Снулль вампіра Реджінальда
Шрифт:
– Ви володієте палашем, герр штабсгефрайтер?
– Безперечно!
– Зброю вибрано.
Шум і дзенькіт келихів стихли. Усі затамували подих і спостерігали за стрімким розвитком подій.
– Попрошу ваші фехтувальні сертифікати, добродії. Правила вам відомі. Відповідно до дуельного кодексу, кожний передає сертифікат секундантові супротивника. Першим оголошується еталонний рівень кривдника, другим – ображеного. Готові?
– Так!
– До бар’єра!
Дуелянти одночасно витягли з пазухи тоненькі книжчини, в оправі з жовтої шкіри та оздоблені тисненням. Мить – і книжчини опинились у секундантів. Літній гумайєнобершутце, секундант
– Палаш: один і сім, – оголосив він.
Гусар обдарував суперника гордовитою посмішкою.
Юний обер-фенріх, що зголосився бути секундантом штабсгефрайтера, довго перегортав катапультистову книжчину, шукаючи потрібної сторінки. А коли нарешті знайшов – судомно ковтнув, смикнувши кадиком, перш ніж оголосити високим, дівочим голоском:
– Палаш: два і один еталона.
Усмішка на гусаровім обличчі зблякла.
– Отже, оголошую результат дуелі. Перемогу одержав барон фон Шварценкопф, гумаймейстер першої окремої батареї важких катапульт. Ви задоволені, добродії?
– Так.
– Так.
Гусар повільно, немов постарівши років на двадцять, підвівся, кинув на стіл жменю монет і, згорбившись, побрів до виходу. Катапультист зиркнув йому вслід і відвернувся.
– І це все?!
– Усе, пане Пумпернікель. Саме так дуелюють у Брокенгарці. До речі, Вальпургіналії, що так розпалили вас, небезпечні для життя й здоров’я нітрохи не більше.
Приватдемонолог розвів руками й докінчив:
– Якщо не вірите, зайдіть у ратушу й прочитайте договір між курфюрстом Боніфацієм Відважним та інкубусом-розстригою Вальпургом. Там усе розписано до дрібниць.
CAPUT Vу якому хвилі Вальпургіналій несуть друзів містом, Август Пумпернікель блискуче виступає на диспуті й стає улюбленцем публіки, а венатор із приват-демонологом мирно спочивають на цвинтарі, де з ними трапляється бічний заліт
– Любий Фарте!
– Слухаю?
– Ти певен, що з дд… з ддду…
– Слухаю?
Кручек зосередився.
– …з нашим юним ддругом будде все гараздд?
Приватдемонолог почувався чудово. Ліпше не буває. Правда, щось скоїлося з літерою «д»: коли її вимовляв, вона двоїлася й троїлась. Але це дрібниці, житейська справа.
– Д-до речі! Там ще залишилося?
Кручек понишпорив у високій траві. Пальці схопили за горлечко чималу сулію в обплетенні з сухої виноградної лози. Всередині точно щось булькнуло.
– Баняк! Повен баняк!
– Д-дайно. Д-до дддна!
– Ти й справд-дді… справд-ді впевнений? – теоретик важно зіперся на могильну плиту й подав сулію Фортунату. – Він пішов з поганою компанією…
Венатор відповів не одразу. Як зголоднілий упир, він присмоктався до горлечка сулії баданденскої «Інфанти», рожевої, немов хмари над морем, і довгенько не мав змоги відповісти.
«І кудди в нього стільки лізе? – подивувався Кручек. – Худа жердина, без живота… Напевно, чари». Про те, що сам він вихлебтав різного винця нітрохи не менше за приятеля, теоретик якось забув.
Два маги вищої кваліфікації привільно вмостилися на міському цвинтарі. Метикований містобудівник обгородив Брокенгарц фортечним муром «на виріст», із великим запасом. І нові квартали друге століття будувалися, і для цвинтарів місця вистачало, ще й залишалося. Помирай, оскільки хоч! Схоже, тут спочивали заможні брокенгарці. Мармур і граніт надгробків, величні пам’ятники й склепи, куди легко можна «запакувати» цілі родини, промовляли самі за себе.
Місячний серп устиг трішки поповніти й
хитро посміхався з Овалу Небес, посипаного блискітками зірок густіше, ніж мармизка лейб-фаворитки. Тепла літня ніч ласкаво прийняла світ у свої обійми. Таємниче шелестіли кущі дружинника й лисотрава. У галузі плутався легкий вітерець, овіваючи обличчя друзів. Звичайно! Шикарна ідея! Де ще пристойні люди можуть знайти спокій і самоту, аби згайнувати час за приємною бесідою?Тільки на цвинтарі!
Не в готель же вертатися?
– …Нині мораторій, Матті, – озвався нарешті Фортунат Цвях. – Мора-то-рій! Зрозумів? Жодна морда… мору… Словом, ніхто – нікого. Свято! Коли що – їм за Коло Парної Дюжини не вийти. Ми ж ізпідд… землі зпід!.. Зрозумів? Тут зараз безпечніше, ніж у Реттії на День Мезоттеї… Теоїззме… Тезоіменитства! От.
– А компанія?.. Д-дайно сюдди!
– Що – компанія?
Цього разу надовго замовкнув Кручек.
– Бульбуль-буль… Погана компанія. Біси, ддемони, ддівиця ота…
– О! – значущо підняв палець венатор. Не інакше, перейняв жест у скарбівничого. – Д-дівиця!
– На суку… суку-кубу… на суккубару схожа!
– Ти що, не мацав її?! – здивувався Фортунат.
– Ні…
Кручек серйозно задумався й раптом закричав на весь цвинтар:
– Ні!!! Я теоретик!
– Та не її саму, – махнув рукою венатор, ремствуючи на нетямущість друга. – Хоча взагалі варто було би, задля торжества теорії… Ауру мацав?
– Н-ні…
– А я трішки потиснув. Вона така ж суккубара, як ти – абадон.
– Я не абад-дддон!
– От і вона – гомофеліна. Хвіст, ікла, весела вдача. Щастить скарбівничому на жінок… Поки він з нею, я за Августа спокійний!
Венатор підморгнув доцентові з виглядом бувалого зальотника.
– Чому?!
– Він їй потрібен живий і бадьорий. Якщо вона – перевертень, та ще й на хлопця оком накинула – будь-кому горлянку за свою здобич перегризе. Кішечки, вони впертюшки…
Фортунат мрійливо зітхнув.
* * *
Спершу вони сиділи в «Замурзаному Фріці». Сиділи красиво: свинячі гомілки в меду, курчата на рожні, капуста з квашеною журавлиною, пиво й спотикач. Доївши капусту, Гарпагон показав, як робиться «Пломінь Безодні». Змішати те, що є, плюс двічі навмання, плюс екстракт черемші, розсіл, перець-чернець і часникова витяжка.
– Ну як?
«Пломінь» одностайно визнали амброзією.
Після нього спотикач пивсь, як вода.
Августа Пумпернікеля звістка про безпеку фестивалю помітно збадьорила. Та й близькість до трійці венаторів додавала впевненості. Проте він підозріло зизував на кожного нового відвідувача таверни й вимагав пояснень.
– Цей уже точно з домовини встав! – чіплявся він до Кручека.
– Усі там будемо, – відмагався доцент.
– А очі чому горять?
– Соком флюгерели закрапав.
– А в цього роги!
– Значить, дружина гуляща…
– А цей!.. Пика, пика – ви тільки гляньте!..
– Що?!
– Вибачите, майстре Люстерка, не відразу впізнав…
Військові, обговоривши дуель, пішли. Стіл, що звільнився, миттю окупувала веселенька, неприродно рум’яна компанія. Від закусок вони відмовилися, зате кельнери з ніг збилися, тягаючи кухлі, горнята й келихи. «Червоні вітрила», «Кривава Клара», «Кривавий Карл», «Кров корала», «Sanguineus imber»… Скарбівничий посміливішав, утерся до рум’яного в довіру. Він оголосив, що бажає почастувати всіх, в обмін на право сьорбнути з кожної посудини. Ідею зустріли оваціями, і хлопець застряг у випадкових друзів надовго.