Широкий шлях

Коло вiкна мiзерна вишенька, обтрiпана, чередою оббита, як деркач. Кругом школи нiмо снують кажани. Щовечора [череда] коло школи збиває хмари куряви. I вишенька, i бур'яни, i вся школа... Пiзно полохливi люди бояться мимо неї проходити; дiвчата - бiжать.

Хтось iшов мимо, глянув, обзивається.

– Сумуєш, Тарасе, як сич! Не приймають дяки до гурту.

А Тарасовi чогось зовсiм не смутно. Така ясна зiйшла вечорова зоря над Ткаченковими тополями, що аж зашарiлися тихим свiтом лупанi стiни в школi i зазолотiла трухла стрiха. Глянув, мимохiть спало на думку, заспiвав:

Ох зiйди, зiйди, зiронько та вечiрняя...

Потiм почав мрiяти; "Як прийде-скажу: ти моя зiронька". Може, ото й вона: iде помалу, хвиськає лозинкою.

– Оксано, це ти?

– А то ж хто.

– Проти череди?

– А то ж куди.

– Ось iди сюди, щось скажу.

Постояла трохи, подивилась навкруги, iде.

Iшла помалу, а задихалась, аж серце стукає.

– Ну, що?

– Та йди ближче.

– I звiдцiль почую.

– Знаєш, я кидаю вже дяка, пiду в Лисянку.

– А чого?
– затурбовано, - не помирили?

– Нi, не те: буду там учитися на маляра.

– О? Так уже годi на кобзаря - пiдеш на маляра?
– осмiхнулась, цiкаво блиснули в темрявi очi. Нiби зняла дiвчина з неба двi зорi та й грається ними, як жаринами.

Тарас з гордощами:

– Рокiв за два буду маляр!

Ступнула раз ближче.

– А що вже, як маляр?
– хвиськає лозиною об дорогу.

– А як що? Що схотiв, те й намалював: схотiв - дерево, схотiв - хату, а схотiв - козака. Зароблю грошей - поставлю хату з вiконницями. Вiконницi розмалюю лiлеями або барвiнком, а на дверях... козака змалюю на стiнi.
– Тихiше: - Тебе змалюю та й приб'ю в хатi. Хочеш?

Дурно дiвчина здержувала радiсну осмiшку, розтягало губи, як руками.

– Таке ти й вигадаєш!
– А сама ступає ближче, нiби хоче у вiкно заглянуть. Прихилила очi до битого вiкна:

– А як тут страшно! Як ти тут ночуєш? Я нiзащо б не ночувала - а ще згадавши того странника, що тут помер. Як це було?
– Оксана сiла поруч на призьбi. Тарас якнайстрашнiше почав розповiдати про те, як того лiта упрохався переночувати в школi якийсь мандрiвний ченчик i як на ранок найшли його мертвим. Од страху дiвчина почала тулитись до хлопця плечем. Тарас одразу змовк. В одного i в другого в грудях гуло, як у млинi. З хати чути було гупання, п'янi вигуки, пiснi.

Нехай буде отакечки, Сидiть, дiти, у запiчку, А я пiду до дяка...

– Тарасе, бiдний ти - у тебе сорочка не бiла.

– Де там буде вона бiла - третiй тиждень як надiвана.

– Немає кому випрати, бiдний ти!
– Почала легенько гладити своєю рукою руку Тарасову.

– А чи правда, що ти собi стелеш камiнь у голови? Тарасовi пригадались мрiї про "зiрочку", хотiлось почати, i було соромно, i не знав як. Почав хрипко, таємниче:

– Знаєш оту пiсню: "Ох зiйди, зiйди, зiронько моя вечiрняя"?

Нишком:

– Ну, то що?

– Зiронька - то це ти!

– Як же це?

– Зiходить, як ти виходиш проти череди.

Дiвчина i здивувалась, i засоромилась, i зрадiла:

– Таке, прирiвняв! Чим же я до неї подiбна?

– Така гарна.

Загорiлась:

– А от, кажуть, Ткаченкова Варя краща.

– Немає кращої за тебе!
– авторитетно i гаряче промовив Тарас.

– На всю Кирилiвку?

– зрадiла Оксана.

– I на всю Кирилiвку, i на весь свiт!

Дух забило Оксанi в грудях, очi засяяли, насилу зiтхнула: важко, гаряче.

– Коли так, то за це я тебе, Тарасе...

Не доказала. Обоє здригнули i розсунулись. Обом стало жарко. Обоє пекли ракiв. Оксана ляскала хлудинкою об долiвку, Тарас видивлявся в землю, мов у дзеркало.

... I-гу - Загнув батько дугу, А мати супоню...
–

з виском вигукували п'янi молодицi.

Раптом Оксана скривилась - зверх одного рум'янця, нiжного i тихого, наплинув густий, червоний сором.

– I як їм не сором? А ще жiнки!
– з огидою промовила вона i додала: - Ти, Тарасе, не ходи туди...

Знову кинулась: чередники хльоскали батогами, пiдганяючи останнiх у чередi корiв. Якось не помiтили, коли почала йти, iшла й пройшла перед очима вся череда.

– Моя матiнко! Це ж менi буде!
– Схопилась, кинулась, не прощаючись, бiгти i знову спинилась.

– Ти коли думаєш у Лисянку?

– Скоро. Дiжду недiлi i пiду...

– Ну, то ще побачимось.

Огрiла очима, осяяла, побiгла, шумлячи спiдницею. Трохи згодом на все село задзвенiла пiсня:

Ох, зiйди, зiйди, зiронько та й вечiрняя, Ох, вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная.

Тарас сидiв i думав: "Ще й краще, що я сирота, що хочу - роблю, куди хочу - iду. Хоч я сирота - сирота щасливий..."

Билося серце, i грала кров од передчуття чогось в життi радiсного, могучого. Тремтiла в ньому могуча, чарiвна сила.

Хмари куряви, що були збитi чередою, помалу сiдали. Виявлялось небо i зорi. Небо було темне, мов закурене димом, а зорi - гарячi, золотi, мов жагучi юнацькi очi.

В дяка спiвали:

Копав, копав криниченьку В зеленiм саду, - Чи не вийде дiвчинонька Рано по воду...

Хлопцевi мрiї зразу увiрвалися, йому чогось прийшло в голову: треба переховати халявки, щоб дяк не вкрав часом. Перед дверима загадався, щоб дяк не побив при людях, далi смiливо: "Чого менi боятися - здачi дам! Пiсля - пiду!" В хатi повно диму. На карнизi горiв каганець, як далека зiрка. Коло порога на соломi спав п'яний кобзар. Коло його нiг - поводир скулився, як цуценя. I гостi, i господар сидiли рядом на полу, спiвали.

– Ага! Прийшла-таки коза до воза!
– промовив Бугорський, углядiвши Тараса.

– Заспокойтесь, я зараз пiду!
– одказав Шевченко, швидко витягаючи з-пiд припiчка свою залiзом ковану скриньку. Раптом:

– Це хто ж у моїй скриньцi одбив замка?

В хатi стихло. Тарас швиденько одчинив скриньку.

– Так i є! Це ви, пане дяче, взяли мiй товар?

Один з гостей, сiльський п'яничка Iона, тоненько зареготав:

– Пiшли твої, Тарасе, халявки на закуску!

Тарас згадав порося: так, он де воно взялося! Обурення аж загуло в грудях: