Шлях Абая
Шрифт:
Шубар, хмуро дивлячись на Абіша, нічого не відповів і вийшов з юрти.
Федір Іванович, вислухавши переклад Абдрахмана, потягся до Дармена і, взявши його за руку, довго її тряс, примовляючи.
— Жакси, Дармен! Жакси, акин, молодець! — І, обернувшись до Абдрахмана, закінчив: — Саме так пісня і повинна говорити правду — сміливо і гнівно!
Абдрахман переклав його слова і додав від себе:
— Отак і народжується новий співець нової епохи. Поет повинен боротися із злом, неуцтвом, з насильством. Від імені народу він виносить справедливий вирок насильникам. Прямо, не криючись, треба висловлювати в пісні гнів і зневагу народу. Кращі пісні поетів ідуть корінням у народ. У них голос совісті народної, вони виявляють його гнів проти біїв, ханів і царів.
Павлов теж висловив свою думку:
— Дармен! І ви, Магаш! Навколо вас і зараз кипить боротьба, народжуються приклади відваги. Чому вам не написати б, наприклад, про подвиг Базарали, що стався на ваших очах? Яким розумним, сильним і стійким показав він себе у недавній сутичці жатаків з іргизбаями! Таж він хворий, а знайшов у собі сили керувати людьми, що піднялися на боротьбу!.. В його вчинках я бачу майбутнє вашого трудового народу. Розповісти це людям — найпочесніший обов’язок акина!
Дармен відповів одразу і Абдрахманові, і Павлову.
— Ваші слова глибоко зворушили мою душу,— схвильовано сказав він.— От Шубар обурився зараз, почувши мої вірші про Кенгірбая. Він обурений, як нащадок Кенгірбая. Чому ж мені, нащадкові Кодара, безневинну кров якого пролив Кунанбай, не обурюватися злочином, що згубив мого предка? Ви до речі нагадали мені про це, Федоре Івановичу! А таких героїв, як Базарали, я оспівуватиму з особливою любов’ю і запалом. Я й сам давно задумав написати поему про нього. Адже не тільки з ним — з усіма знедоленими жатаками злита моя душа! І коли я згадую про те, що пережили Базарали і жатаки і що бачив я сам, у мені починають клекотати всі шістдесят дві жили. Якщо я не оспіваю це, я не буду гідним сином народу!
Очі в Дармена палали. Син народу, поет, який склав правдиву пісню, що висловила гнів народу і боронила його честь, тепер, як відважний боєць, був готовий до нової відкритої битви. Його стан глибоко відчули Абіш, Магаш і Какитай.
Але з особливою теплотою дивився на нього зараз Абдрахман. Для нього Дармен останнім часом став найближчим за всіх інших. В ту важку мить, коли щастя його готове було пропасти, саме Дармен допоміг йому подолати всі перешкоди. А зовсім недавно, після поминок по Оспанові, Дармен поїхав у татарський аул як сват разом з Акилбаєм і Єрболом і повіз Магріфі листа Абдрахмана. Він привіз і відповідь дівчини.
Акини палко обговорювали пораду Павлова писати про те, що діється навколо них. Магаш почав розповідати друзям новини, привезені Єрболом з аулу Такежана. Його особливо дивувало те, що в поділ спадщини втрутились обидві байбише — Маніке і Каражан.
— Що скаже на це Федір Іванович? — звернувся він до Абдрахмана, який переказував Павлову його слова.— Чи не варто написати й про це?
— Звичайно! — жваво відгукнувся Павлов.— Кажуть, що у степовому житті свій хід, повільний, як рух каравану. Але чи так це? Хіба те, про що зараз розповідав Магаш, не свідчить про величезні зміни? Чи насмілилася б якась байбише ще недавно, при ага-султані Кунанбаї, втрутитися в справи роду? А тепер у цих жінках криються коріння ворожнечі. Степове життя різко змінилося, з’явилися нові способи боротьби, про які раніше ніхто не наважувався й думати. Сім’я ага-султана вийшла з покори одному владиці, почала коритися кільком дрібнішим. Саме так завжди і розвалювались усякі султанства і ханства. Писати про цих жінок, звичайно, треба! Їх треба висміяти, показати їхню пожадливість і властолюбство. От коли б знав про це Салтиков-Щедрін!.. Він був би вам зараз дуже потрібний! Він зумів би показати вам, як треба бичувати насмішкою!
Абіш перекладав. Магаш і Какитай відповіли, що висміювання пороків, насмішка над злом і несправедливість дуже поширені в казахів. Акилбай, як завжди, взяв участь у розмові не одразу. Він довго обмірковував і нарешті висловив те, що нікому не спало на думку.
— Невже ви вважаєте, що вони самі насмілилися на такі справи? — запитав він і сам одразу ж відповів: — Не помилюся, коли скажу, що обох спритно підбиває Азимбай.
Усі
розуміючи розсміялися. Магаш, Дармен і Какитай підтримали Акилбая:— Звичайно, для нього це найважливіше! Якщо не зіштовхне когось лобами, йому й їжа в горло не піде!
— І завжди мовчить. Він — наче темна вода, що тече без усякого шуму.
— Нацькувати двох у бійці — на це він майстер,— вставив Альмагамбет.
— Так, у цій справі він, мабуть, самому Калдибаєві не поступиться,— відгукнувся Какитай.
Це ім’я викликало новий вибух сміху.
— А що це за Калдибай? — спитав Павлов.
Какитай, прижмурившись, почав розповідати:
— Є у нас така людина. На вигляд статечна, неговірка, смирна й тиха. А сусід його славиться як забіяка. Якось до Калдибая приїхав такий забіяка, який до того ж вважав себе силачем. Калдибай почав його пригощати чаєм, а тут до юрти нагодився сусід. Не встиг він зайти, а Калдибай і каже дружині, але так, щоб почули обидва жигіти: «Япрай, що тепер буде? Як би вони в мене тут не зчепилися, адже обидва такі батири!» Гість враз обернувся до прибулого і каже: «Ей, куди ти прешся? Бачиш, я тут сиджу?» Той у боргу не зостався: «А ти хто такий, що я і зайти не можу?» — і міцно його вилаяв. Калдибай ураз підхопив: «Ну, казав же я! Тепер полізуть битися!» Гість схопився з місця і закричав прибулому: «Що ти там базікаєш?» А Калдибай уже край скатерки загортає: «Ой, дивися, жінко, вже зчепилися! Пай-пай! Прибирай мерщій посуд, весь переб’ють!» Ті й справді кинулися один до одного, а Калдибай відскочив та знову каже дружині: «Ну, ми з тобою їх не розборонимо — обидва силачі, давай краще відійдемо». Таким чином і місце для бійки було звільнене. Почали ті дубасити один одного, а Калдибай стоїть осторонь і примовляє: «Ой-бай, жінко, біжи поклич довгоносого Мусу, нехай заступиться! Та скажи: нехай швидше йде, а то поки він їх не розборонить, вони один одного зовсім змолотять!» А юрта довгоносого Муси була край аулу за півверсти звідти. Калдибай сидить і милується, як забіяки лупцюють один одного. Ніхто їх не розбороняє, Муси все нема й нема, а спинятися жоден не хоче: адже тоді можна буде подумати, що він переможений! Довгоносий Муса дістався до Калдибая, коли в них останні сили вичерпалися,— стоять, ледве дихають і тримаються один за одного. Не встиг Муса зайти в юрту і гукнути: «Що ви робите!» — обидва забіяки впали додолу.
Насміявшись досхочу над тим, як провчили забіяк, молодь знову перейшла до розмови про те, що найбільше займало її голови: Кокпай уже закінчував поему про походи Аблая, Акилбай продовжував давно почату велику поему з життя зулусів. Потім зайшла гаряча суперечка і про поему, задуману Магашем.
В юрті Абая тим часом точилася розмова, далека від того, що хвилювало молодь. Абай мовчки слухав Шубара, який переказував йому пропозицію Такежана й Ісхака; почати переговори про поділ Оспанової спадщини, і, коли той замовк, підняв на нього холодний допитливий погляд.
— Ну, це вони пропонують. А що ти сам про це думаєш? — спитав Абай.
Шубар добре знав, що, хоч як ухиляйся від прямої відповіді, Абай однаково доб’ється правди. Через те вів і не пробував ховатися зі своїми думками.
— По-своєму вони мають рацію: поминки відбулися, можна починати розмову і про спадщину. Звичайно, краще було б зачекати до роковин. Але коли вже така розмова почалася, зволікати нема рації.
— Що ж, коли обидва вважають, що починати поділ доречно, чи можу я заперечувати? Нехай починають переговори,— спокійно погодився Абай і якийсь час сидів у мовчазному роздумі.
Гірко було усвідомлювати: щойно помер Оспан, і вже йде ця непристойна розмова про поділ. І дедалі ясніше розумів, що і Оспан, і він сам все життя були для Такежана та Ісхака не рідними братами, а чужими людьми. І от Оспана нема, а ті двоє ще в повному розквіті сил і здоров’я. Якщо вони й згадують про нього, то тільки тоді, коли думають про спадщину. І Шубар, що приїхав від них, мабуть, не вважає їхні думки і дії неправильними.
Абай знову відчув себе зовсім самотнім. Потім узяв себе в руки і підняв на Шубара суворий погляд.