Сестра Керрі

Керрі з жахом думала про те, до чого готувалась, але втішала себе тим, що принаймні цьому нестерпному існуванню настане край. Вони не перейматимуться. Особливо Гансон. Йому байдуже, що з нею буде.

Після вечері Керрі пішла у ванну. Тут ніхто їй не міг завадити. Вона написала записку:

«Прощавай, Мінні! Я не поїду додому, бо вирішила залишитися в Чикаго і шукати роботу. Не турбуйся про мене. Все буде гаразд».

У вітальні Гансон, як завше, читав газету. Керрі допомогла Мінні помити посуд і прибрати. Потім вона сказала:

– Піду постою трохи внизу.

Вона ледве могла вгамувати нервове тремтіння.

Мінні пригадала Гансонові зауваги.

– Свен вважає, що не годиться стояти там, – промовила вона.

– Он як? – перепитала Керрі. – Я недовго, це востаннє…

Вона надягла капелюшок і постояла перед столиком у маленькій спальні, не знаючи, куди покласти записку. Нарешті засунула її під головну щітку Мінні.

Коли вхідні двері зачинилися, вона спинилася на мить. Що вони подумають? Дівчину раптом вразила незвичність її вчинку. Вона повільно спустилася вниз, оглянулася на освітлені сходи і попростувала вулицею, удаючи, ніби вийшла на прогулянку. Досягнувши рогу, Керрі прискорила крок.

А в цей час Гансон вийшов з вітальні до дружини і спитав:

– Керрі знову стирчить унизу?

– Так, – відповіла Мінні, – але вона обіцяла, що це востаннє.

Він підійшов до дитини, що гралася на підлозі, і почав бавити її, тицяючи в неї пальцем.

Друе в збудженому настрої чекав на розі.

– Ось і ви, Керрі! – промовив він, коли струнка дівоча постать наблизилась до нього. – Ну як, усе благополучно? Чудово, давайте візьмемо кеб.

Розділ VIII Провісники зими. Хто відгукнеться?

Як часом билинку жене вітер, так недосвідченою людиною грають природні сили, під владою яких перебуває всесвіт. Наша цивілізація ще не вийшла з певної стадії свого розвитку. Людей уже не можна назвати тваринами, бо ми не керуємось виключно інстинктом. Але ще навряд чи можна їх назвати людьми в повному розумінні. Бо ми не завжди керуємось розумом. Тигр не відповідає за свої вчинки – його озброїла природа. Він від народження підкоряється її законам, не усвідомлюючи, що перебуває під їх захистом. Людина вже надто віддалилась від джунглів, майже виробила самостійну волю, а тому вроджені інстинкти ослабли. Якби ж то воля настільки розвинулася, щоб цілком замінити інстинкти! Людина вже уповні свідома, щоб не підкорятись завжди інстинктам і природним бажанням. Але ще надто слабка, щоб повсякчас їх перемагати. Вона слухняно підкорялася цим потягам, поки була твариною, але, ставши людиною, ще не зовсім навчилась приборкувати їх. Проміжний стан позбавлений рівноваги: людина не у згоді з природою й з інстинктами, але не у повній злагоді й з розумом, керованим її незміцнілою волею. Отож людина – як билинка під вітром: кожен порив пристрасті її підхоплює. І вона підкоряється то інстинктам, то розумові, звідси – неминучі помилки. Вона виправляє їх, падає, знов піднімається. Це істота, вчинки якої неможливо передбачити. Єдине, чим можна себе потішити, це думка, що еволюція не припиняється, а ідеал – то світоч невгасимий. Людина не одвічно вагатиметься отак – поміж добром і злом. Коли це змагання між самостійною волею й інстинктом закінчиться, і глибоке пізнання світу призведе нарешті до цілковитої заміни інстинкту волею, тоді й зникне людська хтивість. Стрілка пізнання буде міцно й неухильно прямувати до єдино гідної мети – істини.

У Керрі, як і в усіх, між інстинктом і розумом, між бажанням і досвідом тривала постійна боротьба. Керрі досі йшла за покликом своїх прагнень – швидше пливла за течією, ніж прямувала у наміченому напрямі.

Уранці, після неспокійної ночі (хоч навряд чи домішувались до цієї тривоги смуток, туга чи любов), Мінні знайшла записку і вигукнула:

– Ну от, що ти на це скажеш?

– А що там? – спитав Гансон.

– Керрі кудись помандрувала!

Гансон скочив з ліжка незвично жваво і прочитав записку. Тоді злегка цмокнув язиком, як ото підганяють коней, то була єдина реакція.

– Як ти гадаєш: куди вона могла піти? – спитала збентежена Мінні.

– А я знаю? – відповів він, і в очах його спалахнула зверхність. – Пішла, то й пішла, тим гірше для неї.

Мінні стурбовано похитала головою.

– Ох! – зітхнула вона. – Вона сама не розуміє, що наробила…

– Ну що ж, – Гансон потягнувся. – Чим ти можеш їй зарадити?

Мінні була все ж таки щиріша. До того ж вона краще уявляла собі все, що могло загрожувати Керрі.

– Лишенько… – знов зітхнула вона. – Бідолашна сестричка…

Саме в той час, коли точилася ця розмова, – десь о п’ятій ранку, – наша маленька завойовниця долі спала тривожним сном у своєму прихистку.

Для Керрі в її новому становищі найважливішим було те, що в ньому крилися різноманітні можливості. Керрі не прагнула лише дрімотного існування в затишку й розкошах. Вона крутилася в ліжку, налякана власною рішучістю, рада, що тепер вільна, але й стурбована думками про те, чи знайде якусь роботу. І чого можна чекати від Друе?

Що ж до цього достойного джентльмена, то для нього майбутнє було цілком прозоре. Він не міг утриматись від того, що манило. Але не міг так розвинути душу, щоб хоч прагнути поводитись інакше. Вроджена чутливість вела його одвічною стежкою мисливця за здобиччю. Блаженство з юною дівчиною було не менш необхідне, ніж щоденний ситний сніданок. Що б він не робив, він здатен був лише до слабеньких порухів сумління. І лише такою мірою доступне було йому усвідомлення зла й гріха. Отже, повторимось, докори сумління були, але в зародковому стані.

Другого дня він пішов провідати Керрі. Вона приймала його в своїй кімнаті. Він був все такий же – веселун і жартівник.

– Ну, що? – промовив він, оглядаючись. – Чого зажурились? Ходімо поснідаємо. Нагадаю: вам треба сьогодні купити дещо з одягу.

Керрі глянула на нього, і в її великих очах відбилися всі сумніви, які гризли її.

– Спочатку хотілося б знайти якусь роботу… – похнюпилась вона.

– Та знайдете! – відмахнувся Друе. – Навіщо турбуватись про це зараз? Спочатку влаштуйтесь як слід, огляньте місто. Я вас не скривджу, не набридатиму.

– Я знаю… – не зовсім упевнено відповіла вона.

– Ви в нових черевиках? Ану, пройдіться. Чудово, чорт забирай! Одягніть-но жакетку.

Керрі слухняно вдягла.

– Справді, сидить, як наче на вас шита! – зауважив він і торкнувся її талії, потім відступив на кілька кроків і оглядів ще раз із щирим захопленням.

– Кажу, вам потрібна ще нова спідниця. А поки що – снідати!

Керрі одягла капелюшок.

– А рукавички? – нагадав він.

– Ой, вони тут, – вона вийняла їх з ящика шифоньєрки.

– Ну, то ходімо? – він узяв її під руку.

Так розвіялися вчорашні передчуття.

І це повторювалося раз у раз. Друе не лишав її на самоті. Лише кілька разів вона блукала одна; майже весь час він водив її по місту. Вони придбали для неї у «Карсона і Пайрі» гарненьку спідницю і блузку. На запропоновані гроші вона накупила ще різних дрібничок до одягу і, зрештою, змінилася до невпізнання! Це була геть зовсім інша дівчина! Дзеркало переконувало її в тому, що вона давно підозрювала в собі. Вона – гарненька, авжеж, безперечно! Як їй до лиця оцей капелюшок! А очі – хто скаже, що у неї не чарівні очі? Прикусивши рожеву губку, вона крутилася коло дзеркала, і вперше в житті її охопив трепет від усвідомлення своєї вабливості. А Друе був такий щедрий!

Якогось вечора вони побували в театрі. Дивилися «Мікадо» – найпопулярнішу в той час оперету. Тоді вирішили спочатку зайти до ресторану «Віндзор» на Дірборн-стріт, досить далеко від дому, де тепер жила Керрі.

Здійнявся холодний вітер. З вікна своєї кімнати Керрі бачила небо на заході, де ще танули рожеві зблиски, поступаючись щільній синяві вгорі. Спускались сутінки. Рожева хмаринка, довгаста й тонка, ніби острів у далекому океані, маячіла над обрієм. Дерева обабіч вулиці хитали голим віттям. І все це раптом нагадало Керрі далеку картину, бачену грудневими вечорами з вікон рідної домівки.