Снулль вампіра Реджінальда

Август Пумпернікель слухав дуже уважно. Хоча й мало що розумів у термінологічній тарабарщині Високої Науки, в яку з головою і захопленням занурився приват-демонолог. Коли Кручек замовк, скарбівничий кинувся до нього з обіймами.

– Дякую, метре Кручек! Від усього серця! Я з вдячністю приймаю ваше запрошення!

– Яке запрошення? – розгубився доцент.

– Приєднатися до вас і майстра Фортуната. Ви пропонували, пам’ятаєте? Тепер, по розважливому міркуванні, я згоден. Якщо в місті – воля для демонів, то поруч із уславленим венатором я буду в цілковитій безпеці. Хто-хто, а він, коли що, зуміє захистити нас! Ходімо, я готовий.

Август Пумпернікель заспокоївся.

А Матіас Кручек прокляв свій велемовний спіч.

* * *

«Замурзаний Фріц» розташовувався ближче до північної околиці міста. Поки приват-демонолог зі скарбівничим добралися до таверни, почало смеркати. Вузькі вулички тонули в лиховісних кіноварних тінях. Останні промені світила – розбухле, багряне, воно повагом падало за обрій, – віддзеркалювалися від черепичних дахів, туфових стін, вітражів, щедро розфарбовуючи темною кров’ю спливаючий день.

І це нітрохи не додавало Пумпернікелю оптимізму та щиросердого спокою.

Збадьорившись на часину духом, молодик невдовзі знову почав боязко озиратися на всі боки. Він сахався випадкових перехожих і намагався заховатися за широкою спиною метра Кручека. На жаль, марно. Широкої спини вистачило б і на двох Пумпернікелів, але зростом довготелесий скарбівничий удався на голову вищий за доцента. Сховатися остаточно ніяк не вдавалося.

Збоку його маневри мали кумедний вигляд.

– Та годі вже, заспокойтеся! – не витримав зрештою Кручек. – Сонце ще не зайшло, а до таверни – шапкою докинути. Крім того, я всетаки маг вищої кваліфікації.

– Ви теоретик, – зітхнув скарбівничий. – Мені би практика.

– Не принижуйте теорії, юначе! Елементарний «сікач» або «грім із ясного неба» я вже якось влаштую…

Народу на вулицях прибувало – незважаючи на швидке й неминуче пробудження сили-силенної нежиті, що окупувала місто. Скарбівничий дивувався з безтурботності брокенгарців. Замість того, щоб відсиджуватися вдома, вони, можна сказати, самі лізли демонам у зуби.

– Фестиваль усетаки. Свято, – кинув Кручек у відповідь на його здивоване запитання.

– Свято?!!

– Авжеж. Народні гуляння, публічні диспути. Карнавал, пісні-танці…

– Я рішуче відмовляюся вас розуміти!

– І на здоров’я. Покладіться на венаторів, як тутешні мешканці. Народ не довіряє кому попало, вірте моєму слову. Крім того, небезпека загострює відчуття.

– І цьому є своя логіка, – змушений був визнати Пумпернікель. – А проте я би не став так ризикувати заради сумнівного задоволення…

– І все ж, ви зараз на вулиці.

– Я – інша справа! – палко заперечив парубок. – Я поспішаю під захист… Ой! Ви бачили?!

Бліда, як смерть, дівиця посміхнулася до скарбівничого, показавши невеликі акуратні ікла.

– Овал Небес!

– Годі репетувати, пане. На нас озираються…

Кручек мимохідь зачепив її ауру – аби остаточно впевнитися в тім, у чому ніколи не сумнівався.

– Вона не вампірка.

– А хто?!

– Не знаю. Покоївка. Куховарка. Каретникова дочка. Пудра чинить чудеса.

– А зуби? Ікла?!

– Накладні. Кажу ж вам, Вальпургіналії – це фестиваль. А для місцевих ще й маскарад. Стемніє, почнуться феєрверки… До речі, ми прийшли.

За вивіску таверні правив чорнющий сажотрус у височенному капелюсі й з триеталонною медаллю на грудях. Видно, той самий Фріц. Очі сажотруса з нагоди свята палали пекельним вогнем – тут не обійшлося без дрібки чарів – чи скорше, без двох замаскованих лампадок.

У таверні було повно народу. Від стола в далекому закутку доцентові зі скарбівничим заклично махав рукою Фортунат Цвях. За компанію йому правили двоє: лисий стариган зі шрамом на щоці та веселий рум’яний товстун. Стариган накинув на плечі потерту замшеву куртку, товстун же хизувався камзолом кольору півнячого хвоста.

– Дозвольте вас представити, добродії. Майстер Гарпагон, венатор. Майстер Люстерка, венатор. Пан Пумпернікель, головний скарбівничий Реттії.

– Душевно радий! – басовито прогудів товстун Люстерка.

Бажаючи вклонитися, він насилу вибрався зза столу. Але тимчасом забув про уклін, утнув танцювальне колінце й поліз назад.

Лисий Гарпагон кивнув.

– А вже до чого радий я, добродії! Серед безпросвітного жаху, що може поглинути славний, чудово збудований Брокенгарц, ви – єдиний захист для мирних людей начебто…

– Жах, пане? Безпросвітний?

– Аякже, панове мої! Вальпургіналії! Шабаш, оргії, насильство…

Люстерка пирснув, затуливши рота долонею. У Фортунатових очах затанцювали бешкетні бісенята. Навіть похмурий Гарпагон зволив посміхнутися.

– Матті, що ти наплів цьому бідоласі? Я розумію, коли доводиться пудрити мізки улюбленій дружині, аби вона не ув’язалася на скромну парубоцьку вечірку… Але пан Пумпернікель? Він усетаки мужчина!

– Ну, він трохи пожартував наді мною, – ніяково червоніючи, почав виправдовуватися Кручек. – От я й вирішив, у свою чергу…

– Так як ви смієте, пане?!!

Ні, обурений лемент, що птахом злетів над глухим гомоном таверни, належав аж ніяк не головному скарбівничому Реттії, котрий здається, аж тепер утямив, що йому наміряли блазенський ковпак.

– Я вимагаю вибачень!

– І не подумаю!

– А я вимагаю!

– А я навіть не думаю!

– А я…

– А я…

– А ви!..

Реттійці вчасно обернулися. На їхніх очах молодий гусар у лазуровому ментику з еполетами штабсгефрайтера вихлюпнув уміст свого келиха в обличчя здорованю-гумаймейстеру, як іменували у курфюршестві командира батареї важких катапульт.

У відповідь щоки штабсгефрайтера відшмагали рукавичкою.

– Дуель!

– Дуель!

– Тут і зараз!

– Згоден!

Як правило, дуелянти знаходили значно придатніше місце для вирішення питань честі, ніж повнаповнісінька таверна. Але ніхто й не подумав вийти із «Замурзаного Фріца». Секунданти знайшлися одразу, добре, що тут бенкетували товариші по службі обох забіяк.

– За правом ображеної сторони ви можете вибрати зброю.

– Палаші, – заявив гумаймейстер, буравлячи супротивника важким поглядом ізпід брів, схожих на жмутки бурого моху.