Широкий шлях

Як прощались, думали - на час, сиротi й щастя, що стрiтися раз. А вийшло так: тiльки вони й бачили одно одного довiку. Не на день, не на рiк, а навiк...

Не почуваючи нiякого на себе лиха, другого ж дня пiшов у Ольшану... Оксана не виходила з голови: мрiяв, що скаже увечерi. "Що вона чула про мене?" Побачив здалеку високi палати. Забилось серце, мов щось почуло на себе...

Ох, палати, палати... Бодай ви уже й терном були позаростали!

Панська контора. Управитель пана, бита собака, послухав хлопцевої мови, подивився на нього та й промовив на Шевченкове прохання:

– Не оддамо ми тебе маляру, бо нам самим таких треба.

– Нащо ж я вам?

– Оддамо тебе в кухню до кухаря.

– А як я хочу в маляри?

Засмiявся управитель, засмiявся писар i всi, хто був у конторi. Видно, що ще не учений.

– Забув, що крiпак.

Управитель, пересмiявшись:

– Ось як нагодуємо ми тебе кашею, то будеш дякувати й за кухаря.

Раптом одчув Тарас, що вiн - зв'язаний, i не зараз, а давно вже. Спробував борсатись - аж на ньому залiзнi ланцюги. Пригадались йому батько, мати, сумнi розмови про панщину, про рiзки, про те, як на собак людей мiняють, в карти програють розмови не дуже вражали хлопця - хотiлось радощiв, i вiн одганявсь од них, як од мух. Тепер лягли бони на нього всiєю страшною своєю вагою. Раб... невiльник, довiчний попихач. Не минеш того, не викрутишся. Сонце йому отьмарилось i свiт потемнiв, почорнiло якось село, небо синє - i те помарнiло... Прощай, малярство, Оксана, все... Одчув, як нiби наросла на ньому якась твариняча шкура. Стрепенувся, i в грудях забилось, в головi замутило. Коли так... Тарас чув, що багато панських людей то там, то там не видержували панщини i накладали на себе руки. Тiльки дарма вiн рiвняв їх до себе. Коли вiн прибiг до глибокого ставу i став над ополонкою, ноги в нього затремтiли, i якась невiдома сила, здалося - Оксана, так турнула його од ополонки, що вiн летiв вiд неї необзiр, аж спотикався. Перед очима встали затурбованi, зляканi обличчя сестри Катерини, Оксани, що, здавалось, казали: "Що це тобi, Тарасе!" Пригрiло, осмiхнулось сонце, як мати, i вiн одчув, що зв'язаний з ним, iз життям, такими мотузками, що нiколи не вистачить у нього сили перервати їх...

Примарилось, як темного вечора зiходить над селом золота зоря...

Хтось шепоче.

– Це твоя... а ти, дурний, хотiв...

Натовпом плинули думки.

Пригадалось малярство, мрiї, i з нутра стала пiдiйматись якась могуча, мiцна сила, що прагне боротьби... та гаряча, таємна, невиразна надiя, що з нього щось вийде... мусить вийти... "Тарасе, що це тобi прийшло в голову... Тебе ж на щось буде треба!" I Шевченковi стає соромно сестри, Оксани, себе самого... i вiн починає виправдовуватись: "Та то я так тiльки, спробувати, як воно..."

Сонце пригрiло, поцiлувало хлопця. Засмiявся... Вiн сiв на перила гребельки i заплакав.

"Важко жити, а як же хочеться жить..."

1938