Смак Благодаті
Шрифт:
І побачив Бог світло, що добре воно...
І був вечір, і був ранок, – день перший (вечір у біблійній мові – це кінець старого й початок нового “дня”, період сутінок незнання, невідання шляху: “…Буває увечері плач, а радість на ранок!” (Псалом 29(30), 6 вірш))…” (Бут. 1.3–5). Отже, маємо перший день творіння...
Другий етап – це період формування в людині “Неба” (духовності) Божого. І починається він, безумовно, зі Слова – з тверді Закону Божого. Це етап, що визначений святим апостолом Петром як “у вірі – добродійство, а в добродійстві – роздумування” (див. 2 Петра, 1 розділ, 5 вірш). І в світлі цього роздумування і розділяються “води” (вчення, світосприйняття, різноманітні ідеології, що в них потопав, плутався розум) на дві частини: води,
“І сказав Бог: «Нехай станеться Твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й водою».
І Бог Твердь учинив, і відділив воду, що під Твердю вона, і воду, що над Твердю вона. І сталося так.
І назвав Бог Твердь «Небо». І був вечір, і був ранок – день другий...” (Бут. 1.7–8).
Третій “день”. Поступово заспокоюється, набуває меж море пристрастей у серці наверненого, і з’являються перші практичні плоди: проростає вже жива зелень віри, – “трава, ярина, що насіння вона розсіває, дерево плодовите…” (Бут. 1.11). Та й це усього лишень початок. Прийде час, і дасть це “зело” плід свій “у тридцять, шістдесят і сто разів...”
День четвертий – період усе більшого осмислення, вдосконалення, зростання як у Слові, так і у вірі, бо ж “віра від слухання, а слухання через слово Христове” (Рим. 10.17). Людина бачить уже не просто розсіяне світло, але починає розрізняти на духовному небозводі слово Боже (“Сонце правди” – Христа), вчення Церкви (світло “Місяця”, супутника Сонця, який відображає: трактує, проповідує, віддзеркалює істину Господню в оточуючій ночі безвір’я), а також сяйво “зірок-дороговказів”, надихаючись життям та навчанням просвічених провідників – вісників правди Божої.
П’ятий день – з моря сутності людської, із пристрасного моря душі піднімаються в Небо, виходять на тверду землю окрилені, освячені вірою думки, мрії та бажання наші. Це “в роздумуванні – стриманість, а в стриманості – терпеливість…” (2Петра 1.6).
І ось він, “день шостий”: день створення Людини з великої літери, в якій уже образ не тільки тварний, але і Божий (“в терпеливості – благочестя…” (див. там же)). Це період здобуття Благодаті: народження згори й хрещення Духом Святим, здобуття містичного досвіду молитви серця та різноманітних дарів Всесвятого Духа Божого… А попереду – день сьомий, день відпочинку. Попереду – радість повного та вічного єднання з Творцем у Царстві Його. Радість обоження: “в благочесті – братерство, а в братерстві – ЛЮБОВ…” (2Петра 1.7)…
ПОКЛОНІННЯ ХРЕСТУ
Запитання: У звичаї Православної Церкви возносити молитви до Хреста Господнього як до живої, маючої розумну душу і свобідну волю істоти. З чим це пов’язане? Які існують обґрунтування цього в Писанні і Переданні? Як довести, що таке поклоніння не є ідолопоклонством?
Відповідь: Насправді православні (не за назвою самою, але ті, хто дійсно правильно славлять Бога) не поклоняються ні хресту, ні іконам як ідолам. Таке поклоніння розглядалося б не інакше, як язичество і магія чистої води. Ми поклоняємося не дереву і фарбам, але первообразові за посередництвом образу (грецькою “ікона” – “образ”). Ікона, хрест із розп’яттям – це ніщо інше, як символ, емблема, видимий образ невидимого Бога. І поклоняючись Богові перед іконою Його, або згадуючи хресні страждання Ісуса Христа перед зображенням чесного (тобто дорогоцінного для нас) хреста Господнього, ми тим самим використовуємо ці предмети як певний духовний “каталізатор” для підсилення нашого молитовного стану.
Я можу молитися Богові і просто, стоячи не перед іконою, а перед голою стіною. Але погодьтеся, молитва моя тільки виграє, якщо я бачитиму перед собою не тріщини на штукатурці, але хоча б нехитрий церковний календар, чи плакат із зображенням Господа Ісуса Христа, Богородиці, будь-якої біблейської події, євангельських персонажів,
небожителів тощо…Я завжди наводжу такий приклад: моя мама покинула цей марнотний світ багато років тому. Для мене вона була самою дорогою людиною на землі, і я часто згадую її. Але пам’ять людська недосконала, і образ її з часом втратив у моїй пам’яті ту яскравість, яку мав раніше. Та у мене є її світлина. І коли я дивлюсь на неї – мама ніби оживає в пам’яті, і ніжність спогаду зігріває моє серце, і сльози гарячої молитви за спокій її душі наповняють очі. Я повністю усвідомлюю, що перед моїми очима не мама моя, а всього лише шматок картону, покритий світлочутливою плівкою, на якій фотони світла зоставили її зображення. Але хто може дорікнути мені за те, що я зі сльозами цілую цей шматочок картону?!
Це стосується й поклонінню іконам та хресту. Хрест – це символ смирення! Ми поклоняємося не самому дереву, але Розіп’ятому на ньому; не предметові, але хресним стражданням Господа нашого Ісуса Христа! Хоча зовнішньо це виглядає так, ніби поклоняємося самому хресту: “Хресту Твоєму (стражданням Твоїм на хресті, смиренню Твоєму) поклоняємось, Владико…”
Православний догмат про хрест звучить так:
Хрест – то є шлях християнина і Церкви, шлях смирення. Ми повинні щодень розпинати в собі гріх (разом з Христом), щодень помирати для гріха (разом з Ісусом), і щодень же й воскресати у життя вічне разом із Ним.
Хрест то є сила Церкви. Духовними очима дивлячись на “начальника віри і виконавця Ісуса”, християнин черпає духовні сили в усвідомленні того, що після хресної смерті Господа прийшло воскресіння, що хрестом “переможений світ”, що якщо з Господом вмираємо, то з Ним і царювати будемо, і в явленні слави Його радітимемо й звеселимося (див. 1 Петра 4 розділ, 13 вірш).
Нарешті, хрест є і прапором (знаменом) Церкви. З того самого дня, як Спаситель ніс на Своїх плечах хрест на Голгофу і був дійсно розіп’ятий на справжньому, матеріальному хресті, – хрест став видимим знаком і знаменом (от воно звідки воно походить, “хресне знамено”!) християнина й Церкви.
Усе тут мною викладене є сіллю, тобто суттю обряду поклоніння хресту. Але, нажаль, у нинішньому православ’ї, – православ’ї зневаженому, спаплюженому фарисейством, – за словом Божим значною мірою уже “сіль ізвітріла”, втратила свою силу. І часто-густо навіть і самі пастирі не розуміють духовного змісту церковних таїнств та обрядів.
“Погине народ Мій за те, що не має знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе, щоб не був ти для Мене священиком”, – мовить Господь (див. Осії, 4 розділ, 6 вірш). Обряди – це “милиці” для немічних. І добре, коли вони зручно носяться, та служать за призначенням. Але якщо вони перетворюються на свинцеві тягарі, – то горе тим, хто носить їх. Втім, це уже тема окремої розмови…
НАЗОРЕЙСТВО ІСУСА ХРИСТА
Запитання читача: Прошу вашої допомоги у вирішенні такого питання: Чи був Спаситель назореєм? В деяких книгах я зустрічала інформацію про це. Але цього виявилось недостатньо, як і того, що в Євангелії Христа в деяких місцях називають назореєм /можливо, огріх перекладу?/ Будь ласка, поясніть, де таку інформацію можна прочитати. І ваша думка з цього питання...
Відповідь: В Євангелії від Матвія Ісус називається як Назореєм (Тим, Хто пройшов шлях назорейства, єврейською – “назіру”: шлях посвячення Богові, шлях суворого посту й молитви, подвигу аскези), так і Назарянином (тобто, жителем Назарету, єврейською “Ноцерат”). Тут Матвій посилається на пророцтво Ісаї, який вживає слово “нецер”, що означає “відгалуження”, “пагін”, “відділений”, співзвучне як із словом “назір” (“відділений, посвячений”), так і з “Ноцерат” (“Пагін, відросток”). Таким чином, слова “Назорей” та “Назарет”, як гранично близькі за змістом, можна вважати словами-синонімами: “І вийде Пагінчик із пня Єссеєвого (“Нецер – Назір – Ноцерат”), і Галузка дасть плід із кореня його. І спочине на Ньому Дух Господній, – дух мудрості й розуму, дух поради й лицарства, дух пізнання та страху Господнього…” (Ісаї, 11 розділ, 1 вірш).