Шлях Абая
Шрифт:
Але тільки сьогодні ці тенета, готові захопити Абая, були сплетені до кінця. Уразбай давно мріяв, як би розпалити ворожнечу в самій сім’ї Абая, відірвати його від родичів. Новини, привезені Азимбаєм, дуже обрадували Уразбая: стало ясно, що тепер можна діяти, ні на що не озираючись.
Обмірковуючи це, Уразбай никав біля аулу, поки табуни напилися води і пішли в нічне. Тим часом у його юрті зібралося багато гостей. Це були його прибічники, такі як Абрали, Молдабай, Жиренше, Байгулак, яких Уразбай запросив їхати з ним до Кара-Моли. Їх зустрічав і частував чаєм племінник Уразбая Спан.
Весь цей вечір Уразбай говорив із своїми однодумцями тільки про Абая.
— І коли це наші казахи перестануть помилятися, називаючи його справедливим, розумним? Ви чули, на яку лиху справу зважився цей «справедливий Абай»? Він пограбував усіх своїх
Те, що сказав Уразбай про поділ спадщини Оспана, було новиною для всіх його гостей. Але навіть Молдабай, який теж ненавидів Абая, не міг повірити цьому і, підозріливо глянувши на Уразбая, подумав: «Мабуть, бреше. Невже Абай на це зважиться?»
Його сумніви висловили вголос Абрали і Байгулак:
— Невже це правда, Уразеке?
— Чи правда це?
Уразбай, випроставшись, окинув їх суворим поглядом і нахмурився.
— А навіщо мені казати неправду? Ми сидимо за скатеркою, бог — свідок правдивості моїх слів…
І поки пили чай та кумис — а кумис нили дуже довго,— і потім, коли ласували м’ясом молодого лошати,— а його подали вже вночі,— верховоди племені Тобикти старанно обливали брудом Абая.
— І чого це наші казахи хвалять Абая? — сказав Байгулак.— Дивно, що багато хто відразу стає на його бік, як тільки послухає його самого!
Уразбай махнув рукою і відвернувся. Що ж до Жиренше, то той не стримався, щоб не піддрочити Уразбая. Хитро поглядаючи на нього, він звичним насмішкуватим тоном сказав спроквола:
— Абая називають мудрим, красномовним, а нас — темними людьми, неуками. Видно, в нього й справді великий розум і талант!
Уразбай мало не завив від злості.
— В чому його розум, у чому талант? У тому, що він скрізь і всюди галасує: «Предки — погані, звичаї казахів — погані, батьки — погані»? Хіба в цьому мудрість? Яка ж мудрість у тому, щоб твердити: «Волосні — грабіжники, бії і аткамінери — шкідливі люди, мулли, що проповідують релігію,— дурисвіти»? Чи мудрість у тому, щоб відбивати дітей від батька, збивати людей з шляху, прокладеного предками? Чому ти не говориш, що така мудрість ширить не благо, а зло? Що вона — отрута, котра каламутить воду, розпалює пожежу ворожнечі?
Жиренше, слухаючи, підморгував іншим. Йому хотілося і далі злостити Уразбая.
— Е-е, Уразеке, а де ж ти знайдеш тепер людей, які скажуть усе це? Зараз усі, хто хоч трохи письменний, читають і його вірші, і його напучення, пишаються з того, що вивчають напам’ять усю цю нісенітницю, називаючи її «словами Абая». Нічого не поробиш, Уразеке, вони всі хочуть слухати не твої розумні слова, а його, які здатні лише викликати пожежу.
— Неначе пошесть якась на них усіх напала,— підхопив Абрали.— До доброго це не призведе… Справді, і від молоді, і від домбристів, і навіть від дітей тільки і чуєш, що вірші та пісні Абая.
Абрали казав правду: цього року до нього дійшли вірші Абая, в яких той глузував з нього. Думка про те, що ці насмішкуваті слова поета повторює багато людей, страшенно дратувала його.
Його підтримав і племінник Уразбая Спан.
— Уразеке, ви всі не хочете звертати на це уваги, покладаючись на свою силу і вплив. А хіба слова цього Абая не опинилися в книжках у ваших же онуків, які цього літа навчалися у Молодій юрті? Як ви тоді бушували, пам’ятаєте? — посміхнувся він.
Уразбай навіть вилаявся стиха.
— Справді, взяв я тут з Жуантаяку якогось муллу навчати дітей читати молитви і справляти намаз. А він, видно, був з тих людей, у яких від надмірного навчання мозок прокисає. Якось я сидів біля юрти і прислухався, чого він навчає дітей. Виявляється, примушує їх вчити напам’ять якусь абаївську нісенітницю. Діти вигукували вірші на весь аул, а в них Абай знущається з волосного. Здається, там говорилося про Молдабая,— і Уразбай насмішкувато глянув на Молдабая, що сидів поруч.— Я як послухав, яким брудом обливає Абай людей, що очолюють
аул, скипів від гніву. В руці у мене була камча — так я цього муллу відшмагав уздовж і впоперек і того ж дня вигнав з аулу пішки. Отак і треба присікати зло, не давати йому розповзатись у народі! — сказав він, гордовито поглядаючи на гостей.— Якщо аткамінери не боротиму ; ться з цим, не дивно, що народ зіпсується! Хіба не кажусь: «На всякий час свій дідько»? А дідько нашого часу — це і є Абай. І якщо я борюся з ним, то хіба я хочу відбити у нього худобу чи мати для себе якусь вигоду? Ось — над скатеркою — я запевняю, що борюся з ним тільки заради того, щоб урятувати від його диявольської спокуси і молодих, і старих людей нашого степу. Я борюся з ним, як з ворогом мудрих звичаїв наших батьків і дідів. І побачите: завтра ці мої слова повторять усі казахи — і не лише тобиктинці, а й поважні люди всіх племен, які зібралися на шербешнай. Ви чули, що наш повітовий ояз [56] Казанцев викликає Абая? Я почув це від товмача, мого доброзичливця. Товмач каже, що не тільки Казанцев, а всі великі начальники злі на Абая. Можна сподіватися, що цього разу Абай перевернеться як те перекотиполе, яке жене вітер. От і їду до Кара-Моли побачити на власні очі, як пошлють у заслання Абая. Їдьте зі мною, хто хоче, будемо з прокляттям кидати йому в спину жмені піску… [57]56
Ояз — повітовий начальник.
57
За старовинним повір’ям казахів, якщо ворогові кинути в спину жменю землі, він більше не повернеться.
Під час цієї промови гості раз у раз схвально кивали головами.
— Це правда, і всі достойні казахи, і російські начальники об’єдналися проти Абая,— додав Жиренше.— Але йому загрожує не тільки заслання… Я прямо скажу: цього разу Абаєві не минути прокляття предків…
Уразбай і Абрали швидко обернулись до нього. Він обурено говорив:
— Учора Шубар сповістив мені ще одну мерзенну новину. Вірити йому можна: хоч він і треться біля Абая, але людина надійна… Що діється в цьому аулі? Там справжнє кодло джинів. У ньому знайдеться притулок і для російського засланця, ворога білого царя, і для всякого наброду — блазнів, співаків, акинів. Один з них, якийсь Дармен, склав огидні віршики. В них він глумиться з духу нашого предка Кенгірбая. Назвав його хабарником, кабаном, вовком, що зжер власне вовченя. І все це вголос співалося в аулі Абая. Шубар, почувши, просто остовпів… От що там робиться! — хмуро закінчив Жиренше.
Уразбай збуджено заговорив:
— Ну що, бачите, хто такий Абай? Нічого не можна шкодувати, щоб позбутися його! Треба зробити по змозі все.
Вранці Уразбай із своїми прибічниками виїхав у Кара-Молу. Спинившись ночувати тільки один раз, він прибув туди на день раніше Абая. Уразбай квапився зустрітись із спільниками, такими самими підступними й хитрими інтриганами, як і він, домовитися з ними про дії проти Абая і перетягти на свій бік тих, з ким давно не бачився. Тому вже в перший день він скликав гостей, які насилу вмістилися в двох його юртах. Це були його прибічники з волостей Семипалатинського повіту. Для них зарізали лоша, барана і кілька вгодованих ягнят. Уже надвечір по всіх юртах, поставлених на з’їзді, з вуст в уста полетіло ім’я багатія Уразбая з Тобикти.
Наступного дня Уразбай, крім учорашніх гостей, запросив аткамінерів і багатіїв Усть-Каменогорського і Зайсанського повітів — з племені Сибан, Найман, Керей. Цього разу йому довелося попросити в свого приятеля, аршалинського волосного Ракиша, ще дві білі юрти для гостей. Зранку сюди привезли чимало кумису, а в полудень до юрт підвели вгодовану сіру кобилу. Найстарший із гостей, Байгулак, на прохання Уразбая, благословив кок-каска. Кобилу одразу зарізали, м’ясо її поклали в казани.
Ні вчора, ні сьогодні гості Уразбая і словом не згадали про ті сподівання, що їх покладав народ на цей надзвичайний з’їзд, хоч Кара-Молинський шербешнай був призначений саме для розгляду незліченних скарг на волосних і степових верховодів. Майже всі, хто зібрався в юртах Уразбая, були винуватцями злочинств, які викривалися цими скаргами. Але вони не збиралися ні відповідати за це, ні повертати награбоване.