Шлях Абая

— Хвороба, небезпечна хвороба,— повторював він,— Збагніть, якою перешкодою стала вона між нами… Для мене це — тяжке горе…

Рішення виникло в душі Магріфи миттю. Але ця швидкість не була легковажністю. Магріфа не пізнала себе саму — так твердо, непохитно, безповоротно серце її сказало своє слово. Це рішення було рішенням серця, а не розуму. Коли б дівчина почала розмірковувати, зважувати, вона б ніколи не дозволила собі такого щирого пориву.

— Ваша хвороба, Абіш, і для мене горе. Але якщо перешкода тільки в тому, що ви побоюєтеся за мене, хочете вберегти мене,— виходить, і вирішувати треба мені самій. Ось моє слово: тільки тоді життя буде справжнім життям, коли воно зіллється з життям любого, коли всі радощі і клопоти ти поділиш разом з ним. Якщо я правильно розумію вірші Абая-ага, так говорить про кохання і він. Я не розумію ні кохання, ні дружби, якщо вони відступають перед жертвою. Сама я хочу тільки одного — прожити життя разом з вами, ділити з вами все, хоч нехай чим загрожує вам доля.

— Магріфа, люба… Невже ви так любите мене?

— Для моєї любові нема нічого страшного.

— Дорога Магріфа, чи думаєте ви, що говорите? Адже смертю загрожує моя доля і мені, і вам… Коли хвороба моя спалахне, вона вб’є і вас!

— Та й тільки?

— Як — тільки?.. Адже між лами — смерть.

— Якщо помрете ви, навіщо ж мені жити? Тоді смерть для мене буде щастям…— Сльози великими горошинами покотилися з очей дівчини.

Вона простягла жигітові свої прекрасні руки. Перешкода, що стримувала закоханих, зникла і почуття прорвалося, затопило їх своїм нестримним світлим потоком.

Юнак і сам не помітив, як опинилася Магріфа в його обіймах. Він збагнув це тільки тоді, коли відчув на своїх губах солоний смак сліз, що залили її обличчя.

Коли настав час розлучатись, Абдрахман сказав:

— Поминки по Оспану-ага рідня вирішила справляти раніше, не чекаючи роковин. Відразу після них до вашого аулу приїдуть свати. Магріфа, ви моя кохана, дорожче за вас у мене немає нікого в житті.

Магріфа і не здогадувалась раніше, що можна бути такою щасливою.

Вдосвіта жигіти сіли на коней, і Утегельди без шуму вивів їх з аулу. Абіш звернувся до друзів:

— Від усієї душі дякую вам обом. Я щасливий! Ми все вирішили. Зразу після поминок наш аул почне сватання!

— Е-е, дорогий зятьок, оце справжні слова, нехай будуть вони благословенні! — гукнув Утегельди. І все-таки не витримав, щоб не кинути жартівливого докору: — Давно б тобі взятися до діла по-нашому, по-степовому.

Дармен щиро поділяв його радість. Утегельди, попрощавшись, весело поскакав назад до аулу, куди Абіш наступного разу повернеться вже зятем.

В КІЛЬЦІ

1

Поминати Оспана з’їхалося так багато гостей, що потім долина брали була вже не придатною для стоянки: вся трава навколо була витоптана. Через те одразу після поминок аули кунанбаївців пішли на інші місця.

При цьому перекочовуванні аул Ісхака на настійні вимоги його дружини, свавільної, пихатої Маніке, яка верховодила і своїм чоловіком, і всім аулом, розташувався недалеко від аулу Такежана. Це відповідало бажанням і самого Такежана: питання про поділ спадщини Оспана потребувало частих зустрічей і обговорень, і братам треба було тепер триматися поруч. Саме через те він запросив сім’ю брата і людей його аулу на єрулик [51] .

51

Єрулик — частування з нагоди прибуття аулу на нову стоянку, найчастіше — на літню, жайляу.

По обіді брати пішли до Гостьової юрти для переговорів, а Маніке, окинувши присутніх у Великій юрті чоловіків і жінок свого аулу владним поглядом, наказала:

— Ну що ж, погостювали в домі Такежана-ага — час і до себе в аул! Попили, поїли — треба і на худобу свою глянути!

Випровадивши так своїх людей, Маніке залишилася у Великій юрті віч-на-віч з Каражан.

Худа, висхла, сувора Каражан здавалася тепер майже бабусею. Маніке — повна, гарна чорноволоса жінка з крупними рисами обличчя — навпаки, мала вигляд дуже молодий. Її розумні карі очі, готові спалахнути небезпеч-пим ізогником глузування, трохи кирпатенький прямий ніс, примхливі губи, що раз у раз складаються у глузливу посмішку, різко вирізняли її з-поміж інших. Трималася вона зневажливо, гордовито, одягалась із смаком, на заздрість усім іншим. Першою в цих краях вона почала підсинювати кімешек і підкрохмалювати плаття, які шелестіли на ній при кожному її русі.

Вона була другою дружиною Ісхака. Перша померла, залишивши двох синів — Какитая і Ахмедбека. Маніке, незважаючи на те, що у неї була тільки одна дочка, зуміла повністю взяти владу над своїм чоловіком і стала його єдиною улюбленою дружиною, не дозволяючи йому й думати про новий шлюб. Красномовна, рішуча, розпещена, вона робила все, що тільки спаде на думку. Так, за останні роки вона придумала собі нову розвагу, не відому в степу: почала курити опіум, привчивши до цього і самого Ісхака.

Звикнувши крутити своїм чоловіком, вона і з іншими поводилася так само, як і з своїми домашніми,— зневажливо, насмішкувато, владно. Не тільки жінки, але й багато чоловіків Іргизбая відступали перед нею. Тільки Оспан, бачачи, якою зрозумілою і самозакоханою стає його женге, незадовго до смерті жорстоко висміяв її.

— Цілком зрозуміло, що ти верховодиш не тільки чоловіком, але й усім аулом,— сказав він неначе жартома.— І розумом, і вродою ти вища за всяку земну істоту! Де вже нам, незграбним казахам і їхнім дурним жінкам, рівнятися з тобою,— всі ми знаємо, що ти не проста смертна, а неземна, ефірна істота, ангел, що зійшов до нас з неба. Тільки відкрий нам, люба, свою таємницю. Скажи, будь-ласка: коли ходиш надвір, то чи лишається там якийсь послід, як від нас грішних, чи покидьки виходять з твого шлунка запашним ароматом, як у гурій?

Ця зла насмішка над самовпевненою Маніке швидко облетіла степ. Багато людей, що зазнали кривди від зарозумілої і владної Маніке, повторювали ці слова, на свій лад переробляючи і прикрашаючи їх. Проте й це не зменшило бундючності Маніке. Злопам’ятна красуня, яка й сама уміла володіти гострою зброєю насмішки, не помстилася Оспанові тільки через те, що той скоро несподівано помер.

Маніке взагалі вміла себе відстояти. Тільки одна людина була їй не по зубах — Абай. Коли б він був молодшим братом її чоловіка, вона, може, зуміла б справитися і з ним. Але Абай був старший за Ісхака, і Маніке мимоволі мусила, хоча б зовні, ставитися до нього з повагою. А в душі вона дуже не полюбляла Абая. За його спиною вона зло знущалася з того, що робиться в аулі Абая, з його синів, які захопилися всім російським. Вона, не соромлячись, висміювала Абая не тільки перед Ісхаком, ба навіть перед пастухами і слугами свого аулу. Вірші Абая і його повчальні слова, що доходили до неї, не викликали в ній нічого, крім злості. Скрививши тонкі губи, вона звичайно зневажливо говорила:

— Гаразд, годі, не повторюйте ці дурниці! Дивно, якщо це й справді сказав такий поважний чоловік, як Абай-ага! У чому тут виявилась його мудрість? Де тут його знання? Виявляється, що й розумні люди можуть помилятися!

Все це, звичайно, доходило до Айгерім, але та ставилася до слів Маніке з неприхованою насмішкою.

І ,от зараз оця Маніке, сидячи на самоті з своєю невісткою Каражан, завела про те, що хвилювало зараз обидві сім’ї — про спадщину Оспана.

Обидві невістки були і розумні, і властолюбні, і корисливі, обидві підкорили своєму впливові чоловіків, і обох мучило честолюбство, яке було розвинуте в них не по-жіночому. Вони були схожі за вдачею і легко домовилися про те, що треба робити. Ще задовго до роковин смерті Оспана вони почали квапити своїх чоловіків швидше влаштувати поминки, щоб можна було нарешті почати ділити спадщину. Вони зійшлися навіть на тому, що обидві накажуть своїм чоловікам одружитися на вдовах Оспана, щоб не прогавити його багатства.

Однак і дружба двох невісток, що раптом спалахнула, і їхні рішення — все це підказав Азимбай.

Хитрий, передбачливий, розважливий син Такежана все продумав. Дружба матері з Маніке потрібна була йому для того, щоб зблизити батька з Ісхаком. Якщо з трьох спадкоємців Оспанового майна двоє триматимуться купи, то вони зуміють примусити Абая погодитися на такий розділ спадщини, який буде вигідний обом. Не дуже розраховуючи на матір, Азимбай вирішив залучити для своєї мети Маніке. Він раз у раз з’являвся в аулі Ісха-ка і розмовляв з нею на самоті. Одного разу Азимбай сказав: