Снігова Королева

«Якби я обирав, чим займатись, – думав кожен, – то ми би провели чудовий вечір!»

Служниця взяла сірники й запалила їх. Як же вони голосно зашипіли та яскраво спалахнули!

«А тепер, – думали вони собі, – всі довкола зрозуміли, що ми найвищого роду. Як ми сяємо, яке світло даємо!» І згоріли.

Купецький син замовк.

– Яка глибока оповідь, – мовила мати принцеси. – У мене було відчуття, ніби я сама бачу ці сірники. О так, ви заслужили право одружитись з нашою дочкою.

– Авжеж, – мовив султан. – Віддаю вам руку нашої доньки.

Купецького сина прийняли в родину. Уже призначили дату весілля. Все місто було освітлене. Людям роздавали цукерки й тістечка. Вуличні хлопчиська зводились навшпиньки, кричали «ура!» й свистіли.

– Я покажу їм ще одну витівку, – вирішив купецький син. Він купив ракети й хлопавки, усі можливі феєрверки, які тільки зміг знайти, поклав їх до летючої скрині й здійнявся з цим вантажем у повітря. Який же шум і тріск здійнявся, коли все це почало вибухати! Коли турки побачили таку виставу високо в небі, вони почали підскакувати, аж їхні капці позлітали з ніг! Після такого феєрверку легко було повірити, що їхня принцеса виходить заміж за турецького янгола.

Купецький син приземлився в лісі після феєрверку й подумав: «Піду-но я до міста й послухаю, що люди кажуть про мою виставу». Зрозуміло, йому кортіло це знати. Але важко навіть передати, що про нього балакали! Кожен, кого він запитував, розказував свою байку, одна неймовірніша за другу.

– Я бачив турецького янгола на власні очі, – стверджував один. – Його очі сяють, як зорі, а голова – як збурена вода.

– Він був одягнутий у вогняний плащ, – кричав інший, – а з-під поли визирали гарненькі херувими.

Чимало приємних речей почув про себе купецький син у переддень свого весілля. Коли ж він повернувся до лісу, щоб перепочити у своїй скрині, то побачив, що вона зникла. Іскра від феєрверку потрапила на неї – і скриня згоріла, перетворившись на купку попелу. Тепер купецький син більше не міг літати. Не судилось йому більше побачити наречену. А вона стояла день за днем на даху й визирала його. Може, вона й досі там стоїть. А він блукає по світу й розповідає чарівні історії.

Ялинка

Далеко в лісі росла гарненька маленька ялинка. Вона почувалася нещасною, бо дуже хотіла бути високою, як її сусіди – сосни та ялини, що росли поруч. Сонце світило, легенький вітерець бавився з гіллям, повз ялинку проходили дітлахи, весело перемовляючись, але вона на все це не зважала. Інколи дітлахи несли великі кошики з малиною та суницями. Вони сідали перепочити біля ялинки й захоплювались нею, але від цього ялинка почувалася ще більш нещасною.

Кожного року на ялинці виростали нові пагони. Вона росла і скаржилась:

– Ох! Хотіла би я бути такою високою, як інші дерева. Тоді б я розкинула гілля на всі боки, пташки звили б гнізда у моїй кроні, і я статечно погойдувалася б під вітром, як мої високі побратими.

Деревце було настільки невдоволене, що не раділо теплим сонячним променям, птахам, рожевим хмарам, які пропливали по небу. Інколи взимку, коли землю вкривав сніг, повз ялинку скакав заєць і навіть перестрибував через неї! Деревце неабияк ображалось на таку неповагу. Коли минуло дві зими й почалась третя, ялинка виросла, і тепер заєць мусив її оббігати. Але вона досі не вгамувалась і нарікала на життя:

– Ох, якби ж я швидше могла вирости високою та дорослою! Немає нічого гіршого на світі, ніж бути маленькою.

Восени, як зазвичай, прийшли лісоруби і зрізали кілька найвищих дерев. Молода ялинка вже підросла і тепер здригалась, коли бачила, як величні дерева падали на землю. Коли на них обтинали гілки, стовбури виглядали такими голими, що їх заледве можна було впізнати. Потім стовбури вантажили на вози й кіньми тягнули з лісу. «Куди їх забрали? Що з ними буде потім?» – молодій ялинці страшенно кортіло знати відповіді на ці запитання. Тож навесні, коли з вирію повернулись ластівки й журавлі, вона запитала в них:

– Чи не знаєте ви, куди забрали ті дерева? Чи не стрічали ви їх, бува?

Ластівки нічого не знали, але журавель трошки поміркував, а тоді кивнув головою і сказав:

– Думаю, я знаю. Коли я летів до Єгипту, то зустрів кілька кораблів. Їхні новенькі щогли пахли хвоєю. Я думаю, що це могли бути ці дерева, – вони виглядали дуже, дуже статечно.

– Як би я хотіла вирости такою високою, щоб мене забрали в море! – зізналась ялинка. – А що таке – море? На що воно схоже?

– Треба занадто багато часу, щоб це пояснити, – сказав журавель і заспішив кудись.

– Насолоджуйся своєю юністю, – промовив сонячний промінь. – Насолоджуйся молодим буянням і життям.

І вітер поцілував деревце, а роса скропила її слізьми. Проте ялинка не звертала на них уваги.

Надійшли різдвяні свята, і люди зрубали багато молодих деревець – навіть нижчих і молодших, ніж ялинка. Вона сумувала вдома, у своєму лісі, й не цінувала ні відпочинку, ані спокою. А молоді деревця повантажили на сани й повезли.

– Куди вони мандрують? – запитувала ялинка. – Вони не вищі за мене. Як по правді, одне навіть нижче. І чому їм не обрізали гілки? Куди ж їх забрали?

– Ми знаємо, ми знаємо, – цвірінькали горобці. – Ми зазирали у вікна будинків, що стоять у місті, й тепер ми знаємо, що з ними роблять. Їх ошатно прикрашають найчарівнішими прикрасами. Ми бачили, як вони стоять посеред теплих кімнат, оздоблені різними гарними речами: медовими пряниками, позолоченими яблуками, іграшками і сотнями воскових свічок.

– А далі, – запитувала ялинка, й від хвилювання тремтіли всі її гілочки, – що відбувається далі?

– Далі ми не бачили, – відповіли горобці. – Та нам і цього досить.

«Хотіла б я знати, чи станеться колись щось таке прекрасне зі мною? – думала ялинка. – Певно, це навіть краще, ніж плавати морями. Я цього прагну всією душею! Ох! Коли вже знову буде Різдво? Зараз я така ж висока й пишна, як ті ялинки, котрі забрали минулого року. Якби ж то я зараз лежала на санях, або стояла у теплій кімнаті, прикрашена всіма цими блискітками й гарними речами! А потім? Певно, щось навіть краще й прекрасніше, інакше для чого ялинку прикрашали б? Звісно, далі має статись якесь диво! Але яке? Я просто знемагаю від очікування. Навіть не знаю, що зі мною».