Широкий шлях
Шрифт:
I ноги тремтiли, i серце билося, як не вискочило, як лiз малий Шевченко до дяка у вiкно, як той пiшов до вечернi. Лице горiло од сорому. Нiби хто кресав його по щоках, по плечах, по руках. "Злодiй! Злодiй!
– докоряв вiн себе.
– Ось зараз упiймають, поведуть до розправи". I все навкруги, здавалось, гукало: "Злодiй! Злодiй! Схаменися, що це ти робиш!" Проте невблаганна, деспотична сила одчинила смiливо вiкно i швидко й рiшуче пхала його в хату. "Дарма! Хай i злодiй, а книжечка буде-таки!" Мов у снi все те дiялось... Добре опам'ятався тiльки тодi, як, щасливий i радiсний, сидiв з маленькою книжечкою в бур'янi, виспiвуючи i вписуючи в неї слова колядки:
Про свою крадiжку навiть забув... Одмучився, - є за що!
Згадав вiн про неї через довгi роки, пробуваючи в неволi. Згадав i зворушливо каявся перед всiм свiтом, смутним жартом запевняючи, що це все життя карає його лихо за того п'ятака, що вкрав вiн на мережану книжечку у дяка...
Скоро мова мовиться, та не скоро дiло робиться. Який не був радiсний свiт хлопцевi, як не тiкав вiн од тих злиднiв, що завжди сидiли в рiднiй хатi, як вiн не одмахувався рукою од того суму, що лежав над людьми, одначе дедалi i йому часом тьмарився свiт.
Перше горе, що отруїло хлопцеве серце, - злиднi та праця матiр поклали в домовину. Хлопця взяли од школи дивитись за меншими в хатi. Батько женився вдруге, взявши вдову теж iз дiтьми. В хатi почалися сварки, бiйки, докори, плач - пекло, що завжди буває в хатi, де повно зведенят. Мачуха пильнує своїх, батько часом оступиться за своїх - сварка готова. Так-сяк жилось, поки живий був батько. Але ось застудився вiн у дорозi, помер слiдом за матiр'ю - сиротам не стало життя в своїй хатi. Найбiльше перепадало Тарасовi, як найстаршому, до того упертому, правдивому i гарячому перепадало найбiльше. У хатi якось трапилась крадiжка - в перехожого москаля вкрадено 45 копiйок грошей. Мачуха напалася на Тараса. Сама вона не могла справитися з хлопцем - попрохала одного з дiверiв. Довiдавшись про це, Тарас утiк з дому. Днiв зо три ховався вiн, ночуючи по тих же густих бур'янах пiд зорями, читав вiршi в своїй книжечцi, малював у нiй квiти й дерева, поки його одного разу не накрили там мачуха з дядьком.
Пригрiвало вранiшнє сонце, обiщаючи рiвний, гарячий травневий день. Майдани пахли розпареними бур'янами, городи буяли зеленою городиною, як море! На городi пiдгортала картоплю з небогою тiтка. Раптом ясний ранок пронизав дитячий розпачливий, обурений лемент.
– Тiтко, що воно за крик?
– турботно прислухалась Оксана, кинувши сапувати.
Тiтка-молодиця сперлася на сапу, слухає.
– Комусь дають порки!
– Чуєте?
– обiзвалась за тином на улицi сусiдка.
– Це знову катують того безталанного Тараса. Впiймали сонного.
– Хто? За що?
– захвилювалась Оксана.
– Та все ж за тi грошi, що вкрадено було у москаля. Уже йому i грошi тi вернули - продала мачуха хустку покiйницi Катерини, i москаля того немає, а вона, вiдьма, i досi мучить того нещасного хлопця. Сама вже не подужа, так вона гукнула свого дiвера Павла. Там, кажуть, катюга, що його й свiт такого не бачив. То катував своїх дiтей, а тепер за братових сирiт узявся. Впiймали хлопця, втягли в сiни та й чинять той глум. Та ще, може, й не вiн брав.
– Брехня, - гаряче обiзвалась Оксана.
– Казали ж, що то не вiн грошi тi вкрав. Дiти бачили на улицi у мачушиного Степана.
– Якби то мати або батько, то, може б, знайшли правду, а то сирота. Хоч i не вiн, то кажуть - вiн!..
Лемент то затихав, то лунав дужче. Долiтали якiсь нерозбiрливi слова.
Всi одразу почули, вiрнiше, вгадали крик: "Рятуйте, вони мене закатують!" Крик гострий, вимоглизий. Раптом у Оксани лице стало як пiон, очi заiскрились. Крикнула:
– Тiтко, бiжiть оборонiть.
Молодицi перезирнулись:
– Ай справдi! Як сирота, то вже його i замучити можна? Ходiмо, Химо!
Незабаром на увесь куток задзвенiло два дружнi голоси, сиплючи словами, як камiнням:
– Хто ви йому такi, що взялися мордувати хлопця, - батьки чи суддi? Радi, що нiкому заступитись за сироту, то таке - хоч i калiч дитину? На громадi треба сказати про це.
Лемент у сiнях сирiтської хати замовк, i на улицю вискочив хлопець - Тарас Шевченко: лице в патьоках i в болотi, червоне як жар, гнiвне, залитi сльозами очi мигтять блискавицями, чуб скуйовджений. Кричить, без мiри обурений, ридаючи, давлячись сльозами, охриплим голосом:
– Це такий дядько? Це - рiдний? Спалить такого
дядька, щоб з душею згорiв!З сiней загомонiв щось наставничий, богобоязний голос, у вiдповiдь на який ще гострiше залунав Тарасiв голос:
– I спалю! Хату й клуню - все спалю! А за що, по якому праву ви мордували мене?.. Не дядько ви менi, а кат!.. Не лякайте, не боюся...
Одiйшов, сiв, схлипуючи, на колодцi, що лежала пiд лiсою в бур'янi.
Сонце мовчки почало грiти його, розправляти нахмуренi брови, сльози в очах сушити... Ласкаво, без слiв.
Гнiв минав, на велике чоло спливала глибока задума...
I пiсля цього Тарас кинув рiдну хату. За ним розбiглися, як рудi мишенята, його меншi брати i сестри, всi - хто куди, у найми.
Тараса непереможно тягнула до себе все тая ж обшарпана калiка-школа, яка мала над ним якусь магiчну силу, отож узяв вiн свiй каламар, та липову таблицю, та крейду, - пiшов до школи прохатися разом i за школяра, i за дiда-сторожа, який мав слугувати i школярам, i їх учителевi-дяковi. Дяка-запорожця вже в школi не було, прислано з города другого, Бугорського, молодого, бiльш ученого, але лютого, гiрше звiра, i п'яницю такого, якого, казали, свiт не бачив. Вiн був одинокий, i служника йому треба було дуже, тому на Шевченкове прохання вiн погодився охоче. Далi казка стає ще сумнiша. Почалося не життя Тарасовi, а мука. Завжди голодний, у немитiй сорочцi, в дранiй довгiй батьковiй свитi, що одна залишилась йому пiсля батька в спадщину. Казали, що, вмираючи, батько казав, що з Тараса буде велика людина або велике ледащо - тому спадщина йому не допоможе... Босий i простоволосий зимою i лiтом... Дяк не дуже пiклувався за свого учня-наймита, та й сам вiн, правду кажучи, жив мало чим краще од свого наймита... Тiльки й того, що нап'ється за свiй дохiд, а проспиться, не то похмелитися - пообiдать нема чого. Тодi вiн ганяв свого учня попiдвiконню з мiшком жебрачити, часом i сам iз ним ходив, виспiвуючи попiдвiконню божественнi вiршi... А то посилав красти огiрки в городах, яблука в садах, а то й курку десь у глухому кутку, А за невдачу серце зривав завжди на наймитi. Дня того не було, щоб не давав чубровки або ляща. Терпiв усе хлопець, зцiплюючи зуби: "Дарма, вiн учитель, я школяр - так давно повелося i тепер ведеться... А все ж таки я в школi..." По селу пройшла про хлопця недобра слава: "ледащо"... Здушить у собi сльози - "нехай... А школи я не кину. Хоч дякову якусь книжку почитаю, хоч послухаю п'яних дякiв розмову, що мiж п'яним базiканням часом почуєш i щось цiкаве од них. Нi, буду терпiти, поки терпиться..." Таке було життя Тарасове. Так усi й казали: "собаче"...
Тiльки що ж то, бувало, сяє, як золото, у цього жебрака-хлопця, як iнодi загадається вiн, коли в темному кутку без свiтла? Може, як той казковий дурник, вiн виймає погратися i розгортає з ганчiрочки чарiвний золотий з дiамантами перстень? Нi, то так сяють замрiянi очi у хлопця пiсля того, як часом зустрiнеться у селi з тiєю кучерявою Оксанкою, що колись приходила до нього гуляти в бур'яни. Оксана росла дiвчина кароока, вiїста, струнка, як очеретина. То весела, смiхотлива, а то осмутнiє... То, було, пiдростаючи, почала його соромитись, одвертатися, зустрiчаючись, а тепер знову дивиться смутними й пильними очима. Часом обiзветься словом: "А ти, Тарасе, все учишся в школi?" - "Учуся, бодай я вже так не дiждав учитись! Учусь i буду вчитись".
– "Учись, кажуть, з тебе будуть люди". Гляне на босi ноги у виразках, зiтхне:
"Коли вже тобi твiй дяк чоботи пошиє, бодай уже йому те да се!" Пригрiє тими карими очима, осяє осмiшкою, пiде. I сирота Шевченко кiлька днiв носить у чорнiй сорочцi пiд нестриженим бiлим чубом - нестриженим i нечесаним - два блискучих дiаманти. Отож вони так i сяють у темному кутку.
Була панська неволя, проте не тiльки те й робили люди, що плакали та журились. Було чути i пiснi, i жарт, i веселий гомiн - людей сила-силенна, не вмирати ж усiм. А як почнуть говорити про панiв, про бунти, або хто старiший почне згадувать про Гонту та Залiзняка та про гайдамакiв, зразу одчувається, що тут у панських ланцюгах закована сила, величезна, могутня, що її не задушиш, що хай трохи напнеться, то й ланцюги тi розiрве, i панство те розвiє, рознесе, як порох. Не журиться, не плакати їм треба, а тiльки зрозумiти й потягнути в один гуж. Панiв тих жменя, а того люду, як моря. Як встане, як вигне спину... Та що й казать... Тiльки поки що - цить... А там часом топили свою неволю хто в тяжкiй працi, хто в горiлцi.