Широкий шлях

Рипнули вулишнi в школi дверi, i на порiг iзнову вийшов хлопець. Озирнувшись навкруги, чи нiхто не дивиться, вiн швиденько шуснув протоптаною стежкою в бур'яни. Стежка була покручена, проте хлопець iшов повною ходою, пригинаючись i струшуючи собi на шию й голову запашну, уже нагрiту росу. В гущавинi лежало кiлька потрухлих колодок. Колись їх вивезли сюди на огорожi та так, мабуть, i забули. Хлопець пiдмостив трави, сiв на колодцi i почав розгортати свiй зшиточок. В зшитку, розмережанi й розфарбованi вiзерунками, були списанi пiснi, щедрiвки, псалми, що їх бачив вiн у синьому зшитковi у свого учителя й хазяїна - дяка.

Нова пiсня, що почув вiн у яру од дiвчини, незабаром була вже написана i обмальована. Тепер непереможно хотiлось йому спiвати цiєї пiснi. Тут, наодинцi, щоб нiхто не бачив його i не чув, стиха, щоб, крiм його самого, не було чути, вiн завiв виспiваним, гнучким бархатовим дискантом:

Сирота втомився, На тин похилився, - Люди кажуть ще й говорять: Сирота напився...

Кивав головою, пiсля того шепотiв, кусаючи губи;

"Так, так... вiн упився... а спитайте його, чи їв вiн що-небудь, чи пив... Спитайте..."

Не витримав - сльози бризнули з очей. Витираючи рукавом, крiзь плач шепоче:

– Бодай ви довiку пили стiльки, скiльки вiн пив у той день, коли в нього не було й рiски в ротi.
– Витер сльози, видавив iз носа. Чмихнув... Перегорнув сторiнку. I знову завожений, заплаканий, вже забувши, на повний голос:

Сирота леда-а-що, Не хоче роби-ить: Ой, оддамо вражого сина В москалi служи-и-и...

Не закiнчивши, хлопець заридав - зарiв, не стримуючись, на увесь голос. Приказував:

– Так його, так... де ж сиротi дiтись, куди прихилитись, - в москалi його! Шкода, що не можна сонця заступити, щоб не свiтило сиротi, щоб слiз йому не сушило.... Ой люди, люди... Бодай вас...

Кiнчав пiснi i знову починав. I не було тому краю. Голос линув у яр i знову на гору i лунав по всьому селу.

– I що це воно спiває так гарно та жалiсно?
– гомонiли жiнки одна до другої, пiдсипаючи картоплю на городах.
– Дiвчина чи хлопець?

– Еге! Я давно вже слухаю, виводить, аж за душу бере...
– голосно обiзвалась до першої друга через три грядки.

– Це покiйного Григора Шевченка хлопець, що в дяка.

– Которий? Отой головатий Тарас?

Десь через увесь город гукнула ще одна жiнка:

– А ви ж думали хто? Отож забереться в бур'яни та й виспiвує. А вже й не маленький.

– Це той, що в школi живе в дяка? Що так ото читає псалтиря, як щебече пташка?

– Вiн же, вiн. Хпопець, може, й не дурний, та з дяком злигався. Чого там навчиться? Навчиться горiлку пити.

– Та людям очi драти.

Жiнки перегукувались через город, i гомiн розходився на пiвсела. Вийшли люди з хат. Вийшла й Оксана.

А з гори, з бур'янiв, линув той же голос, все бiльше доймаючи, бiльше жалю надаючи, нiби намагаючись мури якiсь розбить. Виспiвує iншу пiсню, що чув од баламута-дяка:

Та вирiс я в наймах, в неволi, Та не було долi нiколи, та гей!..

Шелеснули бур'яни, кашлянуло. Шевченко механiчно сунув у кишеню книжечку. Повернув голову. Хто? Оксана! Винувата, задихана. Хлопцевi соромно за сльози, за спiви - насупився, не витираючи довiрливо слiз.

– Ти розсердився вже, Тарасе? Я, дурна, змолола щось, а потiм самiй стало сором. Як пiшов, то менi так стало жаль, що нащо те я казала. А як почула, що ти спiваєш, то ще стало жальчiше. Аж сюди оце прибiгла.

Шевченко мовчав, не витираючи слiз.

– А я й не знала, що ти такий тонкослiзий. Я думала, як гайдамака, то вiн i не плаче.

– Я не гайдамака, - тихо одповiв хлопець.

– А хто ж?

– Старець! Пiду в старцi, - сердито одказав Шевченко, торкаючи дрантя на собi.

– Вигадай!

А в Шевченка вже в очах стояв мрiйний блиск.

– А що ж? Навчуся грати на кобзi та й буду ходить по селах, як Перебендя. Оксана дедалi все бiльше дивувалась.

– Та хiба ж ти калiка? Перебендя слiпий, тому й ходить, а ти ж видющий. Це ти дуриш усе. Чудний ти часом буваєш, Тарасе.

Та Шевченко вже захопився цiєю думкою й iмпровiзував:

– А очi менi люди виб'ють, то й буду слiпий. Скажуть-нехай сиротi сонце не...
– Шевченко не доказав, захлипав.

Гаряче, як голубка крильцями, Оксана схопила руками за шию хлопця, вже готуючись сама заплакати.

– Тарасику! Нащо ж ти так кажеш? Це ти вигадуєш? Я не дам! Скажи! Ну, скажи, що ти вигадуєш, а то заплачу!

Тарас випручав iз обiймiв непокiрну нестрижену голову.

– Виб'ють очi, щоб сиротi сонце не свiтило. Всi одцураються од мене, покинуть... Кому потрiбний слiпий неборак...

Дiвчина закусила губу, в очах зразу повно стало слiз. Не втерпiла - заридала:

– Все одно я тебе не покину - буду за руку тебе, бiдного, водити... Обоє плакали в бур'янi: поет i його доля.

– Тарасе!

– Тарасе, чортiв сину!

З хати вийшов дяк, простоволосий, червоний, в однiй розiрванiй сорочцi, i давненько гукав у бур'яни.

– Кому я кричу? Тарасе!
– раптом на всю гортань гарконув дяк.

Незабаром з бур'янiв виходив насуплений, нахмурений, сердитий Тарас, одводячи вбiк червонi заплаканi очi. Здається, одразу закував себе в сталь: мiцний, упертий.

– Чого?
– сердито спитав вiн.

– Що, тобi нема чого робити, що ти виспiвуєш по бур'янах? Я тобi ще вчора казав, щоб однiс мої чоботи до шевця. Ти однiс? Я тобi казав, щоб ти сходив до Коваленка. Ти ходив? Зажди! Куди ти? Туди пiсля пiдеш, а зараз бiжи до дяка в Лисянку.

– Чого?
– блимнув знов очима поет.

– Будеш прохати на iменини i вiзьмеш цимбали.

– Як дасть. Той раз так струни порвали.

– Дасть, я прохав у нього. Та швидше! Щоб одна нога менi тут, а друга - там! Чуєш? Пiов Шевченко, похиливсь.

В тому кутку України, де село Кирилiвка, завжди було багато мiж людьми малярiв. Мабуть, теж через те, що край такий, хоч малюй: в садах та в зорях. Дiти завжди люблять малювати чим попало i на чому попало, а по тих селах надто: скрiзь по селу ворота вимальованi крейдою, а бiлi стiни - углиною. Малював, бувши малим, i Шевченко: хати, церкви, дерева.