Снулль вампіра Реджінальда

– Не годиться стільки пити…

– Еге ж…

– І спати де попало – теж…

– Еге ж…

Приватдемонолога ніби заплішило на отому «еге ж…» Звук клекотав у горлі, немовбито полоскання від ангіни. Кручек розумів, що відбувається, знав, що боятися нема чого, але все одно не міг позбутися нервової хрипоти. Підвищена чутливість Фортуната, залученого до Парної Дюжини, хміль, що розмив деякі загати у свідомості, випадковий резонанс аури – тисяча причин знайшлася би для того, аби два маги вищої кваліфікації, заснувши на цвинтарі, попали наче в пастку миш, – прямісінько в чужий сон.

У видиво того, хто спить неподалік.

На жаргоні чарівників це називалося «бічним зальотом», а офіційною мовою Високої Науки – ефектом Морфініда.

– Ходімо звідси?

– Еге ж, зараз… Розігнався. При зальоті треба оглядітися. Якщо необачно розірвати зв’язок, можна попсувати ауральні липучки. Потім рік відновлюватися, полин із багном запарювати…

– Не хочу я тут оглядатися…

– То й не пив би стільки…

– А ти не наливав би…

Хотілося сваритися. Навіть побитися про всяк випадок. Льох наводив таку глуху та безпросвітну тугу, що вона вимагала виходу. Маги ледве стримувалися від підштрикування та образливих вихваток. На щастя, чудово розуміючи, звідки береться цей щиросердний бруд, обидва намагалися триматися в рамцях пристойності.

– Ходімо, чи що?

– Еге ж…

Льох був невеликий: десять кроків завдовжки, сім – завширшки. Його стіни мали три прорізи: правий, де згущувалася пітьма, лівий, звідки смерділо особливо сильно, і центральний, де горіла ще одна лампадка. Не бажаючи зв’язуватися з темрявою та смородом, маги рушили на світло.

Незабаром вони пошкодували про свій вибір.

Другий погрібець був суцільно завалений мотлохом – скидався на братську могилу занедбаних речей. Дивний візок на двох колесах, схожий на дохле теля здутий диваннебіжчик, рване взуття. Вузька лежанка на коліщатах, зроблена із заліза, – поза сумнівами, інструмент для катувань. Щербаті ящики, про які поет сказав би: «кістяки трун». Гори паперу – вільгого, пухкого. Темні знаки письмен кишіли хробаками. Шпагат, мокрий і волокнистий, стягував стоси, але вони розповзалися, виверталися з пут. Навіть перетворившись на кашу, папір прагнув геть, на волю.

Було важко зрозуміти: речі викинуто чи їх зберігають про запас?

Невизначеність хихотіла з темних закапелків.

«Пусте, – шепотів мисливець на демонів. – Ну, запах, труби, пацюки. Мотлох горою. Лампада в клітчині, ліжко з металу. А примари ці – дрібниця. Не геєна, зрештою! Не Поле Голок!..»

Він дурив сам себе.

Краще б уже Поле Голок.

Не порадившись із Кручеком, венатор повернув у той бік, звідкіля несло смородом. Фортунат проминув малюсінький передбанник, де спершу спіткнувся, а там і вдарився лобом об підступну трубу, що таїлася під низьким причілком, та опинився в третьому льосі. Тут панував морок. Нога заковзала, маг замахав руками, шукаючи рівновагу, ступнув назад і вперся спиною в стіну…

Тихий ляскіт.

Світло.

Замість лампадки зайнялася довга штуковина, схожа на гомілкову кістку Охрімана-полум’яника. Промені штуковина випускала неприємні, з мертвецькою синявою.

– Пшш… хр-рр… пшшшл тти наххр…

У кутку на купі розмоклого паперу спав якийсь волоцюга.

Кволий, скоцюрблений чоловічок поворухнувся й стулив ноги в подертих черевиках. Намагаючись зберегти тепло, щільніше загорнувся в сукняний плащ. Насунув нижче брів плетеного каптурика з дірою на тім’ячку, втяг голову в плечі. Поряд зі сплячим валялася порожня сулія.

Із горлечка тхнуло сивухою.

Пацюк – чи то старий знайомий, а чи новий, хто його знає? – шмигнув над чоловічком та помчав далі по трубі. Навіть пацюкові не хотілося тут затримуватися. Фортунат мимохіть позаздрив гризунові. Він відчував: огляд, доконечний для безпечного розриву зв’язку, ще не закінчився.

– Хрр… н… наволочч…

Волоцюга сів.

Від нього відгонило хворістю, застарілим потом і перегаром. У кутиках очей засох жовтий гній. У клоччастій бороді стирчали скіпки. Чоловік чухався, лупав очима, булькав горлом і щомиті харкав прямо перед собою. Гостей він не бачив і не чув, що цілком природно для ефекту Морфініда. Венатор теж волів би не бачити бідолаху, але це вже було би неприродно.

Зайшовшись від кашлю, волоцюга зігнувся в три погибелі. Коли він випростався, плащ забруднило мокротиння. Рука відшукала сулію, хазяїн льоху припав до неї – з відразою жбурнув, як тільки-но з’ясував, що вчора випив усе.

Сулія, ударившись об трубу, бризнула скалками.

– Чрш-шшо… чртзнашшо!.. похх…

– Фарте! Ходімо!

– Ще три хвилинки, Матті! Я відчую, коли…

– Я й сам відчую. Просто вилиці зводить…

– Овал Небес! Якому нещасному сниться таке?!

– Авжеж, не позаздриш…

Волоцюга над силу звівся на ноги. Шкутильгаючи, як старезний кінь, котрий весь вік крутив колеса олійниці, він вибрався в перший погрібець. На ходу підставив долоню під струмок білястої пари: зібрав калюжку, витер лице. В кутку валялася картата торба. Прихопивши її, бурлака зі скреготом розчинив двері, що їх маги спочатку не помітили, і потягся кудись нагору.

Над головами магів, по той бік низької стелі, почувся тупіт і дзижчання. Звук роз’їдав мозок, немов кислота. Через хвилину почав гупати молот: рідко, але оглушливо.

– Тоді! Фарте, годі…

– Біжімо!..

Зосередившись, обидва побачили, як від їхніх зусиль жахливий льох посмикується, огортається димом і починає танути.

* * *

Прокинутися пізнім ранком?

На брокенгарцькому цвинтарі?

На вологій траві, під кущем козолисту?

О, це було кращим із пробуджень Фортуната Цвяха за все його довге й цікаве життя! Венатору важко було би сказати напевно: чим так потряс його огидний сон? Але дещо він знав стовідсотково: якби перед ним постав вибір – три візити до Нижньої Мами чи година в затхлих льохах марень – він не вагався би жодної миті.

Сонце підбилося високо. Примогильні квітники пахтіли, обдаровували чудовим ароматом. Цвіли жовтогарячий лілійник і золота ахілія, зблискував пурпур монарди, зібраної в пучечки. Синьоголівник похитував суцвіттями, укладеними у колючі приквітки – мереживні жабо – та й годі! Огорожки полискували металом і свіжою фарбою. Висіли акуратні в’язочки амулетиків; стукали на вітрі дощечки з охоронними рунами.

Надгробні пам’ятники розчулено дивилися навколо, на царство спокою. Янголятка з мармуру, скорботні гранітні крикливиці, передчасно упокоєні родичі й товариші по роботі, вирізьблені з каменю та відлиті в бронзі – вони мирно стояли на постаментах, очікуючи, поки Вічний Мандрівець подме у валторну, сповіщаючи про прихід кінця часів.

– Овал Небес, гарно ж як! – радів Фортунат, дихаючи на повні груди.

Поруч, цілком згодний, пихкав друг дитинства.

– А це хто? – раптом запитав Кручек.

Венатор придивився. І справді, по цвинтарі, як очманілий, бігав чоловік у чорному. Рання пташинка, він розмахував якимсь дивовижним сачком. Мабуть, ловив метелика або цвинтарну міль. Розвівалися поли широкої одежі, миготіла сіть, укріплена на кінці довгої палиці. Чоловік лавірував у вузьких проходах між огорожами й склепами зі спритністю вродженого мешканця лабіринтів. Химерний ловець був цілком поглинутий своїм полюванням і нічого не помічав навколо.