Шлях Абая

Абай, давши помічникові Казанцева пояснення, спокійно повернувся до свого аулу, не підозріваючи, які грозові хмари, гнані вітром ворожнечі, збираються над його головою.

Ворожнеча, викликана Оспаном, відгукнулася і в далекому татарському аулі.

Магріфа після першого побачення з Абішем чекала будь-якої звістки про нього, жила в радісних мріях, не звіряючи, проте, їх нікому. Але час минав, а звісток ні від нього, ні від його рідних не приходило.

Та хіба можна було говорити про одруження зараз, коли ворожнеча нависла над аулами? Крім того, тверді слова Абіша, сказані Дарменові, не давали рідним можливості починати сватання.

Через Утегельди, який їздив в аул Абая довідатись, що ж думав Абдрахман, тільки половина цих слів дійшла до Магріфи: «Якщо коли-небудь я одружуся, нікого в цілому світі, окрім Магріфи, мені не потрібно». Це стало її єдиною надією.

СУТИЧКА

1

Наступного року в липні Абдрахман знову приїхав додому у відпустку.

Рідний аул зустрів його тепер зовсім не так, як рік тому. На початку минулої зими раптово помер Оспан. Усі споріднені з ним аули не відкочовували цього року на дальні гірські жайляу, а на знак жалоби залишилися тут. Через це аул Абая стояв не на далекому веселому жайляу за Чингісом, де належало бути в цей час, а на нудній рівнині брали. Тут не було ні пологих горбів, укритих зеленим килимом, ні дзюркотливих прохолодних струмочків та річок. Пасовища біля стоянки були вже витоптані отарами, степ жовтів далеко навкруги.

Оспан захворів, як тільки аул його перебрався на зимівлю в Жидебай. Хвороба звалила враз його велике тіло, що дуже погладшало за останні роки. Не встигли розібратися, на що він захворів, як почалася агонія. Все це сталося так швидко, що Абай, виїхавши з Акшоки відразу, як тільки довідався про хворобу Оспана, вже не застав його в живих.

Аули, які тримали жалобу, зібралися докупи. В долині брали, тиснучись один до одного, їх розташувалося близько тридцяти. Посередині стояв аул Оспана — Великий кунанбаївський аул, а навколо — аули Абая, Ісхака, Такежана, Майбасара та інших родичів.

Білі кошми юрт, що належали трьом вдовам Оспана — Єркежан, Зейнеп і Торимбалі,— були вбрані смугами матерії, вигаптуваної чорними візерунками і тасьмою з густими чорними китицями. З цих юрт двічі на день — рано-вранці і пізно ввечері — чувся поминальний плач. У цей час усе життя і у Великому аулі, і в тих, що розташувалися поблизу, завмирало. Дітям заборонялось пустувати, змовкали чабани й пастухи. Ніхто не наважувався почати пісню, голосно засміятися, гукнути подругу чи товариша.

У Великій юрті — в тій, де колись жила Зере, а потім Улжан, плач веде Єркежан, старша з Оспанових дружин. У другій юрті — Зейнеп. Зейнеп — хороша співачка і вміє сама складати пісні. Тепер її майстерність вражає всіх: вона сама створила плач і сама ж з великою майстерністю виконує поминальну пісню. Третя дружина, токал Торим-бала,— ще зовсім молода. Вона скромна, мовчазна, замкнена в собі і нічим ще не проявила своїх здібностей.

Щоразу, коли Зейнеп починала свій плач, біля її юрти збиралася молодь і старики. Всі слухали співачку з непослабною увагою.

Коли в аулі збирається багато гостей, прибулих вшанувати пам’ять небіжчика, вдови сходяться разом у великій юрті Єркежан. Усі три вдягнені в жалобні сукні, хустки на головах зав’язані, за звичаєм, міцним мертвим вузлом. Зейнеп і Торимбала сідають навпочіпки поряд з Єркежан і разом з нею починають оплакувати покійного чоловіка.

Зейнеп виливає своє горе спокійно і велично. Обіпершись руками об коліна, вона, повільно гойдаючи всім тілом й іноді підіймаючи красиве матово-біле обличчя, облите слізьми, говорить у плавних віршах про передчасну смерть Оспана. З ним зникло її щастя, відійшла шанована нею людина, без господаря залишився його аул.

Слухаючи дзвінкий, в душу проникаючий голос, Абай з глибоким сумом думав про померлого брата. Але й у цьому щирому горі Абая не покидали думки, що його мучили.

Смерть, кажуть люди, виправдує все. Вона велить згадувати тільки про кращі якості померлого і забувати його пороки та злочини. Але Абай, котрий звик вимогливо і суворо підходити і до самого себе, і до інших людей, мимоволі думав про Оспана двояко.

Оспан був рішучою людиною. Ще в юнацтві про нього казали: «Схопить — не відпустить, доки пазури його не вирвеш; вчепиться — не розкриє пащі, доки зуби тримають». Але водночас він не був ні пожадливим, ні скупим, а вже коли кого полюбить — до безтями, ладен був віддати все. Ніхто з рідні Абая не міг зрівнятися з ним у цьому, і цю Оспанову якість Абай найбільше цінував. Але Абая тепер хвилювало одне питання: про які Оспанові діяння міг би згадати з вдячністю народ? Тільки одного разу Оспан виступив проти лиходіїв, але й тут він залишився справжнім нащадком Кунанбая — сильним, жорстоким, невблаганним ворогом своїх особистих суперників. Не за народ мстився він Уразбаєві, а як його особистий ворог боровся з ним за владу. І точнісінько так само, як задовго до нього всі степові верховоди залишали в спадщину розбрат і смути, так і Оспан залишив після своєї смерті цю злобну, люту ворожнечу.

Думаючи про це, Абай обвинувачував насамперед самого себе. Для Оспана він був не тільки старшим братом, він наче заступав йому батька,— Оспан довіряв Абаєві, охоче слухав його порад. І коли б хтось зараз звинуватив Абая: чому ж той не зумів повести шляхом добра таку дужу людину, якою був Оспан? — Абаєві нічим було б виправдатися.

Горюючи за Оспаном, Абай осипав себе докорами. Нікому не говорив він про це, але думка про свою провину ще більше підсилювала його горе.

За ті два дні, які Абдрахман провів у жалобному аулі, Абай не виходив з юрти Єркежан, не відпускав від себе й сина. Він годинами розповідав Абішеві про дитинство, юність і зрілі роки Оспана.

Слухаючи батька, Абдрахман тривожно думав про нього самого. В цей приїзд він помітив, що Абай дуже змінився: дужче посивів, змарнів, став небагатослівним, неначе згас під враженням раптової втрати; подовгу мовчав, поринав у самотні думки. Молоді друзі Абая з тривогою розповідали Абдрахманові, що у них, особливо у Дармена, часто виникала тепер думка: «Невже вогонь поезії, який горів у його грудях, погас?»

Але так здавалося тільки сторонній людині. Насправді ж горе, що пригнуло до землі Абая-людину, не змогло придушити Абая-поета. В думках його складалися задушевні вірші. Багато їх уже жили в його душі, але жодного з них він ще не читав навіть найближчим друзям.

Думаючи про Оспана, Абай у думці перебирав усіх живих родичів. Хто з них міг бути його другом, хто міг би заступити Оспана? Чи не Такежан часом? Або Азимбай? З ними йдуть в життя ошуканство й підлість, темні злочинства…

«Навкруги вороги. Вороги не тільки мої, але й усього народу… Що чекае далі? Хоч скільки думай, шукай, виходу не видно». Абай відчував себе неначе в глухому куті. Самотній, він мовчазно пив келих гіркоти, простягнутий йому життям, не поділяючи свого суму ні з ким.

Саме такий стан Абая і непокоїв його молодих друзів. Вони покладали великі надії на приїзд Абдрахмана, сподіваючись, що побачення з сином розвіє похмурий стан Абая. Але ось минуло вже три дні, як приїхав Абіш, а Абай, як і раніше, був заглиблений у свої похмурі думи. Майже весь час він перебував у жалобній юрті.

Ввечері Дармен повів Абдрахмана з юрти, щоб поговорити з ним.

Сонце сідало. Весь захід був охоплений темно-червоним полум’ям. Високе чисте небо з дивовижним спокоєм простяглося над широкою рівниною. Дув холоднуватий вітерець. Абіш глибоко зітхнув на повні груди, неначе звільняючись від суму жалобної юрти.

Жигіти йшли берегом річки. Тут росли густі зарості типчака. Земля була вкрита невисокою зеленою травою.

Розмовляючи, вони далеко зайшли вниз по річці. Дармен перший заговорив про стан Абая. Говорив він не тільки від себе, але й від імені всіх молодих Абаєвих друзів. Абдрахман уважно слухав його.