Спокута

— Всі оті бої, через які ми пройшли двадцять п’ять років тому, — сказав Анрі Бонне. — Стільки мертвих. А тепер німці знову у Франції. Через два дні вони будуть тут і заберуть все, що ми маємо. Хто міг у це повірити?

Тернер вперше відчув усю ганебність відступу. Йому стало соромно. Він сказав ще менш переконливо, ніж раніше:

— Ми ще повернемося і викинемо їх геть, обіцяю вам.

Брати кивнули, з прощальними усмішками вийшли з тьмяного кола світла, яке давала свічка, й рушили в темряві до відчинених дверей стодоли, і склянки дзенькали об пляшки, поки вони йшли.

 ***

Він довго лежав горілиць, курив, вдивляючись у чорноту схожого на печеру даху. Капрали хропіли не в такт, то голосніше, то тихіше. Він був страшенно втомлений, але спати йому не хотілося. Рана неприємно пульсувала, кожний удар був чітким і болючим. Що б там не було, воно мало гострі краї й було неглибоко під шкірою, йому хотілося намацати його пальцем. Від утоми в голову лізли думки, яких він хотів найменше. Він думав про французького хлопчика, який спить у своєму ліжечку, і про байдужість, з якою люди посилають снаряди абикуди. Чи випорожнюють бомбові відсіки над сонним котеджем біля залізниці, не знаючи й не бажаючи знати, хто там живе. Звичайний виробничий процес. Він бачив і власні підрозділи королівських військ у дії, згуртовані групи, які працюють день і ніч, пишаються швидкістю, з якою вони формують бойові порядки, пишаються своєю дисципліною, муштрою, підготовкою, здатністю взаємодіяти. Їм взагалі не треба бачити кінцевий результат — погубленого хлопчика. Погубленого. Поки він складав подумки це слово, його зморив сон, але лише на декілька секунд. Потім він знову прокинувся, на ліжку, горілиць, вдивляючись у чорноту камери. Він відчував, що знову там опинився. Відчував запах бетонної підлоги, сечі в параші, лискучої фарби на стінах, чув хропіння чоловіків на нарах. Три з половиною роки таких ночей, безсоння, думок про іншого погубленого хлопця, про інше погублене життя, яке було колись його власним, і очікування світанку, потім жерти баланду, потім ще один змарнований день. Він і сам не знав, як пережив цей щоденний ідіотизм. Ідіотизм і клаустрофобію. Ту руку, яка стискає за горло. Бути тут, ховатися в стодолі, серед розгромленої армії, де дитяча нога на дереві є чимось, на що звичайна людина може не звертати уваги, де вся країна, вся цивілізація от-от має завалитися, — це краще, ніж бути там, на вузьких нарах під тьмяною електричною лампочкою, коли нічого вже не чекаєш. Тут були лісисті долини, струмки, освітлені сонцем тополі, яких у нього не могли забрати, хіба що його вб’ють. І була надія. Я чекатиму тебе. Повертайся. Був шанс, малесенький шанс повернутися. У нього в кишені лежав останній лист від неї з її новою адресою. Ось чому він повинен вижити, хитро уникаючи головних доріг, де кружляють, чекаючи, бомбардувальники, схожі на хижих птахів.

Трохи згодом він виліз з-під своєї шинелі, натягнув черевики й напомацки вибрався, зі стодоли надвір випорожнитися. Він був такий знесилений, що в нього паморочилося в голові, але спати все ще не був готовий. Ігноруючи гарчання собак, він пройшов дорогою до порослого травою горба подивитися на спалахи у південній частині неба. Це накочувався штурм німецьких бронетанкових військ. Він торкнувся нагрудної кишені, де в її лист був вкладений присланий нею вірш. В кошмарі ночі звідусіль / По всій Європі гавкіт псів. Усі інші її листи були надійно сховані у внутрішній кишені шинелі. Вибравшись на колесо покинутого трейлера, він зміг роздивитися інші частини неба. Гарматні спалахи були всюди, крім півночі. Розгромлена армія тікала коридором, який ставав чимраз вужчим і невдовзі буде перерізаний. Для тих, хто відстав, не залишиться жодного шансу на порятунок. У кращому випадку знову тюрма. Табір для військовополонених. Цього разу він вже не виживе. Коли Францію здолають, кінця війні вже не буде. Ніяких листів від неї, ніякого повернення. Не вдасться виторгувати дострокового звільнення в обмін на згоду записатися в піхоту. Знову рука стискатиме горло. А в перспективі — тисяча чи й тисячі тюремних ночей, коли він лежатиме без сну, гортаючи сторінки минулого, чекатиме, коли життя почнеться знову, гадатиме, чи таке взагалі колись буде. Можливо, розумніше вирушити вже, не чекаючи, поки буде пізно, і йти всю ніч і весь день, аж поки не добереться до Каналу^[17]. Втекти, покинути капралів напризволяще. Він розвернувся, почав сходити з горба й передумав. Землі під ногами майже не видно. Він недалеко зайде в темноті, ще й ногу може зламати. Та й капрали, схоже, не такі вже йолопи — Мейс із його солом’яними матрацами, Нетл з його подарунками для братів.

Ідучи на звуки хропіння, він дочовгав до свого ліжка. Проте сон не приходив або ж накочував короткими хвилями — він одразу виринав із нього, голова паморочилася від думок, які годі було уярмити. Ці старі епізоди переслідували його. Знову пригадалася та єдина зустріч із нею. Шість днів, як він вийшов із тюрми, а назавтра мав зголоситися на службу поблизу Олдершота. Коли вони домовилися зустрітися в чайній Джо Лайонза на Стренді в 1939-му, вони не бачилися вже три з половиною роки. Він прийшов у кафе раніше й зайняв столик у кутку, звідки видно було вхід. Свобода все ще здавалася якимось дивом. Рух, гамір, барвисті плащі, куртки, спідниці, веселі гучні балачки вест-ендських покупців, приязність дівчини, яка обслуговувала його, відсутність будь-якої загрози — він сидів і насолоджувався обіймами буденного життя. В усьому цьому була краса, яку лиш він міг оцінити.

Поки він був ув’язнений, єдиною жінкою, з якою йому дозволяли побачення, була його мати. Щоб він надмірно не збуджувався, як вони казали. Сесилія писала щотижня. Закоханий у неї, заради неї докладаючи всіх зусиль, щоб не збожеволіти, він, звичайно ж, був закоханий і в її слова. Коли він відповідав на її листи, то прикидався, що ні в чому не змінився, він брехав, щоб уникнути безумства. Боячись психіатра, який водночас був їхнім цензором, вони не дозволяли собі ніяких виявів почуттів, уникали навіть звичайних емоцій. Його в’язниця вважалася сучасною, просвіченою, незважаючи на її вікторіанський холод. Йому поставили клінічно чіткий діагноз: нездорова гіперсексуальність, потребує допомоги і виправлення. Уникати будь-якого збудження. Деякі листи — і його, і її — просто конфіскувалися за найскромніший вияв почуттів. Тому вони писали про літературу, використовуючи літературних персонажів як шифр. У Кембриджі вони просто минали одне одного на вулиці. Усі оті книжки, ті щасливі чи трагічні пари, яких вони ніколи не обговорювали при зустрічах! Трістан та Ізольда, герцог Орсіно й Олівія (і Мальволіо теж), Троїл і Крессіда, містер Найтлі й Емма, Венера й Адоніс. Тернер і Толліс. Одного разу, у відчаї, він написав про Прометея, прикутого до скелі, чию печінку пожирає щодня стерв’ятник. Часом вона була терпеливою Ґризельдою. Згадка про «тихий куточок у бібліотеці» закодовано виражала сексуальний екстаз. Описували вони й повсякденні справи в усіх їх нудних і милих подробицях. Він описував усі сторони тюремного життя, але ніколи не говорив їй про його ідіотизм. Це й так було зрозуміло. Ніколи не розповідав їй, що боїться не витримати. Це теж було ясно. Вона ніколи не писала, що любить його, хоча написала б, якби гадала, що листа пропустять. Але він і без того знав.

Вона розповіла йому, що порвала всі зв’язки з родиною. І ніколи більше не розмовлятиме ні з батьками, ні з братом і сестрою. Він уважно стежив за всіма її зусиллями, поки вона здобувала спеціальність медсестри. І коли вона писала: «Я пішла сьогодні в бібліотеку взяти книжку з анатомії, про яку казала тобі. Я знайшла тихий куточок і робила вигляд, що читаю», то він знав, що її живлять ті самі спогади, які пожирали його щоночі під тонкою тюремною ковдрою.

Коли вона зайшла в кафе у своїй пелерині сестри милосердя, вирвавши його з приємної заціпенілості, він так рвучко підхопився, що перекинув свій чай. Він був свідомий свого надто великого костюма, купленого матір’ю на зекономлені гроші. Здавалося, що піджак взагалі ніде не торкався плечей. Вони сіли, подивилися одне на одного, усміхнулися й відвели очі. Робі й Сесилія кохалися роками — по пошті. У своєму закодованому листуванні вони стали дуже близькі одне одному, але якою штучною здавалася ця близькість зараз, коли вони почали пусту розмову, безпомічний обмін ввічливими запитаннями й відповідями. І в міру того як дистанція між ними зростала, вони починали розуміти, як далеко випередили самі себе в своїх листах. Вони уявляли собі цю зустріч і прагнули її надто довго, і вона не могла виправдати їхніх сподівань. Він випав із цього світу, і йому не вистачало впевненості, щоб відступити назад і схопитися за якусь важливішу думку. Я кохаю тебе, і ти врятувала мені життя. А він запитав, де вона знімає квартиру. Вона сказала йому.

— З господинею маєш добрі стосунки?

Нічого кращого він не міг придумати й боявся тиші, яка може настати, і ніяковості, яка може стати прелюдією до її слів, що приємно було з ним побачитися. А тепер вона мусить повертатися на роботу. Все, що в них було, спиралося на кілька хвилин у бібліотеці багато років тому. Може, воно було надто крихким? Вона так легко може знову стати кимось на зразок сестри. Вона розчарована? Він схуд. Він скулився в усіх відношеннях. В’язниця примушувала його зневажати себе, а вона була такою ж гарною, якою він пам’ятав її, особливо у формі сестри милосердя. Але вона теж була страшенно нервовою, не здатною вийти за межі банальних слів. Тому намагалася бути легковажною, говорячи про характер своєї господині. Вони обмінялися ще декількома подібними фразами, і вона справді подивилася на маленький годинник, який висів над її лівою груддю, і сказала, що її обідня перерва скоро закінчиться. У них є ще півгодини.

Він провів її до Вайтхолу, до автобусної зупинки. У дорогоцінні останні хвилини він записав їй свою адресу, якусь понуру послідовність акронімів і цифр. Пояснив, що звільнень у нього не буде, поки він не пройде курс базової підготовки. Після цього матиме два тижні відпустки. Вона дивилася на нього, якось сердито похитуючи головою, і тоді він нарешті взяв її за руку й стиснув. Цей жест повинен був передати все, що не було сказано, і вона відповіла на нього власним потиском. Прийшов її автобус, але вона не відпускала його руку. Вони стояли лице в лице. Він поцілував її, спершу легенько, а потім вони притулилися одне до одного, і коли їхні язики зустрілися, його безплотне «я» відчуло принизливу вдячність, бо він знав, що матиме тепер на рахунку спогад, до якого звертатиметься в усі наступні місяці. Він і зараз звернувся до нього, у французькій стодолі в ці передранкові години. Вони стискали одне одного в обіймах і цілувалися, а люди в черзі оминали їх. Хтось закудкудакав йому просто у вухо. Це вона плакала, притулившись до його щоки, і горе притискало її губи до його губ. Підійшов ще один автобус. Вона вирвалася, стиснула йому руку й увійшла в автобус, не вимовивши й слова, не озирнувшись. Він дивився, як вона шукає місце, сідає, і коли автобус рушив, раптом зрозумів, що повинен був їхати з нею, до самого госпіталю. Він же втрачає хвилини, які міг провести з нею. Йому треба знову вчитися думати й діяти самостійно. Він побіг уздовж Вайтхола, сподіваючись, що наздожене її на наступній зупинці. Але її автобус вже був далеко й незабаром зник десь у напрямку Парламентської площі.

Протягом усього його навчання вони листувалися. Звільнені від цензури й необхідності щось вигадувати, вони усе ж залишалися обережними. Втомлені цим життям на папері, пам’ятаючи про труднощі, вони не наважувалися на щось більше, ніж торкнутися руками чи поцілуватися на автобусній зупинці. Вони казали, що люблять одне одного, писали «моя кохана», «мій найдорожчий» і знали, що майбутнє в них спільне, але утримувалися від палкішого вияву почуттів. Найголовніше полягало в тому, щоб не втратити зв’язку, поки не настануть оті два тижні. За допомогою ґертонської подруги вона знайшла котедж у Вілтширі, де можна буде поселитися, і хоча у свій вільний час вони не могли думати ні про що інше, однак у листах боялися зіпсувати все щедрими слововиверженнями. Замість цього описували свої будні. Вона тепер працювала у пологовому відділенні, і кожен день дарував звичайні чудеса, а також драматичні чи радісні моменти. Траплялися й трагедії, поряд із якими її власні клопоти ставали нічим: мертвонароджені діти, матері, які помирали, молоді чоловіки, що плакали в коридорах, приголомшені, напівпритомні матері-підлітки, вигнані зі своїх сімей, немовлята-каліки, які однаково незбагненною мірою збуджували і сором, і любов. Коли Сесилія описувала щасливий кінець, ту мить, коли битва завершувалася і знесилена матір уперше брала дитину на руки, захоплено вдивляючись у нове обличчя, то малося на увазі її власне майбутнє, їхнє спільне майбутнє, і це наділяло листи якоюсь безхитрісною силою, хоча його думки, щиро кажучи, були присвячені не так народженню, як зачаттю.

Він же, в свою чергу, описував стройовий плац, стрільбище, муштру, солдатські побрехеньки, казарми. Він був позбавлений права на офіцерську підготовку, і слава Богу, бо рано чи пізно зустрів би в офіцерській їдальні когось, хто знав би про його минуле. А серед солдатів він зберігав безособовість, до того ж виявилося, що перебування в тюрмі забезпечує певний статус. Він виявив, що був добре підготовлений до армійських порядків, до жахливих перевірок ранців, до застилання койок без єдиної зморщечки, щоб усі бирки були строго по ранжиру. На відміну від інших, він вважав, що харч не такий вже й поганий. Дні, хоча й утомливі, виглядали достатньо різноманітними. Марш-кидки по бездоріжжю справляли йому задоволення, яке він не наважувався висловлювати в компанії інших новобранців. Він набирав вагу й набирав сили. Завдяки вікові й освіті він виділявся серед інших, але це компенсувалося його минулим, тому ніхто його не непокоїв. Навпаки, він вважався мудрим, стріляним горобцем, який знав, як із «ними» треба поводитися, і міг стати в пригоді, коли доводилося заповнювати якісь формуляри. Як і вона, він теж обмежувався описом повсякденних справ, додаючи часом якісь смішні чи тривожні випадки: про новобранця, який прийшов на плац без черевика; про вівцю, яка знавісніла, потрапивши в казарму, і її ніяк не вдавалося вигнати; про сержанта-інструктора, якого мало не застрелили на стрільбищі.

Проте була одна зовнішня обставина, яка тінню лягала на все і якої вони не могли оминути. Після минулорічної Мюнхенської угоди він, як і всі інші, був переконаний, що війна неминуча. Їхнє навчання спростили й прискорили, розширювали новий табір, щоб прийняти більше новобранців. Його непокоїло не те, що він братиме участь у бойових діях, а що їхня вілтширська мрія опиниться під загрозою. Вона посилювала його побоювання описом підготовки госпіталю до непередбачених обставин — збільшення кількості ліжок, спеціальні курси, навчання на випадок надзвичайних ситуацій. І все ж для них це залишалося якимось фантастичним, далеким, навіть якщо і ймовірним. Багато хто вважав, що таке не може повторитися знову. І вони жили надіями.