Снігова Королева

Вітрила надималися попутним вітром, корабель рівно й легко йшов спокійним морем. Коли смеркло, запалили кольорові лампади, й матроси пішли у веселий танок просто на палубі. Русалоньці пригадалась її перша мандрівка на поверхню моря, коли їй довелось бачити схоже святкування. Вона приєдналась до танцю, здіймаючись у повітря, наче ластівка, що переслідує жертву, й усіх присутніх зачарувала її грація. Русалонька ще ніколи не танцювала так гарно. Її ніжні ступні різало від болю, але вона цим не переймалась – значно гостріший біль пронизував її серце. Вона знала, що сьогодні – останній вечір, коли вона зможе бачити принца, заради якого покинула домівку й рідних, задля якого відреклась від свого чарівного голосу й щоденно терпіла невимовний біль, хоча він ні про що й не здогадувався. Це був останній вечір, коли вона могла дихати тим самим повітрям, що й він, споглядати те саме зоряне небо і глибоке море. На неї чекала вічна ніч, без думки чи мрії – адже русалонька не мала душі й втратила шанс здобути її.

Веселощі й розваги на борту корабля затягнулися далеко за північ. Русалонька сміялась і танцювала з усіма.

Врешті принц поцілував свою прекрасну молоду дружину, а вона погладила його чорне волосся, й молодята рука до руки пішли спочивати до розкішного намету. Поступово на борту корабля стихли веселощі. Тільки стерновий не спав, бо мусив стояти біля штурвала.

Русалонька зіперлась своїми білими руками на борт корабля, й вдивлялась у небокрай, очікуючи на перший проблиск ранку, перший світанковий промінь, що принесе їй смерть. Раптом морська принцеса побачила, як її сестри піднімаються з глибини – вони так сама зблідли, як і русалонька. Але тепер їхнє довге чудове волосся не розвівалось на вітрі – його обрізали.

– Ми віддали своє волосся відьмі, – сказали вони, – і вона не дасть тобі загинути. Відьма дала нам ніж – ось він, поглянь, який гострий. До сходу сонця ти мусиш пронизати ним серце принца. Коли його тепла кров заструменіє твоїми ногами, вони знову зіллються воєдино й стануть риб’ячим хвостом. Ти знову будеш русалонькою, повернешся до нас і проживеш триста щасливих років перед тим, як померти й стати морською піною. Але поспішай: до сходу сонця мусить померти він або ти. Наша старенька бабуся так за тобою побивається, що її сиве волосся випадає від смутку. Вбий принца й повертайся: хіба ж ти не бачиш, що вже розвиднюється? За кілька хвилин зійде сонце, й ти загинеш.

Сестри сумно зітхнули й поринули в море.

Русалонька відхилила малинову завісу до намету, й побачила, що молода дружина притулила свою голову до грудей принца.

Морська діва схилилась, щоб поцілувати чоло свого обранця, потім подивилась на небо, де рожеві барви ставали все яскравішими. Русалонька поглянула на гострий ніж і знову перевела погляд на принца. То й крізь сон прошепотів ім’я своєї дружини – вона одна володіла його думками.

Ніж затремтів у руці русалоньки, і вона пожбурила його в море. Там, де він упав, збурунилась червона вода, – бризнули краплини, що скидалися на кров.

Русалонька востаннє поглянула на принца і кинулась у море, щоб її тіло розчинилось у шумовинні.

Зійшло сонце, його теплі промені впали на холодну морську піну, що залишилась після русалоньки, – бідолашна навіть не відчула, як помирає. Вона бачила яскраве сонце, і довкола неї кружляли сотні дивовижних прозорих створінь. Крізь них русалонька бачила білі вітрила на кораблі та хмари на небі. Русалонька раптом зрозуміла, що має таке саме тіло, як і вони, й підіймається вище й вище понад морською піною.

– Де я? – спитала вона, і ніяка земна музика не змогла б зрівнятись з її голосом.

– У дочок повітря, – відповіли їй. – Русалка не має безсмертної душі, але може заслужити її завдяки коханню. А дочки повітря, хоча вони теж не мають безсмертних душ, можуть здобути їх завдяки добрим вчинкам. Ми летимо до теплих країв, щоб остудити суховій, що несе людям моровицю. Ми беремо із собою пахощі квітів, щоб нести відчуття здоров’я й оновлення. І через триста років зусиль, спрямованих на добро, ми можемо отримати безсмертні душі. Ти , бідолашна русалонько, робила все від щирого серця: страждала, терпіла, прагла до кращого завдяки своїм добрим вчинкам. І тепер, якщо ти триста років робитимеш те саме, що й раніш, то здобудеш безсмертну душу.

Русалонька підняла свої сповнені вдячністю очі до сонця й вперше в житті відчула, як вони наповнюються слізьми. На судні, де вона покинула принца, вже здійнявся галас. Вона бачила, як принц із дружиною шукають зниклу дівчину.

Вони із сумом вдивлялись у перламутрову морську піну, ніби знали, що вона кинулась у воду. Русалонька крадькома поцілувала чоло молодої дружини, обняла принца, а потім полинула в небо з дочками повітря.

– І через триста років ми потрапимо до царства небесного, – промовила русалонька.

– Може, навіть і швидше, – прошепотіла одна з її супутниць. – Невидимі, ми можемо заходити до людських осель, де є діти. І кожного дня, коли ми знаходимо чемну дитину, що приносить втіху батькам і заслуговує на їхню любов, наш термін випробування скорочується. Дитина не знає, що ми літаємо кімнатою, а ми посміхаємось, адже термін скоротився на цілий рік. Але коли ми бачимо неслухняну або розлючену дитину, то проливаємо сльози, сумуючи. І кожна сльозина додає ще один день до часу нашого випробування!

Летюча скриня

Жив якось один купець – такий багатий, що міг би цілу вулицю вимостити золотом, та ще й лишилося б на невеличкий провулок. Але він грошей не тринькав – кожен витрачений ним шилінг приносив згодом крону. Так він і робив, поки не помер. Увесь його статок успадкував син. Жив він на широку ногу. Щовечора їздив на бали-маскаради, робив паперових зміїв із грошових банкнот, а замість камінчиків жбурляв у воду золоті монети.

І незабаром від багатства не лишилось нічого – зостався бідолаха у капцях, старому халаті, а в кишені було чотири шеляги. Усі друзі тепер відвернулись від нього – їм було соромно з’являтись з ним на вулицях. А один добре вихований приятель прислав йому стару скриню і записку до неї: «Пакуйся!»

– Аби ж то, – промовив на це бідолаха, – легко казати «Пакуйся!», а в мене й пакувати нема чого.

Тож він сів у скриню сам. Це була дивовижна скриня. Варто було натиснути на її замок, як вона злітала. Син купця закрив віко, натиснув на замок – і скриня вилетіла через димар просто попід хмари! Але дно загрозливо рипіло, тож він боявся, що скриня розлетиться на друзки.

На щастя, купецький син безпечно долетів у скрині аж до Туреччини. Він сховав скриню в лісі й подався до міста. Клопоту з одягом він не мав, адже всі турки вбираються в халати й капці. На вулиці йому трапилась няня з дитиною.

– Агов, турецька нянько, – гукнув він, – а що це за палац видніє за містом?

– Там живе донька султана, – відповіли йому. – Було пророцтво, що вона зазнає нещастя через свого коханого. Тож тепер нікому не дозволяють її бачити – лише султан і його дружина навідують принцесу.