Шлях Абая

Баймагамбет насторожився:

— Е-е, з чого це ви смієтеся?

У юрті, крім Айгерім і Зліхи, що пригощали їх чаєм, нікого не було, і Абай дозволив собі пожартувати з Баймагамбета.

— Пригадав, що почув якось у тебе в юрті, коли ти тинявся по гостях,— сказав він.— Виявляється, твоя Каракатин не поступиться перед нашими акинами. Підійшов і чую: співає поминальний плач. Я й слова запам’ятав:

Мене рідний батько пестив, милував. Хвалько ж і обманщик за жінку узяв. Як вирішив вогнище рідне покинуть, Для чого ж мене він жаданою звав! І кинув, рудий волоцюга, сім’ю, Обмила сльозами я долю свою. Говорять, що гріх не оплакувать мертвих…

Це вона не тебе, а твоє бурлакування поминала,— сміючись, закінчив Абай і, поглядаючи на спохмурнілого Баймагамбета, лагідно засміявся, трусячись усім тілом.

Айгерім теж не могла втриматися, пирснула і Зліха, одвернувшись до порога. Їхній сміх ще більше розсердив Баймагамбета: як, і жінки глузують?!

— Кажуть, в усіх, хто носить малахай [52] , загальна честь, Абай-ага. Невже у вас не знайшлося жодного слова на відповідь?

Абай ще дужче розсміявся:

52

Тобто у чоловіків.

— Звичайно, знайшлось! Ось що я їй відповів:

Що тобі шаріат? Розвій! За долю свою порадій! Каракатин, чи хоч одну літню ніч Спав удома чоловік твій? —

прочитав Абай вірші, які щойно спали йому на думку, і закінчив: — Що ти на це скажеш?

— Ну й зробили послугу! Для всіх у вас знайдеться добра порада, а для моєї дружини ви кращого не знайшли?

І, допивши чашку чаю, Баймагамбет поставив її на скатерку денцем догори і враз підвівся з місця, підкресливши цим свою образу. З юрти Абая він пішов прямо до молоді, щоб попросити кого-небудь скласти йому на відповідь вірші. Але висловити своє прохання при Абіші та Павлову посоромився і тепер сидів, байдуже слухаючи інших.

Павлов з цікавістю поглядав на всі боки. Весела молодь, що привітно його зустріла, дуже йому сподобалася. Він уважно розглядав цих нових для нього людей. Всі вони були різні, і кожен привертав до себе його увагу.

Рудобородий, синьоокий Баймагамбет, якого Павлов добре роздивився ще в Семипалатинську, зовсім не схожий на Акилбая; довгастий череп його, великий прямий ніс, сірі очі, світла шкіра, рідка борідка й вуси являли зовсім інший тип. А Какитай — кругловидий, смаглявий, з невеликим кирпатим носом і гострими, блискучими, трохи витрішкуватими очима — так само здавався людиною зовсім іншого племені. Пакизат, прийомна Оспанова дочка, своїм темно-коричневим плоским обличчям, яке пожвавлювали бистрі чорні очі, більше нагадувала калмичку.

Зовсім своєрідними були Абіш і Магаш. Тонкі риси і світла матова шкіра їхніх облич, темні брови, наче вимальовані гострим пензликом, невеликі гарні губи, над якими пробивалися маленькі каштанові вусики, — все це вирізнялось якимось спокійним благородством. А Дармен, з його чорними, аж синіми лискучими бровами, з великими карими очима, горбатим носом, смаглявим обличчям і красивими, коротко підстриженими густими вусами, цілком міг видати себе за представника кавказьких племен.

Ця дивовижна різноманітність типів серед синів одного і того ж народу вразила Павлова, який досі бачив тільки міських казахів.

Магаш і Акилбай повернувся до Гостьової юрти, коли Дармен уже почав нову пісню. Накинувши на плечі чапан і зсунувши набакир малахай, юнак схилився цад столом з домброю в руках. Перед ним лежав розкритий зошит з віршами. Дармен запально, з справжнім натхненням співав недавно закінчену поему про Єнлік та Кебека. Вірші схвилювали Магаша — він відчув у них щирий гнів і глибокий сум. Щоб не заважати Дарменові, він сів біля дверей, слухаючи із захоплюючою увагою кожне слово молодого поета. Так само слухали його і всі присутні в юрті. Абдрахман, нахилившись до вуха Павлова, переказував йому зміст поеми.

Дармен співав довго. Поема наближалася вже до кінця, коли до юрти зайшов Шубар, який приїхав в аул слідом за Єрболом, і спинився біля дверей, не знімаючи пояса і не випускаючи з рук канчука. Пісня все линула широкою хвилею, сповнена гніву, скорботи і натхненної сили:

…Де спокій — марні дні, пісні там сплять. В скорботі ж час біжить, за рядом ряд, І перли дум метають, ніби хвилі, Слова, неначе блискавки, блищать. …Я бачив смерті лютий чорний зів, Зібрав я біль і стогін давніх днів. Зло розкривать і викривать порок Мені акин — учитель — заповів. …Я бачив муки батька і дідів, Минулого я поклик зрозумів. Я пам’ятаю: бій не жалів дитя, Що ввечері згасало між горбів; Коханих плач я чую і тепер, Із гір луна їм вторить і тепер, В їх крижаних обіймах я почув Прокляття — й руки я до них простер. Я пам’ятаю: мов кабан, жив бій; З тобою говорю, народе мій! Абай дав слову міць, а пісні — душу, В тобі не зникне голос мій дзвінкий.

На прохання Павлова Абдрахман почав докладно перекладати йому прикінцеві рядки поеми. Магаш і Какитай, Муха і Альмагамбет павперебій висловлювали Дар-менові своє захоплення.

Тільки Шубар суворо хмурився. Хоч він не знав усієї поеми, але з нього досить було й того, що він почув. Тицяючи держалном канчука в зошит Дармена, він заговорив холодно, наче виголошував вирок:

— Це не мистецтво, а отрута. Того, чию пам’ять, як святиню, шанує ціле плем’я, пісня взиває бієм-кабаном. Куди ти гнеш? Що патякає твій язик? Ти хочеш, щоб серця людей, які це почують, здригнулися? І навіщо ти кажеш, що таку пісню склав за порадою Абая-ага? У нього й без того багато впливових і запеклих ворогів, а ти хочеш викликати цим нову зливу злості, роздмухати ще дужче полум’я ворожнечі!..

Шубар був старший за інших, мав серед родичів уже більший вплив, і ніхто з молоді не наважився йому відповісти. Тільки Абдрахман, який слухав його, насилу приховуючи роздратовання, не стримався:

— З яким гнівом ви напали на бідного Дармена! Невже його поема так обурює вас?

— Звичайно, обурює! Сьогодні паплюжать поважних біїв, завтра почнуть обливати брудом ханів і султанів, а потім піднімуть руки на закони батьків, на мудрість ісламу! І все це з дурною приказкою: «Правда — у росіян, Кааба — у росіян… Життя і щастя — все у росіян». Куди ми йдемо, нарешті? Куди ведемо і наше покоління, і майбутні? На що ж перетворився й справді цей аул?

Абдрахманові було зрозуміло, що всі ці обвинувачення спрямовані не на Дармена і не на цей аул, а на самого Абая. І, відповідаючи Шубарові, він теж не назвав батькового імені.

— Виходить, по-вашому, цей аул веде народ у прірву? Ні, він шукає для народу вихід з темряви і злиднів! — сказав він і додав з насмішкою: — І чого ви так накинулися на росіян?

Шубар знизав плечима.

— Якщо все російське погане,— насмішкувато вів далі Абіш,— то чому наші степові верховоди упадають перед царськими чиновниками? Ладні на все, тільки б дістати печатку волосного і сісти на спину своїм землякам. Лижуть п’яти у міських властей, а перед народом присягаються у вірності ісламові, звичаям предків! Подвійно брешуть і подвійно утискують народ — і законами старовини, і ім’ям царя. Як же повинен народ називати таких людей?

Абдрахман навіть зблід під обурення.

— Он до чого ти договорюєшся! — загрозливо протяг Шубар.

— А що ж, мені мовчки слухати ваші слова? Ні в Такежана, ні в самого Уразбая ще і в душі нема цього, а у вас такий отруйний наклеп на цей аул уже на язиці!

Гнівні докори Абіша збентежили Шубара. Він не мав наміру відкрито поривати з Абаєм і волів промовчати, щоб не загострювати розмови.

Абдрахман схвильовано говорив далі:

— Так, і цей аул, і я сам, ми кажемо: «Правда — у росіян. Кааба — у росіян». І кажемо правильно. Але у яких росіян? Не у Казанцева і Никифорова, не у губернатора і урядників, а в інших росіян. У тих, хто хоче допомогти нашому відсталому, нещасному народові… Хто принесе в наш темний степ освіту, знання… І самі ми теж повинні допомагати народові зрозуміти, хто у нього друзі і хто — вороги. Треба говорити йому правду про темні сили степу, і Дармен сказав цю правду! Він на вірному шляху!