Шлях Абая

Друзі й родичі — всі помітили, як на схилі свого життя піднісся духом цей старик. Особливо раділи з цього Абай і Базарали. Абай щороку давав на літо Даркембаєві корову і двох-трьох кобил для доїння, взимку присилав худобу на м’ясо.

Побачивши дружину, Даркембай відклав сокиру й підвівся:

— Жанил, до твого дому прийшов гість, та ще який! Іди приведи баранця, Рахім тобі допоможе. Пригостимо як слід такого гостя!

Жанил привітно поздоровкалася з Абдрахманом і одразу почала поратись.

— Абіш, голубе, що ж ви сидите на голій землі? Дайте я постелю вам! — І, швидко зайшовши в юрту, вона винесла звідти повстину. Розстеляючи її біля юрти, вона говорила:

— Рахім-тай мені вже все розказав, коли я доїла овець. Прибіг і каже: «Апа, кінчай швидше доїти. Дармен-ага привів гостя!» — і просто потяг мене за плаття.

Рахім, соромлячись, ховався за матір і підштовхував її, немовби кажучи: «Ну, гаразд, що там розповідати!»

Абдрахман почав рішуче заперечувати:

— Ні, Даке, ні женеше, і не кажіть про барана! Вже коли хочете нас пригостити, то скип’ятіть овечого молока. Та я й люблю його більше, ніж м’ясо!

Дармен підтримав його:

— Женеше, почастуй його «білим козеням» [34] , його він у Петербурзі, мабуть, не щодня куштував.

— Де там! І разу за цілу зиму не їв! — підхопив Абіш, почуваючи себе тут, як у рідному домі..

Коли добре смеркло, Даркембай залишив роботу і разом з гостями зайшов у юрту. На вогнищі стояв уже невеликий казанок, поставлений Жанил, на почесному місці розстелені ковдри і розшиті повстини.

34

«Біле козеня» — сир з вершками.

Посадивши Абдрахмана і сівши сам, Даркембай вів далі розмову, почату перед приходом у юрту: на прохання Абіша він розповідав йому про становище жатаків.

— Жатаки наші зовсім зубожіли, голубе Абіш,— закінчив він.— Останніх два роки звалилися на нас таким тягарем, що ми ніяк на ноги не зіпнемося.

Ще з торішніх зустрічей із стариком Абіш знав, що помста Такежана жигитекам зачепила й тутешніх жатаків.

— Даке, давно хотів вас запитати,— звернувся він до старого.— Скажіть мені: як розуміли цей набіг ваші жатаки і жигитеківська голота? Що вони думали, погнавши табуни всесильного Такежана?

Старий схвально і ласкаво глянув на Абдрахмана:

— Якщо я правильно тебе зрозумів, голубе мій, ти хочеш знати, як себе проявляє у випробуванні народ? Ти питаєш, чи бачив я тоді його справжнє лице?

Він помовчав, підкладаючи у вогонь кізяк, а потім заговорив, дедалі більш пожвавлюючись:

— Бачив… Правду кажучи, і наші жатаки, і жигитеківські бідняки показали, чого вони варті. Я не раз думав про цей набіг і тепер добре розумію, що похід цей був особливим походом… Походом бідняків. І не Базарали його почав. Почав його народний гнів, що дійшов до кипіння. Коли б ти побачив, як сколихнувся тоді весь цей смиренний люд! — Даркембай випростався, і в очах його заблищав вогонь.— Я й сам не пізнавав багатьох жигитів. Що вони тоді говорили? «Ну що ми зробили — самого тільки Такежана розгромили! А їх сила-силенна! Ех, коли б усю цю зиму налітати нам на них грізною бурею!» — от що вони говорили! Базарали повів розгніваний народ, відповідав за всіх тільки сам. На суді нікого не назвав з тих, хто подався за ним у набіг. Мужня і чесна людина! — Даркембай з гордістю говорив про це і висловив думку, що здивувала Абдрахмана: — Хіба може герой народитись, якщо народ не спородить його сам? Звідки ж узятися в його серці вогневі мужності й сміливості? Базарали — син свого народу. Він сміливий і непохитний — і народ наш такий же. Коли на суді в місті вирішили, що ми повинні віддати за кожного коня Такежана по два п’ятирічних коня, степ захвилювався. Такого жорстокого рішення ніхто з нас і не чував. Цілі аули, наче повалені бурею, не могли зрушити з місця. Як же кочувати, коли немає коней? Залишалось або розбрестись по інших аулах, іти в найми, або осісти на землю, забувши про кочування. Але ніхто не скаржився, не стогнав. Багато з тих, у кого була в руках сила, пішли на Іртиш працювати до росіян, інші осіли тут, почали працювати на полях. І хоч як важко нам судилося, народ витримав усе… Я старий, а тільки тепер зрозумів, що коли триматися купи, то народ підніме все, як сильна, могутня хуртовина. Такої думки я, і всі люди з народу так думають, діти мої… От у чому причина, чому на сьомому десятку літ я навчився ремесла і став майстром!

Слова старого нагадали Абдрахману те, що він чув у Петербурзі про селянські повстання в Росії. І юнак заговорив про це. Він розповів Даркембаю, що в Росії дедалі частіше піднімаються гнівні сили селян. Біднота повстає проти насильства царської влади, проти гноблення хазяїв-поміщиків. Абіш говорив і про далеке, але пам’ятне всім повстання Пугачова, який пішов проти самої цариці, і про те, що було в Росії за останні десять років.

— Понад триста разів у шістдесяти губерніях піднімалися на боротьбу за свої права російські селяни…

Деркембай, уважно його слухаючи, схвально кивав головою і, коли Абіш замовк, сказав:

— Добра розповідь, голубе мій! Яка ж темна глушина — наш казахський степ! Що ми тут знаємо? Думали, що своїм нападом на Такежана вчинили небувале, про що триста років ніхто не чув, а виявляється, на російських полях бурхає справжня хуртовина! В шістдесяти губерніях — це ж ціла держава! Кажеш, триста разів бралися за шокпари? Оце діло! Видно, де праця, там і мужність. Дужий, сміливий народ ці росіяни, справжні батири! Недарма Абай каже: «Навчайтесь усього в росіян, вони йдуть вперед, далеко бачать».

Абіш згадав про Базарали і записав Даркембая, як той живе.

— Тяжко, голубе мій,— с?арий похитав головою.— Ти не чув, адже він дуже хворий…

І Даркембай розповів, що Базарали все ще прикутий до ліжка тяжкою хворобою.

Заговоривши про Базарали, Даркембай згадав і про Такежана. Він все ще переслідує тих його родичів з урочища Шуйгінсу, які стали тепер жатаками. Хоч вони цілком сплатили накладену на них судом пеню, він не задовольнився цим. Такежан, Азимбай, Майбасар і інші Кунанбаївці нещадно утискували їх, неначе кажучи: «Чому ж усі ви сидите на місці, уявляючи себе цілим народом? Чому не розбрелися хто куди? Чому не просите милостині, стоячи біля нашого порога?»

— Вони, як і раніше, чинять над бідняками всяке насильство, випасають їхні посіви,— сказав Даркембай.— Та й нас не залишають у спокої. Коли вони ще дозволяють нам жити, то не через те, що бояться бога, а через те, що озираються на Абая. Вони його все-таки бояться, хоч люті на нього… Є такий косоокий гаспид, на ім’я Уразбай. Минулого року, поки був живий Оспан, він збирав цілу дружину, щоб завдати йому удару. Шукав відчутних кийків не тільки в нас, на Чингісі, але й на Бугили, й на дальньому Шагані. Збирав собі спільників і в Кокші, і в Конирі, і в Мамаї. А тепер, така чутка, він вирішив заволодіти усім Тобикти іншим робом. Почав знову загравати з жигитеками, гадаючи посварити Такежана з Абаєм. Підсилає і до Базарали, намагається і його підбити на свій бік. Ну, Базекен йому й відповів… Добре відповів!

Закипів чай. Жанил подала гостям піали. Дармен звернувся до Абдрахмана, договорюючи те, чого не договорив Даркембай.

— У Даке і Базекена нема таємниць в одного від другого. Я думаю, буде правильно, коли ти перекажеш Абаю-ага відповідь Базекена. Він, мабуть, цього й хотів, посилаючи Абилгази сюди.

Даркембай ствердно кивнув головою:

— Правильно кажеш. Видно, Базекен хоче, щоб Абай не був захоплений зненацька. Так от що розповів мені Абилгази. Базекен відповів посланцеві; «Передайте Уразбаю, я добре бачу, що він хоче зробити мене мавпою, а себе — лисом. Кажуть, одного разу лис запропонував мавпі поділитися здобиччю. Побачили вони пастку з шматком свіжого м’яса. Лис і каже мавпі: ти, мовляв, мій гість, через те віддаю м’ясо тобі. Мавпа полізла в пастку, вона захлопнулась, придушивши її лапи, а м’ясо дісталося лисові. Мавпа почала докоряти лисові, а той сказав їй, напучуючи: «Є два роди щастя: одне для голови, друге для ніг. Тебе схопило залізне щастя для ніг, хоч топчи його — воно вже не покине тебе». Мабуть, Уразбай вважає, що шукав жигитеків і дає їм і мені залізне щастя, якого не позбудешся. Аули наші зубожіли, сам я прикутий до ліжка. Він хоче тепер нацькувати мене на Абая. Ми не ворогуємо з Абаєм. Я ніколи не зраджував Абая і не зраджу! Нехай Уразбай тримається від мене подалі з своїми хитрощами».

Розповідаючи це, Даркембай не забував підкладати гостям «біле козеня»…

Пізно ввечері друзі попрощались з Даркембаєм, вийшли з юрти і пішли рівниною до свого аулу.

Ніч була безвітряна, в повітрі відчувалась прохолода. Повний місяць стояв високо в небі. Зірки мерехтіли тьмяним світлом, неначе десь дуже далеко розсипались дрібні іскри. Світле небо здавалося величезним. Світ немовби ще поширшав, відкриваючи весь неуявний, безмежний простір.

Велична картина захопила Абіша. Всесвіт, який не можна окинути оком і який не вміщується в уявленні, неначе розчинив його в собі, як маленьку порошинку. Дивлячись у чарівне місячне небо і відшукуючи на ньому знайомі зірки, Абіш намагався уявити собі, що кожна з них — центр свого власного великого світу, в порівнянні з яким уся наша сонячна система здається ледве помітною крапкою. Він посміхнувся при думці: як знайти в цій крапці нашу землю, а на ній плем’я Тобикти і в ньому — його самого, Абіша?