Шлях Абая

Такежан схопився з місця і вискочив з юрти.

Із слів Оспана він добре зрозумів, що розраховувати на нього вже не можна. «Ще один перевал — і вороги накинуться на мене не здаля, а з-під боку, з самої сім’ї!» — злісно думав він.

Досі він ще сподівався, що в рішучий момент усі кунанбаївці будуть поряд нього, так чи інакше підтримуючи його, як старшого сина ага-султана. На його думку, кунанбаївці так і залишаться вічними володарями: оббирай, об’їдай все Тобикти — хто буде перечити? Аж виходить інакше: «З’явились відступники від шляху батьків, від божих настанов, зрадники родової честі. Це Абай, а тепер і Оспан, що кинувся по його слідах… Що ж, доведеться боротися з ними нещадно. Вони вороги не тільки родової справи, але й усього, що є дорогого для казахів, усього, що бережуть сильні й поважні люди степу. Але, щоб боротися з ними, потрібні помічники. А хто такий Уразбай? Тільки кийок проти відступників у руках його, Такежана. Такі люди, як Уразбай, йому зараз найпотрібніші. Але треба бути обережним: інша рідня може закинути такий самий докір, як Оспан. Отже, треба тримати зв’язок з ним потай, щоб це не впадало в очі».

І, думаючи про це, він вирішив зараз же погодитися з проханням, яке передав йому Медеу, син Уразбая.

Медеу, хоч і молодий ще жигіт, добре засвоїв батькові прийоми в складних підступах і хитросплетіннях. Зразу після від’їзду Уразбая в місто Медеу послав до Азимбая довірену людину з нагадуванням про те, про що вони почали домовлятися. «Треба покласти край розбратам між нащадками Кунанбая і Аккули. Може, мені і Азимбаю пощастить це добре діло. Я не раз уже висловлював бажання породичатися. Нехай Азимбай просватає свою новонароджену дочку за мого трирічного сина! Я повторюю ці слова в дні, коли пожежа ворожнечі ось-ось спалахне. Може, це відверне біду. Нехай Такежан і Азимбай сповістять про свою згоду — і завтра ж ми пошлемо їм каргибау в сто коней».

Саме ця пропозиція й примусила Такежана кинутися на виручку Уразбая. Думка про сто добірних коней і про вигоду спорідненості з Уразбаєм давно вже не давала йому спокою. Почувши про Оспанів вчинок, Такежан жахнувся: всі його розрахунки могли загинути.

Ці події і обговорювались у юрті Магаша. Молодим людям було ясно, що коли розбрат поглиблюватиметься, то треба сподіватись, що Такежан буде на боці Уразбая, а не Оспана. Зрозуміло було також, що аул Такежана неспроможний зробити щось сам — він зараз схожий був на гадюку, у якої вирвані отруйні зуби. Але, об’єднавшись потай, Уразбай і Такежан могли б дуже нашкодити Оспану.

А втім, не про нього думали сини й друзі Абая. Незалежно від волі Оспана, вогнище, яке він розпалив у невгамовному пориві люті, насамперед мало опекти Абая. Це добре розумів і сам Абай. Зітхаючи, перевертаючись з боку на бік, він провів цю ніч у важких роздумах.

Настав час повернення Абдрахмана до Петербурга. Абаїв аул почав готуватися до проводів дорогого гостя.

Напередодні його від’їзду посильний Далбай привіз Абаю пакет з волості. Це була повістка, що викликала Абая до повітового начальника Казанцева: викликали Абая, як відповідача в справі недоїмків Чингіської волості.

Довідавшись про повістку, друзі Абая дуже стурбувались. Але сам Абай був спокійний.

— Викликають у цій справі? Ну що ж! З усього, за що я мушу відповідати перед властями, це таке, що я ладен відповідати, коли завгодно. Хоч би що сталося, каятися не буду.

І він тут же вирішив їхати разом з Абішем.

Останню ніч усі провели разом у задушевній розмові, обговорюючи тривожні побоювання, породжені ворожнечею. Ранком просторний тарантас, запряжений тройкою, вирвався з натовпу проводжаючих і покотив порослою споришем дорогою, подзвонюючи дзвіночками і бубонцями. Слідом помчала і легка повозка Абая. В ній сидів Дармен, а Баймагамбет правив кіньми.

Абай і не здогадувався, що виклик до начальства був наслідком ворожнечі, розпаленої Оспаном.

Розлючений Уразбай пригнав до Семипалатинська цілий косяк коней, продав їх і всі гроші пустив на підкуй товмачів і всяких потрібних людей в канцеляріях повітового начальника, мирового судді і навіть губернатора. Скрізь він звинувачував Оспана в усіх гріхах, але в розмові з Казанцевим повів справу інакше: він почав скаржитися не стільки на Оспана, скільки на Абая.

— Що ж це, виходить, ти з усіма Кунанбаєвими не в ладах? — запитав незадоволено Казанцев.

Уразбай, добре знаючи, як тісно зв’язаний повітовий начальник з Такежаном і його прихильниками, тут-таки пояснив, що на попередніх управителів, Шубара або Ісхака, він ніколи не скаржився. Та й зараз головний його ворог не Оспан, який жорстоко його скривдив, а Абай, хоч той і не займає будь-якої посади.

Казанцев зрозумів, що у цього хитрого і досвідченого степового верховоди є якийсь складний задум, що веде до далекої мети. Уразбай здавався йому людиною, яка, не гребуючи ніякими засобами боротьби, вміє міцно обплутати противника тенетами і вчепитися в нього вовчою хваткою. І коли повітовий запитав, що ж, власне, зробив Ібрагім Кунанбаєв, Уразбай, нетерпляче підшовхуючи під лікоть рябого перекладача, швидко заговорив:

— А хіба пан начальник не знає, що було на жайляу Кзил-Кайнар під час збирання недоїмок? Це підстроїв Ібрагім Кунанбаєв. Адже на інших жайляу — скажімо, у мене чи в Жиренше — ніхто й слова не посмів сказати проти податків для білого царя. А там Абай підбурив голоту. Підняв проти управителів. Проти начальства, посланого паном повітовим. Хіба один я це кажу? Його осуджують усі поважні люди степу, всі аткамінери. Ми вірні слуги білого царя, а цей Абай іде проти нього, проти властей, сіє розбрат.

— Значить, аткамінери можуть і написати про це властям? — запитав Казанцев.

Уразбай правильно зрозумів, що це не запитання начальства, а його порада, і радо закивав головою.

— Напишуть! Треба буде — і присуди складуть з печатками! Не тільки панові повітовому — й іншим властям подадуть скарги. До суду подадуть. Самому жандаралу напишуть! Тільки скажіть, пане начальнику, чи можна нам на нього скаржитися? Чи не осудять нас великі власті, що в покірному вам народі ми дозволили завестися невгамовному баламутові, дали йому розбещувати людей?

Тепер і Казанцев, своєю чергою, правильно зрозумів запитання Уразбая: той, очевидно, запрошував його самого взяти участь у цькуванні Абая. Але прямої відповіді він не дав.

Йому було ясно, що в разі потреби цей владний і рішучий «киргиз» вигадає будь-яке звинувачення Ібрагіма Кунанбаєва. Обидва вони: і царський чиновник, і родовий верховода — один у місті, другий у степу,— однаково вороже ставилися до Абая. І, не кажучи одверто, вони натяками, манівцями домовилися діяти проти нього спільно. Казанцев дав зрозуміти Уразбаю, що «поважні люди» степу можуть подавати на Абая будь-які скарги. І не тільки йому, повітовому, але й іншим властям, навіть губернаторові. Що більше надходитиме в різні канцелярії скарг і родових присудів, то краще.

Казанцев добре розумів, що Абай дуже відомий і впливовий серед степового населення, щоб його можна було повалити швидко. Удар треба було готувати поволі, збираючи скарги. Тим-то, вирішивши для початку викликати Абая на допит про випадок на жайляу Кзил-Кайнар, Казанцев доручив справу своєму досвідченому помічникові. Він наказав допитати Абая коротко, не пробуджуючи в тому побоювання, що справа може загрозливо ускладнитись, але так, щоб провина його в цьому бунтівному вибухові була очевидна. Тільки згодом, коли вищі власті будуть завалені скаргами на Абая, можна буде відкрити і цей козир звинувачення в підбурюванні до бунту.