Шлях Абая

— Е-е, Утегельди, ти із землі виріс, чи що? — вигукнув юнак.— Чи не чаклун ти часом? Ми тебе й не бачили!

Утегельди задоволено засміявся і, припавши головою до гриви коня, лукаво глянув знизу на обох жигітів.

— Ну, хіба ж я не годжусь у конокради? Про такого, як я, кажуть: «І собака не почує!» Ось в’їду зараз в аул — і жоден найпильніший пес не гавкне! — похвастав він і повернув коня.— Ну, тепер саме час: в аулі майже всі полягали. Їдьте обидва потихеньку прямо на оту жовту зірку.— Він показав канчуком на захід.— А ще краще — он на ту гору.

На світлому обрії жигіти ясно розрізнили високу гору Догалан. Над її чорними зубцями, що вимальовувалися чіткою ламаною лінією на блідому небі, млистому в місячному сяйві, сяяла жовта зірка. Просто під нею вирізнялася самотня скеля. На неї і вказав Утегельди:

— Їдьте на цю скелю. Але не кваплячись, ступою. Тільки-но помітите аул, спиніться. Я помчу вперед, попереджу, що ви тут, і знову зустріну вас там.

І він поскакав, відразу розтанувши у невірному місячному світлі.

За годину жигіти прив’язали своїх коней по-калмицькому, одного до одного, і пішли в аул, що вже спав міцним сном. Утегельди ввів їх до Гостьової юрти біля юрти Мусабая, де, як виявилось, було найбезпечніше влаштувати побачення.

На круглому столі в юрті світилась велика лампа, на почесному місці розіслано корпе. Магріфа і дружина Мусабая стояли праворуч від входу біля ліжка з кістяними прикрасами.

Дівчина була в чорному бешметі з товстого шовку, накинутому на яскравий камзол, на голові її була шапочка із золотим шитвом і з оздобами з пір’я пугача, та сама, в якій Абдрахман побачив дівчину минулого року.

Від хвилювання Магріфа була бліда. Ніжні, м’які риси обличчя, властиві першій порі юності, вже зникали, виточені лінії тепер набули повної довершеності. Великі сірі очі, як і раніше, притягали до себе погляд. Вони наче випромінювали світло і відбивали всі душевні порухи дівчини.

Абдрахман, підійшовши до неї, привітався по-міському, за руку. Магріфа вмить зашарілася. Дружина Мусабая доводилась Абішеві старшою родичкою, і через те він привітав її вільно і тепло, називаючи просто на ім’я.

В юрті кипів самовар, женге зразу ж почала пригощати Абдрахмана і його друзів, розпитуючи, чи надовго Абіш приїхав додому, скільки ще йому вчитися та де він думає потім жити. Викликаючи друзів на жарти і невимушено розмовляючи, вона швидко згладила першу ніяковість зустрічі. Крім того, розумна і спритна женге, користуючись з свого права старшої родички, розпитувала молодого жигіта про нього самого, задаючи питання саме про те, що могло цікавити Магріфу. Напившись чаю, Утегельди і Дармен пішли до коней під приводом того, що треба й про них подбати. Женге, забравши посуд, теж вийшла з юрти.

Залишившись на самоті з Магріфою, Абдрахман обернувся до неї.

— Я просив зустрічі з вами, Магріфа, і вдячний вам, що ви погодилися,— почав він трохи тремтячим голосом.

Магріфа не відповіла. Вона тільки з засоромленою усмішкою кинула на Абіша швидкий погляд. З чим він прийшов? Що вона почує сьогодні від нього? Ніколи ще не доводилося їй розмовляти на самоті з жодним жигітом. А цей жигіт і своєю поведінкою весь цей час, і таємничістю сьогоднішньої розмови був для неї цілковитою загадкою. Юна красуня зніяковіла і опустила очі.

— Магріфа, люба… Перш за все я мушу просити у вас вибачення…

На початку цієї незвичної нічної бесіди Магріфа не промовила й слова. Все, що могла б вона відповісти юнакові, якого жадібно слухала, тіснилося в її думках і почуттях, але не втілювалося в слова. І коли він заговорив про вибачення, вона подумала, наче відповідаючи йому: «Чому про вибачення? Чим він переді мною завинив?»

Абдрахман вів далі:

— Я прошу пробачити мені, що я так довго примусив вас чекати якихось моїх слів, якогось рішення…

«Хіба я коли-небудь вас звинувачувала!» — знову в душі відповідала йому дівчина, співчутливо побачивши, як спалахнуло його обличчя. Щось мучило його: він насупився. Серце Магріфи затремтіло.

— І за сьогоднішню розмову змушений просити вибачення. Коли б сьогодні я прийшов до вас з якимось твердим рішенням, можна було б сказати: «Добре діло ніколи не спізнюється». Але я прийшов до вас з моєю правдою. Я приніс вам свою таємницю, яку ношу в собі, не ввіряючи її ні братам, ні навіть батькові. Правда моя в тому, що і сьогодні в мене, як і раніше, нема ніякого рішення…

«Навіщо ж ви тоді приїхали?» — закричало усе всередині дівчини. Вона знову зблідла, стиснула руки так, що суглоби її витончених пальців побіліли.

— Ви почули правду, Магріфа. Тепер вислухайте і мою таємницю. Як тільки я побачив вас торік, то відразу зрозумів, якої поваги ви гідні. Ви для мене найкраще, що є в світі! Коли б не одна непереборна перешкода, я б не вагався ні на мить. Але тепер я не можу дозволити собі вирішити наше майбутнє. Не можу й сказати нашим батькам, щоб вони розпочинали сватання. От я й прийшов до вас, щоб розказати про цю свою таємницю.

Серце Магріфи стислося від ревнивої підозри. Тепер вона, не зводячи очей, дивилася на нього поглядом, сповненим гіркого докору. «Я знаю цю таємницю: це ваша кохана! Як же може бути інакше? Хіба я одна в світі могла покохати такого жигіта? А перешкода — це слово, яке ви дали їй. Коли так, навіщо ж мені все це звіряти?» Ці думки пекли їй душу. Але обличчя юнака здається таким щирим, таким чистим. Воно то спалахує, то блідне.

— І таємниця моя, і перешкода — це одне й те саме, Магріфа.

«Звичайно, те саме! Інша дівчина. Зараз я почую її ім’я… Нехай говорить, нехай закінчує все швидше!»

— Вона завмерла, серце її неначе спинилося, по всьому тілу пробіг холод. Вона не могла більше дивитися на Абіша і знову опустила очі, чекаючи його слів, немов удару ножем.

— Те, про що я кажу, Магріфа,— це моя хвороба.

— Хвороба? — скрикнула дівчина.

Вона знов зашарілася, очі засяяли. Дівчина не знала, чи лякатися їй, чи радіти. Зовсім іншого чекала вона і тепер звинувачувала себе: як могла вона подумати, що Абіш зрадив її? А хвороба — яка ж це перешкода? Вона внутрішньо квапила юнака: швидше, швидше, треба довідатись, що йому загрожує! І погляд, який вона не зводила тепер з Абдрахмана, був сповнений любові і тепла.

Він стиха мовив:

— Петербурзькі лікарі кажуть, що легені мої уражені небезпечним недугом. Це — сухоти. Один відомий лікар сказав, що про одруження мені думати поки що не можна. Він казав, що своєю хворобою я можу вбити дружину… От, Магріфа, і моя перешкода, і моя таємниця… Це моя правда. Це все, що я хотів сказати вам та з тим і поїхати.

— Тільки це? Тільки це, Абіш? — запитала дівчина.

З якою радістю, довірливістю і ніжністю вона скинула оченята на Абіша! Юнак здивовано глянув на неї, не розуміючи її запитання.