Спокута

— Мають бути якісь вигоди, — бурмотів він. Це вперше вони відмовилися від грубих сексуальних натяків. Усі троє лежали на своїх матрацах, курили й чекали. Тепер, коли їм вже не хотілося пити, вони могли думати тільки про їжу і реготали, слухаючи, як в них у темноті бурчить у животах. Тернер переповів їм свою розмову зі старою і те, що вона казала про синів.

— П’ята колона, ось вони хто, — сказав Нетл. Він виглядав маленьким тільки поряд зі своїм приятелем, але в нього були різкі риси маленького чоловіка й дружелюбний вигляд якогось гризуна, який ще посилювався від його звички прикушувати нижню губу верхніми зубами.

— Або французькі нацисти. Німецькі поплічники. Так, як у нас Мослі, — додав Мейс.

Якийсь час вони мовчали, потім Мейс сказав:

— Або так, як вони всі по селах — почманіли від шлюбів тільки між родичами.

— Як би там не було, — сказав Тернер, — гадаю, треба перевірити зброю і тримати її під рукою.

Так вони й зробили. Мейс запалив свічку, і вони зайнялися звичною справою. Тернер перевірив револьвер і поклав його так, щоб легко було дістати. Капрали, зробивши, що треба, сперли свої «лі енфілди» на дерев’яну решітку й знову вляглися на «ліжка». Нарешті прийшла дівчинка з кошиком. Поставила його біля дверей стодоли і втекла. Нетл приніс кошик, і вони виклали на стіл усе, що в ньому було. Круглий буханець чорного хліба, маленький шмат м’якого сиру, цибулина і пляшка вина. Хліб був черствий, погано різався й пахнув цвіллю. Сир був добрий, але одразу ж зник без сліду. Пляшку вони передавали по колу, й незабаром вона була порожня. Тож вони жували запліснявілий хліб і гризли цибулю.

— Я б і паскудній собаці такого не дав, — сказав Нетл.

— Я піду, — сказав Робі, — і принесу чогось кращого.

— Ми теж підемо.

Але ще якийсь час вони мовчки лежали на спинах. Ніхто поки що не хотів мати справу зі старою жінкою.

Потім почулися кроки, вони обернулися до дверей і побачили там двох чоловіків. Кожен із них тримав щось у руках, можливо, кийок чи обріз. У сутінках важко було сказати. Облич французьких братів вони теж не бачили.

— Bonsoir, Messieurs.^[16]

— Bonsoir.

Піднявшись зі свого солом’яного ліжка, Тернер узяв револьвер. Капрали потяглися за гвинтівками.

— Спокійно, — шепнув він.

— Anglais? Belges?

— Anglais.

— У нас для вас щось є.

— Що саме?

— Що він говорить? — запитав один із капралів.

— Говорить, що у них для нас щось є.

— Трясця його мамі.

Чоловіки підійшли ближче на кілька кроків і підняли те, що мали в руках. Точно обрізи. Тернер клацнув запобіжником. Почув, що капрали зробили те саме.

— Спокійно, пробурмотів він.

Відкладіть свої рушниці, панове.

— Спершу ви.

— Почекайте хвильку.

Той, який говорив, поліз у кишеню. Витягнув ліхтарик і освітив не солдатів, а свого брата й те, що було в нього в руці. Французький батон. Потім те, що було в другій руці — брезентову торбу. Потім показав їм два батони, які тримав сам.

— Ще маємо оливки, сир, паштет, помідори й шинку. І, звичайно, вино. Хай живе Англія!

— О, хай живе Франція!

Вони всілися за зроблений Мейсом стіл, який французи — Анрі й Жан-Марі Бонне — ввічливо похвалили, так само як і матраци. То були невисокі, кремезні чоловіки віком за п’ятдесят. Анрі носив окуляри, про які Нетл сказав, що вони дивно виглядають на фермері. Тернер цього не переклав. Разом із вином вони принесли й склянки. П’ятеро чоловіків підняли їх і проголосили тост за французьку й британську армії і за розгром Німеччини. Брати дивилися, як солдати їдять. З Тернеровою допомогою Мейс розказав, що ніколи не куштував, навіть ніколи не чув про паштет із гусячої печінки, але відтепер не їстиме нічого іншого. Французи посміхалися, але почували себе скуто й не мали, схоже, настрою напиватися. Вони розповіли, що весь день провели в дорозі, їздили в невеличке селище поблизу Арраса своєю вантажівкою з відкритим кузовом розшукати молоду кузину з дітьми. За місто велися жорстокі бої, але вони не мали поняття, хто його здобував, хто обороняв і хто кого переміг. Їхали вони бічними дорогами, щоб уникнути хаотичних натовпів біженців. Бачили, як горять ферми, а тоді наштовхнулися на дорозі на близько десятка мертвих англійських солдатів. Їм довелося виходити з машини й відтягати їх набік, щоб не їхати просто по них. Кілька тіл були майже перерізані надвоє. Їх обстріляли з крупнокаліберних кулеметів, можливо, з повітря, може, із засідки. Потім, вже в машині, Анрі вивернуло просто в кабіні, а Жан-Марі, який сидів за кермом, запанікував і в’їхав у канаву. Їм довелося йти в село й позичати у якогось фермера двох коней, щоб витягти їхній «рено». Це забрало дві години. Знову опинившись на дорозі, вони бачили спалені танки й бронемашини, і німецькі, і британські, і французькі. Але солдатів вони не бачили. Битва відкотилася кудись далі.

Коли вони приїхали в селище, день вже хилився до вечора. Село було повністю зруйноване й безлюдне. Будинок кузини був розгромлений, усі стіни в дірах від куль, але дах тримався. Вони обійшли всі кімнати й відчули полегшення, нікого там не знайшовши. Вона, мабуть, забрала дітей і приєдналася до тих тисяч людей на дорогах. Уночі вони боялися вертатися, тому зупинилися в лісі й пробували спати в кабіні. Усю ніч чули, як артилерія обстрілювала Аррас. Неймовірно, щоб там хтось вижив чи щось уціліло. Назад вони верталися іншою дорогою, значно довшою, щоб не проїздити повз мертвих солдатів. Тепер, пояснював Анрі, вони з братом страшенно втомлені. А коли заплющують очі, бачать оті понівечені тіла.

Жан-Марі знову наповнив склянки. Розповідь, яку Тернер одразу перекладав, тривала майже годину. Вони все під’їли. Він подумав, чи не розповісти їм про отой свій власний нав’язливий епізод. Проте вирішив, що досить уже жахів, а крім того, не хотів вертатися думками до картини, яка була відсунута на задній план вином і дружньою розмовою. Тому він розказав їм, як загубив свій підрозділ на самому початку відступу, під час атаки німецьких літаків. Не згадав він і про своє поранення, бо не хотів, щоб капрали знали про нього. Став замість цього пояснювати, як вони пробираються навпростець до Дюнкерка, уникаючи головних доріг, які весь час бомбардує авіація.

— Отже, правду говорять, — сказав Жан-Марі. Ви покидаєте нас.

— Ми ще повернемося, — відповів він, але й сам у це не вірив.

Вино вдарило капралу Нетлу в голову. Він розпочав безладний панегірик тому, що сам називав «баби жабоїдів» — так багато, такі доступні, такі солодкі. Все це були вигадки. Брати подивилися на Тернера.

— Він говорить, що французькі жінки найгарніші в світі.

Вони урочисто кивнули на знак згоди й підняли склянки.

Якийсь час усі сиділи мовчки. Їхній вечір майже закінчився. Вони прислухалися до нічних звуків, до яких уже звикли — артилерійська канонада, епізодичні постріли десь на околиці, далекий гучний вибух — мабуть, сапери висадили в повітря міст після відступу.

— Запитай їх про мамцю, — підказав капрал Мейс. — Давай хоч це вияснимо.

— Нас було троє братів, пояснив Анрі. — Найстарший, Поль, її первісток, загинув під Верденом у 1915-му. Снаряд влучив просто в нього. Не було чого хоронити, залишилася тільки каска. Нам обом пощастило. Ми навіть подряпини не дістали. Відтоді вона завжди ненавиділа солдатів. А зараз їй вже вісімдесят три, і вона вижила з розуму, це вже якась манія. Французи, англійці, бельгійці, німці. Їй все одно. Ви всі для неї однакові. Ми боїмося, що коли прийдуть німці, вона вискочить на них з вилами, і вони застрелять її.

Брати втомлено звелися на ноги. Солдати зробили те саме.

— Ми б запросили вас до себе на кухню, — сказав Жан-Марі. — Але перед цим її треба було б замкнути в кімнаті.

— Ви й так влаштували нам справжній бенкет, — сказав Тернер.

Нетл щось шепотів Мейсові на вухо, а той згідно кивав. Нетл витяг зі свого наплічника два блоки цигарок. Звичайно, це було правильно. Французи ввічливо пробували відмовитися, але Нетл обійшов стіл і тицьнув подарунок їм у руки. Тернера він попросив перекласти.

— Треба було бачити, коли прийшов той наказ знищити запаси. Двадцять тисяч цигарок. Ми брали, що хотіли.

Уся армія тікала до узбережжя, озброївшись цигарками, щоб тамувати голод.

Французи ґречно подякували, зробили Тернеру комплімент щодо його французької, потім нахилилися над столом, щоб спакувати в брезентову торбу склянки й порожні пляшки. Ніхто не вдавав, що вони ще побачаться.

— Ми підемо одразу на світанку, — сказав Тернер. — Тому краще попрощатися.

Вони всі потиснули руки.