Снулль вампіра Реджінальда

Двері із бляшаною «сімкою» були останніми ліворуч.

– Тук-тук!

– Хто там є?

– Це ми, ваші знайомі з цвинтаря!

– Заходити, заходити! – радісно відгукнувся морфініт. – Двері навстіж!

Апартаменти Тирулеги складалися з двох суміжних вузеньких кімнаток, розташованих «тунелем». Складалося враження, що колись тут був бічний коридорчик, з якого дбайливий хазяїн «Тихого закутка» розпорядився зробити ще один номер.

У першій кімнаті стояло охайно застелене ліжко з тумбочкою. Ловця снуллів вони знайшли в другому приміщенні. Єдине торцеве вікно було щільно зашторене. На малюсінькому столику Тирулега поставив два чималих канделябри, на шестеро свічок кожний. Підвішений над столом, у райдужній клітці, сичав і шаленів бранець – снулль, малиновий «у яблука». Його слизьке тіло бралося брижами, бліднучи й знову багряніючи. Тоді за контрастом дужче означалися білясті плями, схожі на лишаї, що в’їлися в плоть.

Мацаки конвульсивно смикалися, силкуючись розсунути пастку або дотягтися до ловця. Клацав дзьоб. Попарно блимали четверо жовтих очей: спершу ліві, потім – праві.

Задоволення від цього видовища – аж ніякого.

«Цікаво, який на вигляд отой снулль, – задумався мисливець на демонів, – що приносить мені спогади про перше, дитяче видиво пекла? Витонченіший? Страшніший? Звичайна потвора інкубоніс, чи якась тварина з відхиленнями? І головне: чи зміг би я розглядати свого снулля ось так – із бридливістю, відразою, але й і з певним науковим інтересом? Чи, може, тікав би світ за очі…»

Відповіді Фортунат не знав і знати не хотів.

– Сідати просити вас. Два крісла досить вільне.

– Дякуємо за гостинність. Що це ви робите, пане?

– Я? Я катувати…

– Катуєте впіймане чудовисько?

– Ні! Намагати себе вивчити. Кепсько одержувати… От, ви самі дивитися.

Ловець узяв лопаточку з довгою ручкою, витесану із запашного кедра. З обережністю бувалої людини він просунув її поміж пруттям «клітки» й мацаками заспокоєного снулля. Визначити, з якого матеріалу сплетено «клітку», маги не зуміли. «Треба би поцікавитися», – подумки відзначив приват-демонолог.

Снулль захвилювався.

Із бородавок тварини виступили крапельки безбарвної рідини.

– Бачити?! Злючий інкубоніс… кошмар. Мені рука обпалити! – Тирулега показав забинтовану долоню. – Отрутний піт. Чотири очі ляскай. Забагато різний чудність май. Уперше такий дрянь піймати. А я каптор іртаз… ловці снуллів понад сорок років! І – ось. Голубчики, я не знати, навіщо цей снулль. Отрута варити? Я не знати, який отрута виходити. Хто купить?

Тирулега був засмучений.

– Ви по гроші зайти? Вибачати старому дурневі, але я в страху не продати цей снулль. Заробітку нема – з чого платити десятина? Можу дати сама дрібниця – за дрібний турбота…

– Що ви, пане! – поспішив заспокоїти ловця Фортунат. – Ми зовсім не по гроші прийшли. Ви нічого нам не винні. Це взагалі не наш снулль. До речі, там, на цвинтарі… Ви нас нітрохи не потурбували!

– Навпаки, – приєднався до друга Кручек, – ми вдячні, що ви позбавили нас від цього кошмару.

Тирулега розгублено дивився на магів. Наїжачений, у чорному вбранні, він був схожий на спантеличеного ворона. Відчувалося, що старий ошелешений не менше, ніж хвилину тому, коли «катував» дивного снулля.

– Я ні крихти не розуміти. Ви казати: не наш снулль. Казати: я рятувати. А я відчувай, що ваш! І не ваш у той же час. Я старий дурник. Я один раз бачити схожий снулль. Ловити його для пан оберквізитор фон Шмуц. Теж – свій і чужий відразу. Але той снулль – смутний. Добрий. А цей – злющий, падлюка. Ні, не розуміти я…

Приватдемонолог зітхнув:

– На жаль. Ми якраз і сподівалися, що ви нам проясните ситуацію. Снулль справді не наш. Ми просто втрапили в чужий сон. З магами таке буває.

– Так, так! – закивав Тирулега. – Чужий сон приснить! Я знати!

Фортунат потягнувся до райдужної клітки.

– Не торкати! Він печеться!

– Дарма, я звичний, – промурмотав мисливець на демонів і доторкнувся пучкою до мацака. Він чекав опіку, болю, укусу, нарешті. Але замість цього…

Наче струмом вдарили.

Брудний, вошивий волоцюга у плетенім каптурі, у драному, наскрізь провіяному вітрами плащі порпається в покидьках. Химерні металеві баки високі, доводиться ставати навшпиньки. Інакше до сміття не доберешся. Сморід, бридке місиво розповзається під пальцями. Голод терзає шлунок, груди рве пазурами надривний кашель. У коліна мовби насипали товченого скла. В душу наплювали. Туга, порожнеча, безвихідь. Позаду – сльота, попереду – лід.

Самотність.

Смерть.

Скоріше б.

А втім, смерть – лише хвилинний перепочинок…

– Агов, ти! Ану, чвалай звідси…

– Ви… ви теж? Кепсько. Страшно. Жити не хотіти. Лягти й здохнути. Я відчув, коли він мене палити. Нічого не бачити, не чути – нудота…

Венатор лише мовчки кивнув.

Тирулега того сну не бачив, але відчуття описав точно.

– Це не людський снулль, – припинив Фортунат ходити околяса. – Він прилітав на цвинтар до вампіра. А потім, коли ми вторглися, дав спокій сплячому вампіру й вилетів зі склепу: подивитися, хто тут сторонній…

– До вампір? Я мав здогад, мав дуже кепський, злющий. Користь зовсім ніяка. Треба відпускати…

Ловець снуллів замислився. Вуса старому обвисли. Біле, борошнисте лице налилося кров’ю. Прагнення скоріше позбутися малинового снулля боролося в душі морфініта зі шляхетністю чесної людини.

– Ні, голубчики. Відпускати не можна. Знову зло нести, погань, капость. Треба вбивай, а як це робити – я не розумій. Сік із мураха душать різні снулль. А цей зараза душити, не душити – я не знати…

Старий із сумнівом похитав головою.

– Постривай. Не треба його вбивати, – втрутився приват-демонолог. – Ми хочемо спершу дещо з’ясувати… Ви не могли би потримати його в себе? Недовго, день-два! Ми готові заплатити за турботи.

Кручек виклав на стіл монету в один гривнінг.

– Що ви, що ви! Це надто багато! – замахав руками чесний морфініт. – Половина від ці гроші вистачити цілком. Я потримай!

Відвага старого ловця захоплювала. Пробути ніч у номері, де в райдужній клітці шаленіє снулль вампіра, – це вам не дружині голову морочити…

* * *

На вулиці Кручек смутно зітхнув.

– Утомився я. Старію. Ніч прогуляли, – він узявся загинати пальці, – вранці не виспався… Удень – розрахунки в Палаті. Інкубоніс на додачу… Ні, з мене досить! Піду, мабуть, до готелю.

Він і справді був змарнілий.

– Ти що, Матті? Свято ж! Вальпургіналії! – спробував розворушити друга Фортунат. – Коли ще ми сюди вдвох виберемося? Набридло пиття – ходімо на симпозіум. Сьогодні гросмейстер Клофелінг доповідає. Запереч йому, виступи в дебатах, розвійся… Ну хочеш, із дівчатками познайомимося! Он скільки їх отут, на будь-який смак…