Снігова Королева

Але в неї зосталась надія, до того ж справу було майже завершено. Згодом приїхав архієпископ – він збирався побути з нею протягом останніх годин, бо пообіцяв це королю. Але вона похитала головою і попрохала його поглядом і жестами не лишатись із нею. Цієї ночі вона мусила закінчити роботу, а то її біль, сльози і недоспані ночі були б марними. Архієпископ пішов геть, кинувши наостанок гіркі слова. Але бідолашна Еліза знала, що вона невинна, тож узялася до роботи.

Маленькі мишки бігали по підлозі – вони носили кропиву до Елізиних ніг, намагались їй допомогти. А дрізд сів на вікно потойбіч ґрат і співав цілісіньку ніч так солодко, як тільки вмів, щоб додати їй наснаги.

За вікном ще сіріло, й лишалася принаймні година до світанку, коли одинадцять братів прийшли до палацової брами з проханням зустрітись із королем. Їм не дозволили, адже була ще ніч, і король спочивав – ніхто не зважився би його потурбувати. Брати погрожували й благали. Зрештою з’явились вартові, а за ними й сам король – його розбудив галас, і тепер він цікавився, що сталось. Але цієї миті зійшло сонце. Брати зникли, тільки одинадцять диких лебедів здійнялись у небо над палацом.

Згодом люди почали сходитися на майдан, щоб подивитись, як спалять відьму. Стара шкапа тягнула воза, на якому сиділа Ельза. На королеві була сорочка з грубого полотна. Її коси були скуйовджені, щоки бліді, губи безгучно ворушились, а пальці знай трудилися над зеленим прядивом. Навіть по дорозі на страту вона не облишила свого заняття. Десять сорочок лежали біля її ніг, вона закінчувала одинадцяту, а натовп глумився з неї і кричав:

– Гляньте-но на відьму, що вона там шепоче? Хіба це молитовник у її руках? Ні, то чаклунство! Розірвімо його на тисячу шматочків!

І розлючений натовп посунув на неї, щоб знищити сорочки з кропиви. Але цієї миті налетіли одинадцять білих лебедів і сіли на віз. Вони ляскали великими крильми, й люди стривожено розметались навсібіч.

– Це знак із неба, що вона невинна, – шепотіли в натовпі, але ніхто не наважувався промовити це вголос.

Коли кат узяв Елізу за руку, вона поспіхом накинула одинадцять сорочок на лебедів. Ті миттю перетворились на одинадцять вродливих принців. Але у наймолодшого лишилось лебедине крило замість руки – сестра не встигла закінчити останній рукав.

– Тепер я можу говорити, – вигукнула вона. – Я невинна!

Люди, які стали свідками цієї події, схилились перед Елізою, як перед святою. А вона впала непритомна на руки братів, виснажена тривогою, стражданнями і болем.

– Так, вона невинна, – підтвердив найстарший брат. Він розказав усім, що сталось. І доки він говорив, у повітрі ширились пахощі мільйонів троянд. Кожна галузка хмизу, зібраного для вогнища – від тоненької гілочки до грубого поліна, – вкрилась трояндами. І найкраща була сяйлива біла ружа – вона світилась, як зоря. Цю троянду зірвав король – він поклав її Елізі на груди.

Усі церковні дзвони задзвонили самі, злетілася сила-силенна пташок. Коли король з королевою рушили до палацу, здавалося, ніби вони повертаюся після вінчання.

Свинопас

Якось жив на світі бідний принц. Він мав королівство – маленьке, проте його статків вистачало для того, щоб одружитись. Так він і збирався зробити. Потрібна була чимала сміливість, щоб запропонувати руку й серце доньці імператора, але він вирішив ризикнути. Скрізь його знали, тож сотні принцес із радістю прийняли б його пропозицію, але чи погодиться ота єдина? Зараз побачимо.

На могилі його батька ріс трояндовий кущ. Він розквітав раз на п’ять років, і на ньому була тільки одна троянда, зате яка! Вона мала такий аромат, що кожен, хто його відчував, забував про сум і турботи. Був у принца і соловей, який гарно співав. Троянду і солов’я принц збирався подарувати майбутній нареченій – якось поклав ті дарунки у великі срібні коробки й відіслав їй.

Імператор наказав принести дарунки у велику залу, де принцеса гралась у прийом гостей із фрейлінами. Дівчина побачила великі коробки з подарунками й заплескала в долоні.

– Хочу, щоб там було кошеня! – промовила вона.

Перший пакунок відкрили, і там виявився трояндовий кущ із чудовою квіткою.

– Як майстерно зроблено! – вигукнули фрейліни.

– Більш ніж майстерно, – промовив імператор. – Просто дивовижно!

Принцеса доторкнулась до троянди і почала рюмсати.

– Яка прикрість, татку! – вигукнула вона. – Вона не штучна, а справжня!

– От шкода, квітка справжня! – підхопили фрейліни.

– Давайте краще подивимось, що в іншій коробці, – мовив імператор.

Із коробки дістали солов’я, і він так чудово заспівав, що ніхто не міг сказати про цей спів нічого поганого.

– Шарман, шарман, – сказала одна панночок по-французьки. Усі фрейліни принцеси намагалися розмовляти французькою, але виходило у них це погано.

– Спів цієї пташки дуже нагадує мені музичну скриньку покійної імператриці, – промовив літній придворний. – Таке ж звучання, таке ж виконання.

– Це справді так, – мовив імператор і заплакав, як мале дитя.

– Сподіваюсь, пташка несправжня, – промовила принцеса.

– Та ні, справжня, – запевнили ті, хто діставав подарунок.

– То хай собі летить, – пхикнула принцеса й відмовилася зустрітись із принцом.

Але принц не засмутився. Він замурзав лице грязюкою, вбрався за простака, насунув капелюха на лоба й пішов до палацу.

– Вітаннячко, імператоре, – сказав він. – Чи не знайдеться у вас якоїсь роботи при дворі для мене?

– Ми маємо достатньо прислуги, – відповів імператор. – Вільних посад зараз нема. Втім, зажди-но хвильку! Щойно мені спало на гадку – треба чоловіка, який глядів би свиней.

Так принца призначили імператорським свинопасом. Тепер він жив у вбогій комірчині біля свинарника. Цілісінькими днями він трудився, а коли приходила ніч, майстрував горщика. На його вінцях висіли маленькі дзвіночки, й коли вода в горщику закипала, дзвіночки починали награвати мелодію: