Шлях Абая

Розмова ж, яку в Гостьовій юрті так само віч-на-віч провадили Такежан і Ісхак, закінчилася раніше. Питання про одруження з вдовами брати не торкалися: з одного боку, жоден з них не прийшов до твердого рішення, а з другого — починати розмову просто з цього було і незручно, і передчасно.

Тому розмова їхня зайшла про те, як краще вести переговори з Абаєм: чи самим зустрітися з ним, чи, може, краще буде говорити через посередників? А коли так, то кого для цього обрати? Врешті вони вирішили, що для початку треба послати до Абая посередників, а особисто зустрітися тільки в тому разі, якщо він сам це запропонує, як то було при обговоренні строку поминок.

Метою цих переговорів було вирішити, коли і як ділити Осланову спадщину і що робити з його вдовами. І Такежан, і Ісхак цілком погодилися з тим, що сказали їм дружини: звичайно, Абай недарма крутиться навколо Великої юрти — мабуть, він хоче заволодіти нею через своїх онучат. І через те він старатиметься звести переговори про поділ нанівець, Звичайно, він зуміє знайти для цього якусь причину; мабуть, почне умовляти і вдів.

Коли так, то посередників треба було знайти таких, з якими Абай рахувався б. Перебравши багатьох людей, брати спинилися на Єрболі і Шубарі. Єрбол був давнішнім другом Абая, а про Шубара обидва думали, що той, звичайно, стане на їхній бік і зуміє вплинути на Єрбола. До того ж Шубар — близький родич і його не можна залишити осторонь при поділі спадщини його дядька.

Другого ж дня Єрбола і Шубара запросили до аулу Ісхака. За обідом брати пояснили їм, чого від них хочуть. Ні той, ні другий не заперечували бути посердниками: річні поминки вже відбулися, і розмови про поділ спадщини були цілком доречні. Єрбол подумав: «Не обрадує це Абая, ще більше засмутить його. Але чи можу я відмовитися? Краще поділити з ним його горе і клопоти: може, чимось буду йому в пригоді».

Маніке, вибравши час, відвела Шубара набік і сповістила, що всі сходяться на тому, щоб Такежан одружився з Єркежан. Це його право. Ісхак підтримає його, Каражан дала згоду. Раз із трьох аменгерів двоє прийшли до такого рішення, третій не повинен перешкоджати йому, і Абаєві треба про це твердо сказати.

Таким чином, в інтригу, затіяну Азимбаєм, що захопила спочатку Маніке і Каражан, а потім Такежана й Ісхака, був втягнутий і Шубар. Хитрий замір вже переходив у вчинки. Чорна хмара, збільшуючись і згущаючись, нависла над головою Абая, загрожуючи йому.

Але хоч якою грізною вона здавалась, сам Абай не виявляв найменшого хвилювання, коли Шубар і Єрбол, приїхавши до нього, заговорили з ним про бажання його братів почати поділ спадщини.

Перш ніж зайти до Абая, Єрбол побачився з Магашем і Акилбаєм, сповістив їх про мету свого приїзду і запропонував бути присутніми при бесіді, щоб допомогти своєю порадою. Акилбай, який не любив будь-яких ділових розмов, рішуче відмовився:

— Ну чого я піду? Абай-ага сам придумає щось. Нехай уже краще Магаш іде!

Повідомлення Єрбола обурило Магаша:

— Чого вони так квапляться? Не можуть зачекати з поділом, доки батько повернеться з Кара-Моли з допиту? Знову вплутують його у свої чвари!

Іти до Абая разом з Єрболом він вважав незручним.

— Ця справа стосується батька і його братів, нам втручатися не можна. Інша річ ви, Єрбол-ага, ви його друг і ви, як досвідчений старий верблюд, знаєте, де в річці броду шукати. Цей клятий поділ спричинить тільки нові ускладнення. Ви вже допоможіть батькові позбутися їх!

Провівши Єрбола до батькової юрти, Магаш і Акилбай повернулися до друзів.

Гостьова юрта Абая, як завжди, була повна молоді. Останнім часом жигіти почали знову часто збиратися, захоплено розмовляти про нові вірші і поеми.

Над вогнищем, що палало бездимно, стояв казан, де варилося м’ясо. Молодь розташувалася на розісланих по підлозі білих шкурах баранів та архарів, оточивши дорогого гостя: тими днями, усім на радість, з міста приїхав Павлов. Він, як і всі, був одягнений по-казахськи: в бешметі, в легкому кожусі, з лисячим малахаєм тобиктинського крою на голові. Погладжуючи хвилясту русяву бороду, він добродушно дивився крізь окуляри на молодь. У натопленій юрті Павлову здалося жарко і він зняв малахай, скинув високі чоботи з повстяними панчохами-байпаками, облямованими чорним оксамитом. Проте незабаром холодне повітря, що слалося низом, далося взнаки. Абіш, Дармен, Альмагамбет і інша молодь з усмішкою поглядали, як, розмовляючи, Павлов раз у раз стромляв ноги у скинутий малахай.

Павлов приїхав в аул Абая два дні тому. Дуже скучивши за ним, Абай не відпускав його від себе, і Федір Іванович до пізньої ночі сидів із своїм другом. Їм було про що поговорити. Абай розпитував, які вісті привезли в Семипалатинськ нові російські засланці. Що діється тепер у Росії? Чи є успіхи в боротьбі фабричних робітників проти хазяїв? Що чути про селянські заколоти? Хто з передових російських людей показав себе, як захисник народу? Які цікаві книжки з’явилися? Що пишуть у журналах? Чи є нові російські поети і письменники? Чи можна дістати їхні книжки в Семипалатинській бібліотеці?

Відповіді Павлова перетворювалися на довгі розповіді про робітничий рух, про літературу, про життя в Росії. У нього була здібність до влучних і злих характеристик людей, що нагадували гострі сатиричні портрети Салтикова-Щедріна. І коли Федір Іванович розвів кілька анекдотичних випадків, що відбулися в канцелярії губернатора, в обласному суді, героями яких були хабарники-чиновники, Абай щиро реготав, бачачи їх, як живих.

У свою чергу, Павлов закидав запитаннями Абая. Чи помітні зміни в житті трудових людей степу, зокрема осілих жатаків, що зайнялися землеробством? Яких форм набирає боротьба бідняків проти степових верховодів — аткамінерів? Його цікавила також і доля степової бідноти, що пішла в місто на заробітки. Як вони там влаштувалися, що дає їм незвична праця? А як з освітою? Чи охоче віддають батьки своїх дітей до російської школи?

Відповідаючи другові, Абай сам приходив до нових думок. Розпитування Павлова мимоволі примушували його замислитися над тим, що раніше проходило повз його увагу. І тепер багато що в житті степу він сам бачив по-новому.

І Абай з дедалі більшою увагою дивився на Федора Івановича. Запитування того показували, якого дбайливого і вірного друга має в цьому російському засланці трудовий люд казахського степу. Іноді Абай вгадував у його словах свої власні думки і дивувався, як міг прийти до них Павлов, живучи в місті, осторонь від степової боротьби.

Тільки на третій день Абай відпустив свого друга до молоді, яка нетерпляче його чекала. Розмова провадилася з допомогою Абіша і Какитая, які перекладали Павлову те, що кажуть йому друзі.

Густий кумис, що добре перебродив, підігрів настрій присутніх. Тут були і Кокпай та Муха. Прийшов сьогодні і Баймагамбет, який ціле літо роз’їжджав по аулах, де він був почесним і бажаним гостем. За останні роки слава про нього, як про чудового оповідача і казкаря, поширилася по всьому степу. На чийому б жайляу, на якому б зимовищі він не з’явився, скрізь його радо зустрічали, запрошували з однієї юрти до іншої, пригощали і просили розповідати романи і казки, почуті ним від Абая.

Іноді він подовгу не повертався до аулу, зовсім не думаючи про дружину і дітей, які залишилися вдома. Абай нетерпляче чекав його повернення, сумував за ним і навіть бурчав на нього, коли вій з’являвся.

І сьогодні, коли Баймагамбет нарешті повернувся до аулу після тривалої відсутності, Абай навіть не відповів на його привітання, мовчки піднявши на нього невдоволений погляд. Довга руда борода, що закривала рот і половину обличчя, надавала Баймагамбетові дуже статечного вигляду. Тільки гострі сині очі, меткі й жваві, видавали його справжню вдачу — мінливу, химерну, як у дитини. Подумавши про це, Абай мимоволі засміявся.