Смак Благодаті

“Хочу ж я, щоб ви знали, що всякому чоловікові голова – Христос, а жінці голова – чоловік, голова ж Христові – Бог (вірі, розумінню голова – Христос. Життю – віра. Чуттям – розум. Христу ж голова – Бог, бо “Я прийшов во Ім’я Отця Мого…” (Івана, 5 розділ, 43 вірш)).

Кожен чоловік, що мо литься чи пророкує з головою покритою, – осоромлює він свою голову.

І кожна жінка, що молиться чи пророкує з головою відкритою, осоромлює тим свою голову (Не про жіночі капелюшки або хустки уболіває тут “апостол народів” Павло! Про правдиве розуміння істин Господніх, про віру смиренну турбується)...

Тому жінка повинна мати на голові знака влади над нею, ради ангелів (духовного знака віри ради Небесної ієрархії – церкви Божої торжествуючої, яка є незримо присутньою серед нас, у церкві земній, воюючій, і яка опікується нашим духовним розвитком)” (1 Коринфянам, 11 розділ, 3–10 вірші).

Те саме стосується й 15-го вірша цього розділу:

“Коли ж жінка косу запускає, – це слава для неї, бо замість покривала дана коса їй” (1Кор. 11.15).

Не про зачіску тут іде мова. Мова – про праведність та цнотливість. Мова про чистоту! Як дівоча коса є ознакою недоторканості й невинності, так і “коса” смиренномудрості та любові – навіть без розуміння догматів і обрядів церкви, без знання символу віри та узвичаєних молитов, – є незаперечною ознакою праведності людини! (Бо є прості й щирі люди, інколи малограмотні, або й зовсім неписемні, які не мають знань про Бога, але знають Бога! І коли запитуєш у них: в чому суть Заповіді? – вони просто відповідають: нікому не робити зла, жити по-доброму, по-совісті; чинити ближньому своєму так, як би хотів щоб і тобі чинили… Це то і є те, що Отці називали смиренномудрістю – приклад минущості “віри догматичної, що є погодженням душі”). Любов покриває багато гріхів; любов – над усе. Бог є любов! І кожен, хто має її, – той родився від Бога та відає Бога, а отже й несе на собі “знака ангельського” – печать дару Духа Святого. Бо “Господь знає своїх, і свої Його знають...”

Що ж до буквальних хусток та шапок – то тут маємо усталений чин, який заховує в собі високий духовний зміст, і став, отже, певним символом спасіння. Тому, за словом апостольським, у церкві “все хай буде добропристойно і статечно (чинно, згідно із певним дійством)”.

Про моління ж удома чи в іншому місці так скажу. Коли читаємо канон ранішньої або вечірньої молитви – то тут для жінки є обов’язковим покрити голову хустиною (як і чоловікові неодмінно молитися без головного убору). Коли ж ми в дорозі творимо молитву Ісусову, або вдома молимося короткими повсякчасними молитвами (після сну, перед і після їжі, перед початком та по завершенню кожної справи, перед сном та уже в ліжку – на сон грядущий), то тут молимося просто як є, і хустку зодягати не обов’язково.

ПОБИТТЯ НЕМОВЛЯТ

Запитання: Починаючи з 1990 року, з моменту коли я вперше прочитав Євангеліє, при згадуванні про побитих за наказом Ірода немовлят до 2-х років у мене виникають певні сумніви щодо достовірності цієї події. Чи насправді у Віфлеємі і його околицях (які там «околиці» у невеличкого містечка, в якому й сьогодні живе усього-то близько 15000!) було 14000 немовлят?

Відповідь: Євангеліє, як і усе Святе Письмо, книга насамперед духовна, а не історична. Тож трактувати означені події необхідно у першу чергу по духу, а не по букві.

Основний метод каппадокійської школи богослів’я, висловлений святим Григорієм Богословом, є “Крізь букву проникай у внутрішнє”. Не відкидаючи, звичайно, і букви там, де вона не протирічить духу (і духу історичної правди зокрема). У даному випадку таке протиріччя, здавалося б має місце. Але я не був би настільки категоричним, бо ж у Євангелії не сказано, що вбито було саме 14000 немовлят (ця цифра потрапила у церковні календарі зовсім з інших джерел), і у такому випадку події й по букві є цілком вірогідними. Однак, як навчає святий Кирило Олександрійський,

“Відсічи непотрібність історії і зніми ніби деревину букви, та дійди до самої серцевини рослини, тобто ретельно досліди внутрішній плід заповіданого, і використай в їжу…”

Буквальні події у Біблії завжди є тінню духовних речей. Про що ж розповідає, і чому навчає нас внутрішній, духовно-символічний зміст означеного уривка? Чим є побиття Віфлеємських немовлят по-духу?

А по-духу Ірод (ім’я перекладається як “Слава шкіри”) – суть символ прийшлого, чужинського фарисейства, яке взяло собі владу й панує у Божих домах і сьогодні (Цар Ірод – ідумеянин, тобто чужинець. Саме він, син ідумейського сановника, при підтримці римлян “відняв берло від Юди” (див. Буття, 49 розділ, 10 вірш), захопивши владу в Юдеї). Це дух гордині і лицемірства, насильства і користолюбства – шкурні інтереси, світські засади які увійшли у церковне життя, і які царюють на “троні юдейському”, всілися на “сидінні Мойсеєвім”.

На особистісному ж рівні – це сумнів, недовірство та безнадійність наші, які “царюють”, які не вмерли іще в нашому розумі. Які не скинені іще з неба розуміння нашого і шукають, переслідують не зміцнену іще, потребуючу захисних пелен новонароджену смиренну віру нашу, щоб погубити її.

“Віфлеєм” (єврейською Бет-Лехем – “Місто хліба”) – духовно це церква, громади народу віри, в яких заховується “хліб” слова Божого.

“Немовлята” – тут немовлята у вірі (Як каже апостол: “Вам час вже бути учителями, а ви все ще п’єте молочко…”).

І побиває фарисейство, ретроградство, релігійний консерватизм отих “немовлят” у вірі мечем насильства й користолюбства. Побиває й донині…

ХРЕСНА ДОРОГА

Запитання: Прошу пояснити, як зрозуміти Євангеліє від Матвія, 10 розділ, 38 вірш: «І хто не бере хреста свого і не йде слідом за Мною, той не достойний Мене…»

Відповідь: Хто є для нас Ісус? Він – Христос, тобто Спаситель наш, Господь (Пан, Господар) і Учитель. Він Той, Хто вказав нам Шлях до спасіння. Ми ж, що спасаємось, відповідно – християни: учні й наслідувачі Христа. Проте достойні ми називатися Його Ім’ям лише тоді, коли є правдиво Христовими: не за назвою тільки, але за суттю. Коли дійсно служимо Йому і втілюємо на практиці, у своєму житті Вчення Його. Коли дійсно ідемо тим шляхом, що Він нам показав.

Що ж то за Шлях? Це шлях смирення, шлях розп’яття, смерті й воскресіння. Ми повинні, за словом апостольським, щодень розпинати в собі гріх разом з Христом; щодень помирати для гріха разом з Ним; а відтак і щодень воскресати в життя вічне (оживати духовно) разом з Ісусом. Як вчать Отці Церкви, це і є “ясний та суворий шлях віри”. Але до розп’яття, до знищення гріха треба іще дійти! І помиляється той, хто думає не змиривши себе піднятися до Неба, піднятися на висоту очищення – висоту смерті для гріха й воскресіння в життя вічне. Як зазначив преподобний Іван Ліствичник, неможливо одним кроком піднятися на верховину драбини (церковнослов’янською – ліствиці).