Шалено багаті азійці

– То він японець чи китаєць?

– Яка різниця? Щоразу, як у твоєму напрямку кидає погляд чоловік з Азії, ти відповідаєш йому своїм знаменитим вимороженим поглядом Рейчел Чу – і чолов’яга линяє, перш ніж ти встигаєш дати йому шанс.

– Я так не роблю.

– Робиш! Я бачила цей твій погляд багато разів. Пам’ятаєш того хлопця, з яким ми познайомились на бранчі в Яніри минулих вихідних?

– Я поводилась із ним бездоганно люб’язно.

– Та ти поставилась до нього так, немов у нього виведено на лобі: «ГЕРПЕС». От чесно, ти ненавидиш азійців більше за всіх інших людей, яких я знаю!

– Що ти хочеш сказати? Я зовсім їх не ненавиджу. А ти сама? Адже ти одружилася з білим хлопцем.

– Марк не білий, він єврей, а це майже азієць! Але це не суттєво – принаймні я свого часу зістрічалась із купою азійців.

– Так і я також.

– Коли це ти колись зустрічалась з азійцем? – здивовано підняла брови Сильвія.

– Сильвіє, ти навіть гадки не маєш, із якою кількістю хлопців-азійців я бачилась за роки. Пригадаймо: був комп’ютерник, спеціаліст із квантової фізики з Массачусетського технологічного інституту, якому було цікаво мати мене за цілодобову прибиральницю. Потім – нетямущий тайванський спортсмен-качок із цицьками, більшими за мої. Після нього – чаппі [99] з Гарвардської вищої школи, який світу не бачив за Гордоном Гекко [100] . Продовжувати?

99

Від китаєць + яппі = чаппі (в оригіналі Chinese + yuppie = Chuppie).

100

Один із головних персонажів фільмів «Волл-стрит» і «Волл-стрит-2» 1987 і 2010 років відповідно.– Прим. пер.

– Мені здається, вони були зовсім не такими поганими, як ти їх описуєш.

– Що ж, тоді для мене було надто погано близько п’яти років тому запровадити правило «жодних китайських хлопців»,– стояла на своєму Рейчел.

Сильвія зітхнула.

– Подивімось правді в очі. Справжня причина такого твого ставлення до азійських чоловіків у тому, що вони належать саме до того типу, яких жадає бачити поруч із тобою твоя родина, а ти просто чиниш опір, відмовляючись із ними зустрічатися.

– Ти така далека від правди,– розсміялася Рейчел, хитаючи головою.

– Або так, або ж ти належиш до расової меншини в Америці і відчуваєш, що кінцевим актом асиміляції стане шлюб із домінантною расою. Тому ти й зустрічаєшся лише з білими англосаксами-протестантами… або із євротрешем.

– Ти колись була в Купертіно, де я жила за підліткових років? Якби була, то побачила б, що азійці там – саме домінантна раса. Припини проєктувати на мене власні проблеми.

– Ну, тоді прийми від мене виклик та спробуй лише один раз не зважати на колір шкіри.

– Добре, я доведу тобі, що ти помиляєшся. Як, на твою думку, мені презентувати себе цьому чарівному азійцеві з Оксфорду?

– Тобі не треба ні про що думати. Я вже домовилась із ним про нашу зустріч на чашечку кави у «Ла Лантерна ді Вітторіо» після роботи,– радісно відказала Сильвія.

Коли похмура естонська офіціантка в «Ла Лантерна» підійшла прийняти замовлення в Ніка, Сильвія скористалась моментом і сердито прошепотіла на вухо Рейчел:

– Гей, що із тобою? Досить вже твого азійського холоду!

Рейчел вирішила підіграти й долучилася до розмови, але скоро їй стало ясно, що Ніколас і гадки не має, що зустріч підлаштовано, і – більш того – нібито набагато більше зацікавлений у її колезі. Він був у захваті від міждисциплінарної підготовки Сильвії і обсипав її питаннями про організацію кафедри економіки. Сильвія грілась у променях його уваги, кокетливо сміялася й накручувала на палець волосся, поки вони жартували одне з одним. Рейчел невідривно дивилася на нього. «Чи ж цей чувак зовсім без глузду? Він що, не помічає обручки в Сильвії на пальці?»

Лише двадцять хвилин по тому Рейчел спромоглася відкинути свої усталені забобони й обміркувати наявну ситуацію. Це правда – за останні роки вона небагато шансів давала хлопцям-азійцям. Її мати навіть казала: «Рейчел, я розумію, тобі важко будувати добрі стосунки з чоловіками-азійцями, бо ти так і не знала свого батька». Такий диванний психоаналіз здався Рейчел надто спрощеним. Якби ж то це було так легко.

Для Рейчел ця проблема почалася практично в день досягнення нею статевої зрілості. Тоді вона помітила дивну річ, яка траплялася щоразу, як до кімнати входив азієць протилежної статі. Хлопець-азієць поводився бездоганно гарно й люб’язно з іншими дівчатами, але до неї було приготоване особливе ставлення. Спершу відбувалося оптичне сканування: хлопець найвульгарнішим чином оцінював її за фізичними ознаками – прораховував кожен дюйм її тіла за абсолютно іншими стандартами, ніж він застосовував із не-азійками. Наскільки великі в неї очі? Її повіки є подвійними від природи чи їй робили операцію? Наскільки світла її шкіра? Чи досить пряме й лискуче її волосся? А її стегна досить широкі, щоб народжувати дітей? Вона розмовляє з акцентом? А який у неї справжній зріст, без підборів? (Зі зростом у сто сімдесят сантиметрів Рейчел вважалася дуже високою, а азійці радше вистрелять собі в пах, ніж зустрічатимуться з дівчиною, вищою за себе.)

Якщо їй вдавалося подолати цей початковий бар’єр, розпочиналася справжня перевірка. Усі її подружки-азійки про це знали і називали «СНО». Чоловік-азієць розпочинав не дуже прихований допит щодо соціальних ознак, навчальних успіхів та обдарувань дівчини, щоб визначити, що вона є гідним матеріалом, щоб стати «дружиною та матір’ю моїх синів». Під час цієї процедури виходець з Азії відверто хизувався власними характеристиками СНО: скільки поколінь його родина вже мешкає в Америці; лікарями якої спеціальності є його батьки; на скількох музичних інструментах він уміє грати; у скількох тенісних таборах він бував; від яких стипендій Ліги Плюща [101] відмовився; яка в нього модель БМВ, «ауді» чи «лексусу», а також скільки приблизно років залишилося до того, як він стане (потрібне підкреслити) головним виконавчим директором, головним фінансовим директором, головним директором з технологій, головним партнером з юридичних питань або ж головним хірургом.

101

Ліга Плюща – асоціація восьми американських університетів; стипендія Ліги Плюща призначається найкращим абітурієнтам з огляду на те, що інакше вони не в змозі були б сплачувати за навчання.– Прим. пер.

Рейчел так звикла до подолання СНО, що геть була збита з пантелику тим, що його неочікувано не було під час цієї зустрічі. Цей чувак, схоже, діє іншими методами, він не кидається невпинно іменами. Це було незбагненно, і вона зовсім не знала, як із ним поводитися. Він просто насолоджувався філіжанкою ірландської кави, купався в гарній атмосфері й був бездоганно чарівним. Сидячи в огородженому садку, освітленому барвистими, вигадливо розфарбованими абажурами, Рейчел поступово починала бачити людину, до зустрічі з якою так старанно підштовхувала її подруга, у цілком новому світлі.

Вона не зовсім розуміла, чому саме, але в Ніколасі Янгу було щось дивовижно екзотичне. По-перше, його злегка зім’ятий полотняний жакет, біла лляна сорочка та вицвілі чорні джинси робили його схожим на шукача пригод, який щойно повернувся із Західної Сахари, де складав мапи місцевості. По-друге, його самозневажлива дотепність, якою так відомі всі виховані англійські хлопці. Але за всім цим проглядали спокійна мужність та невимушена легкість, яка виявилася такою заразною. Рейчел і не помітила, як долучилася до розмови, а за мить вони вже теревенили немов старі друзі.

Якоїсь миті Сильвія підвелася з-за столу й заявила, що їй треба додому, інакше її чоловік помре з голоду. Рейчел та Нік вирішили залишитися й випити ще по каві. А потім замовили ще. А потім пішли вечеряти до бістро за рогом. А після вечері взяли по італійському морозиву на площі Отця Демо. Після цього вони гуляли Вашингтон-сквером (бо Нік наполіг, що проведе її до квартири, наданої їй факультетом). «Він бездоганний джентльмен»,– думала Рейчел, коли вони пройшли повз фонтан. Гітарист із білявими дредами тужливо наспівував баладу.