Широкий шлях

Проте справжня жага до малювання прокинулась у його тiльки тепер, коли вже вiн був чималим i служив у дяка.

Було так. Кирилiвський дяк послав хлопця в Лисянку (до дяка-маляра) позичити цимбали i прохати на iменини. Той цимбалiв не дав i на iменини приїхати не обiцяв. Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: вiн сидiв у повiтцi, i на дошцi починав малювати якогось святого. Шевченко не йшов додому, став дивитись. I коли на мертвiй дошцi з-пiд пензля маляра виглянули людськi очi, мов iз туману, почало виявлятись живе обличчя, в хлопця аж мурашки пiшли поза спиною: маляр видався йому за чарiвника. Вiн вперше одчув iдею творчостi. Зразок її, звичайно, не блискучий, але для цього йому не треба було бачити працю Рафаеля, в цьому розумiннi Рафаелева мадонна мало чим бiльше вплинула б на молодого хлопця, нiж дякова Варвара. Головне в цьому - першина, новина враження, що його сили вже не буде вдруге навiть тодi, коли вiн, вирiсши, матиме змогу бачити роботу першорядних на весь свiт майстрiв. Головне - загальнi принципи, а вони однi i в кирилiвського дяка, i в iталiйського генiя.

Огонь пiшов по жилах у хлопця, i вiн ясно одчув у собi, нiби од сну пробудившись, одчув творця, художника. Аж руки заворушились. Здалося йому, оддав би все на свiтi, не хотiв би нi слави, нi багатства, аби тiльки навчитись так творити. Хоч був би босий, голий. Тута ж вiн i почав прохати дяка, щоб прийняв його за учня. Дяк одiгнав свиню, що нюхала вже картину, глянув на дiтей, що дряпались на морiжку i верещали, i промовив охоче:

– А чому й нi! Менi вже давно треба учня.

– Коли ж можна прийти?
– загорiвся хлопець.

– На мене, то хоч i завтра! Батько чи мати є в тебе?

– Нi, я сирота.

– Тим краще - сам собi хазяїн.
– Давши пару голубенят, що їх прохав в нього кирилiвський дяк, маляр, проводжаючи хлопця аж за ворота, наказував: - Гляди ж, Тарасе (вже довiдався, як i звать), я ж уже не буду когось шукати - на тебе буду дожидати...

* * *

Бугорський не дуже запечалився, почувши, що не буде цимбал на iменинах: "Удавиться нехай вiн ними, а ми обiйдемось i без цимбал". Зразу зеленястий злий огник в його жаб'ячих очах погас, i вони залиснiлись нещирою ласкою i одвертим цинiзмом.

– От що, Тарасе. А чим ми будемо шанувати гостей? Треба добувати десь гуску. Тараса нiби хто опiк приском:

– Що? Знову красти? Нi, годi! Менi вже й так за тi кури скоро люди очi повибивають. Iдiть самi та й крадiть.

– Тарасе! З ким це ти так?
– в очах знову зеленими огниками зажеврiла уїдлива, постiйна злiсть.
– Давно я тебе учив?

– А що ж, - не змовчував хлопець, - хто жере кур, а кого дражнять злодiєм. Я робив те, що менi велять, а справжнiй злодiй - то це пан дяк.

– Ах ти ж бiсова пара, так ти такий! Ти береш такi норови!
– Дяк метнув полами, метнувся за хлопцем. Почали бiгати кругом стола, нiби граючись. Меткий був дяк, хоч i в халамидi, та учень був меткiший: зразу грюкнув кулаком у вiкно i вилетiв, як кiт, надвiр.

– Отож iди та й не вертайся. Не хочеш слухати, на чорта ти менi? Думаєш - дурно буду вчити? К лихiй годинi!
– Дяк: - Розумний ти вже дуже став.

– На батька бiсового i ви менi з таким ученням: ще колись коней пошлете красти, - одказав Тарас.

Такi сцени останнi часи одбувались часто мiж учителем i його учнем-джурою. Проте кiнчалося все мирно. Тарас вийде на майдан, стане, подумає: "Куди ж iти? До мачухи у те пекло? Чи до дядька на глум i докори? Нi, краще в шум головою". Важко зiтхне, вертається до школи. Дяковi теж не було вигоди сваритись - мовчав. Так i тепер.

Пересидiв до ночi в бур'янi, далi прийшов до школи i полiз спати на горище. В школi боявся. Так, було, бити Тарас уже не дається, та дяк, бувало, прийде та сонного.

Лежачи на горищi, надумав: "Щоб вiн менi коли пошив тi чоботи, того менi, мабуть, уже не дожидать, краще, мабуть, буде - вiзьму свiй товар та й пiду до маляра". Зiтхнув i заплющив очi. Одразу йому i сон:

"Нi, не пiду я за кобзаря, пiду за маляра", - Оксанин десь голос. Стало тепло так у грудях, любо. Сонце десь свiтить, потiчок дзюрчить, зозуля... Нi, таки хороше, ой, яке хороше життя! Гуп! гуп! гуп!

Почало щось гупати, аж хата двигтiла. Тарас довго не прокидався, таки розбудило. Пiдвiв голову, дослухається. "Рано почали!" - глянув у щiлку, надворi день: "Чи, може, це я так заспав? А може, це дрова в сiнях дяк рубає". З-пiд стрiхи вилiз надвiр, пiдходить до вiкна. Аж там: гульня аж курить. В хатi дим од люльок, як хмара. На столi пляшки, чарки, миски. Гостi в диму метушаться, як тiнi, не можна впiзнати. Гам, спiви, гопак. Спершу, здається, садять ногами без музикiв, далi чутке ухо Тарасове вловило тихий шум струн: кобза. "Це ж вiн замiсть цимбал гукнув старого Кирила".

Що ж то за гостi в нього - додивляється. Дяк iз Тарасiвни, дяк моринський, титар. На ослонi Кирило - нiс червоний - вже пiд чаркою. Бугорський вже готовий: в однiй жилетцi вибиває ями на долiвцi. Вимазався, як манiя. Крiзь дим видно - в печi горить огонь. Коло печi порається сусiдка - ота кривонога Хима. Лице червоне, аж блищить од огню i од чарки, очi смiються - теж вихилила не одну повну. На рогачi в неї сковорода, на сковородi шкварчить порося. "Де ж це вiн узяв його? Може, хто принiс?
– думає Тарас, ковтаючи слину.
– Або щось продав?"

– А, ось де вiн!
– гукнув хтось у хатi, помiтивши Тараса. Кобза умовкла. Затих i гопак. Видимо, була про нього недавно в хатi розмова.

– Ось хто заспiває нам "Чумака"!

Обiзвався iменинник милостиво:

– Iди, ледащо, чарку вип'єш.

Тарас нахмурив брови:

– Не треба менi вашої чарки, подайте менi, он на покутi, мiй кашкет.
– Бугорський одразу озвiрiв, нiби аж прохмелився, вхопив Тарасового кашкета, швиргонув Тарасовi в лице.

– Думаєш, будемо прохати? На, та лети к чортовiй матерi.

Тарас на льоту вхопив кашкета i зник, як у воду. В хатi знову розмовляє дяк:

– Уперта, бiсова кров, як тур. Уже ж я його i учив добре - не помагає. Зародилось таке. А коли б мене слухав - були б люди. Ну, я ще буду з ним говорити... Ану, Кирику, чого замовк?
– Очi налились кров'ю, взялись склом, зцiпив зуби, почав пiдборами, одгинаючись, вибивати в долiвцi ями. Стовпом стала курява.

Од села до села Танцi та музики - Кури, яйця продала, Маю черевики...

Ходив до дядька радитись: "Ну, що ж, про мене, хоч i в малярi!
– запихається.
– Коли нагодився на обiд - сiдай до гурту".

Надвечiр Тарас знову навiдався до школи. Надумав твердо: "Заберу халявки i завтра зранку в Лисянку". В школi гуло, як i ранiш. Ще чути було якiсь жiночi вискливi спiви. "Та й угаву на них немає". Зазирнув У вiкно: вештаються якiсь п'янi молодицi. "Ну, тепер i в хату краще не заходить. Пiти спати? Нi, посиджу коло школи, може, буде йти проти череди". Сiв на призьбi... Увечерi школа мала особливо сумний вигляд. Неогороджена, в бур'янах. Сама облупана, немазана, вiкна побитi... Призьбу порили свинi - пiдрили дiрку в кутку пiд iкони.