Снулль вампіра Реджінальда

До магів він повернувся посоловілим, що називається, «до поросячого вереску». Обличчя вигравало кармінними, пурпуровими та кіноварними барвами. Настрій злетів до небес і висів там погойдуючись.

– Наупирячилися, пане? – запитав у нього товстун Люстерка, добра душа.

– У смислі?

– У прямому, – венатор почав тикати пальцем, мало дбаючи про веління пристойності. – Два ігіси, один спектрум, двоє вампіряків… Молоденькі, не старші за шістдесят. Так, колеги?

– Усе точно, – підтвердив Фортунат. – Троє упирчиків вульгаріс, брукса, шикса… Ще інкубус до них затесався, дурненький.

Кліпаючи, Пумпернікель силкувався збагнути: розігрують, чи ні?

– Але чому вони такі…

– Рум’яні?

– Життєрадісні?

– Товариські?

– Так!

– Свято, – буркнув Гарпагон Понурий. – На свято треба веселитися.

– А рум’янці – діло наживне. Сьорбнув раз, сьорбнув другий – от і рум’янці.

– Чого сьорбнув?

– Ну, а що ви там на брудершафт сьорбали? Молоко із кров’ю? До всіх замовлених напоїв неодмінно входить свіжа кров, – просвітив скарбівничого метр Кручек.

– Н-на… ннаша?!

– Кривдите! «Фріц» – пристойний заклад. Три еталони, між іншим! Тут клієнтам свинячої крові не пропонують. Завсідникам хазяїн особисто зціджує…

Обличчя Августа Пумпернікеля страдницьки спотворилося. Однак майстер Люстерка знав точний засіб. Добрий запотиличник і келих емурійського врятували скарбівничого від конфузу, а з’їдене й випите ним – від зміни місця проживання.

– Гуляємо?

– Гуляємо!

– Ходімо звідси!

Із настанням темряви місто перемінилося. Вулиці покреслили незліченні гірлянди ліхтариків. Зв’язані ниткою, посміхалися черепи, вищирялися рогаті пики й вовчі морди, фиркали іскрами балухаті жаби. Всюди грала музика: скрипалі й лютнярі, дударі й цимбалісти, ложкарі й варганісти змагалися за титул кращого шпільмана.

На площах співали й водили хороводи.

– Понаїхало тут!!! – захоплено репетував якийсь хлопчисько, тікаючи від няньки.

За будинками в піднебесся із тріском і шипінням злітав феєрверк. На чорному оксамиті повільно гаснули іскристі розчерки. В очах рябіло від строїв і масок, моторошних і потішних. Магів хтось гукнув, і Люстерка, церемонно вибачившись, пірнув у морок, звідки вже не повернувся.

– Агов, ви далеко? – попитав Пумпернікель.

– Шукай тверезого! – долинуло здалеку.

– Безнадійно, – резюмували маги хором.

Незабаром вони пустилися навприсядки – хто кого перетанцює. Саме тоді до них прибилася гарненька гомофеліночка.

– Свято! – розчулено сказав їй скарбівничий, утираючи скупу чоловічу сльозу. – Радіти треба!

– Порадіємо, красунчику? – підморгнула киця.

Потім вони хотіли піти на лекцію про «нелетальне співробітництво», але потрапили на публічний диспут. Ну так, це Пумпернікель усіх туди затяг. Киця бажала усамітнитися з «красунчиком», Гарпагон вимагав лекцію, Матті з Фартом було наплювати, а скарбівничий здер із тумби афішу про диспут, де значилося: «Тема: щільність проходження бісів у мінімізованому вигляді крізь портали обмеженої пропускної здатності».

Маги не відразу допетрали, що йдеться про споконвічний камінь спотикання софістівприкладників і схоластівемпіриків: скільки бісів за хвилину протиснеться крізь вушко голки? Зате скарбник зметикував блискавично – кинувся в бій. Відтіснивши від аспідної дошки якогось заїку з перекошеним від зловживання обличчям, він демонічно розреготався, зітер ганчіркою опонентове обчислення й заходився коло власного.

Сьогодні Август Пумпернікель був у якнайліпшому настрої. Формули та рівняння сполучалися, народжуючи істину. Та легко спростовувала саму себе, двоїлася, троїлася, породжуючи у свою чергу суперечки… Учасники диспуту охали, ойкали та підкидали догори чепці, зірвані з дам, що пробігали мимо. Час від часу скарбівничий просив аудиторію підказати йому числові значення: радіуси кривизни овалу вушка, пропорції мінімізованого біса, комфортну відстань між сусідніми бісами…

Останнє питання викликало ревіння захвату серед бісівської братії:

– Правильно!

– Не бажаємо, як оселедці в бочку!

– Давай комфорт!

– Давай, арифмете! Розраховуй на нас!

Біси, мов горохом, сипали цифрами.

У підсумку Пумпернікель таки вивів остаточну формулу, підставив у неї все, що було потрібно, й оголосив, що за хвилину крізь вушко голки пройде 144 758 бісів. Аж ніяк не 13 мільйонів, і навіть не 666 легіонів, як твердили попередні дослідники цього питання.

Заперечити результат ніхто не наважився.

Зрадівши, біси потягли Пумпернікеля відзначати видатне наукове досягнення. Незадоволена таким розвитком подій, дівкаперевертень буквально прилипла до скарбівничого. Не залишалося сумнівів, що так чи інакше, як не києм, то палицею, але вона таки доможеться свого. Здається, блискуча перемога кавалера в диспуті ще більше заохотила гомофеліну.

Куди подівся Гарпагон, ніхто не знав.

Мабуть, не захотів іти на цвинтар.

Незабаром, заснувши на м’якій травичці в затінку якогось склепу, друзі зрозуміли:

«Старий мав рацію».

* * *

Бічний заліт, або ефект Морфініда

У льоху смерділо теплою гнилизною.

Сірі, з горбами та щілинами стіни були схожі на тіло прокаженого. По них тяглися труби, обліплені де товстою, а де тонкою іржавою коростою, брудом та пластівцями цвілі. Труб було багато: вище, нижче, біля ніг чи на рівні лиця. Горизонтальні жили трималися вертикальними стояками. У місцях з’єднання стирчали заклепки.

У трубах скиглило й брьохалося.

Здавалося, чудова зливна труба з ванної кімнати «Дракона й Лілії» переселилася сюди, пустила коріння, рясно розрослась – і забула щасливе дитинство, перетворившись на виродкакракена, отруйну грибницю, кишківник якогось монстра.

Із найближчого наросту клубочилася пара: огидна, біляста, немов ікра в череві дохлої риби. Струмок коливався, сичав гадюкою, вився кільцями – й нарешті звертав до прорізу, схожого на дупло у хворому зубі. Там згущувалася пітьма. У мороці струмок розчинявся, додаючи вологи спертому повітрю. Весь час чекалося: ось зараз нарив прорве, пара не буде сочитися тонкою цівкою, а хльосне бичем, і в льоху запанує пекельна лазня.

По одній трубі неквапом ішов пацюк. Дебелий, жирнющий пацюк, король недоїдків, згусток скаженої нахабності. Хвіст, голий і рожевий, волочився за пацюком, немов злодюжка, який пропився дощенту, – за портовою повією. Зиркнувши налитими кров’ю очима, пацюк зник у кутку, в щілині між стіною та стелею.

Підлога студила ноги. Але якби в льоху було щось їстівне, цей холод не зберіг би продукти. Вологість, гнилизна, судомний морозець від ступнів до колін – глуха теплінь, що ніби обмотала голову мокрим рушником. Над головою, майже торкаючись волосся, гойдалася тьмяна лампада на шнурі.

Лампаду хтось приладнав у клітину зі сталевих прутів.

Щоб не втекла.

– Сон, – мовив Фортунат Цвях, мерзлякувато переступаючи з ноги на ногу.

– Еге ж, – погодився Матіас Кручек. – Чужий сон.