговори з хазяйкою, уважно все оглянув, вибрав, покритикував щось, обміркував і зрештою все владнав.
– Її речі прибудуть через день-два, – заявив він вдоволеній хазяйці.
Коли вони зосталися в кімнаті самі, Друе ні на йоту не змінив своєї поведінки. Він продовжував триматися так, наче вони були ще на вулиці. Керрі залишила в кімнаті свої покупки.
– Ну, що ж, – огледівся Друе. – Чому би вам не переїхати сьогодні ж?
– О ні! Я не можу! – відповіла Керрі.
– Але чому?
– Я не хочу отак раптово піти від них…
Він знову повернувся до цієї теми, коли вони вже йшли вулицею. День видався теплий, сонячний, вітер зовсім ущух. Із цієї розмови з Керрі Друе вже мав до дрібниць точне уявлення про ту атмосферу, яка панувала в квартирі її сестри.
– Облиште, Керрі, – сказав він лагідно. – Їх це дуже мало стурбує, запевняю. Я вам допоможу все владнати.
Його слова заколисували, всі лихі передчуття кудись зникали. Спочатку він покаже їй місто, а невдовзі допоможе знайти якусь роботу. Друе сам вірив у свої слова. Він має поїхати у справах, а вона зможе тим часом працювати.
– Знаєте, що вам треба зробити? – сказав він. – Підіть зараз до них, візьміть там свої речі і повертайтесь.
Вона довго думала над цим і, зрештою, погодилась. Домовились, що він чекатиме її на розі Пеорія-стріт. Вона має з’явитись там о пів на дев’яту.
Увечері Керрі була вдома, о шостій рішення було прийняте.
– Ну як, знов нічого? – спитала Мінні, маючи на увазі те місце, яке нібито обіцяли Керрі в магазині «Бостон».
Керрі скоса поглянула на сестру і відвела погляд.
– Ні.
– Схоже, не варто більше й шукати цієї осені, – зітхнула Мінні.
Керрі нічого не відповіла.
Прийшов додому й Гансон, як завжди, відсторонений. Він мовчки помився і пішов читати свою газету. За вечерею Керрі опанував неспокій. Її власні плани непокоїли її, пригнічувала й думка, що тут вона – небажаний гість.
– Ну як, нічого не знайшли? – спитав Гансон.
– Поки що ні.
Він їв далі, а невідступна думка свердлила: яка це морока, що вона тут сидить! Час уже їхати додому, і квит. А вже як поїде додому, він нізащо не допустить, щоб вона знов повернулася весною.