Спокута

Мейс сперся на лопату й досить схоже передражнив:

— «Я гадаю, що ми вимушені відмовитися». Це було добре, начальник. Я це запам'ятаю для наступного разу.

— «Без дигресій» теж було добре. Де ти таке викопав?

— Він визубрив цілий той сраний словник, — з гордістю сказав капрал Нетл.

— Просто я любив розгадувати кросворди.

— А «паскудна й принизлива поразка»?

— А так співали на концерті в сержантській їдальні минулого Різдва.

І все ще стоячи в могилі, вони з Нетлом немелодійно заспівали Тернерові:

Морозом пробира, як пригадаєш

Паскудну і принизливу поразку.

Колона за їхніми спинами почала рухатися.

— Давайте покладемо його туди, — сказав капрал Мейс.

Утрьох вони опустили хлопця в яму й поклали на спину. З кишеньки сорочки в того стирчало кілька авторучок. Капрали не стали витрачати час на церемонії. Вони почали скидати лопатами в могилу землю, і незабаром хлопець був засипаний.

— Гарний хлопчина, — сказав Нетл.

Зв’язавши мотузком два кілочки від намету, капрали зробили хрест, і Нетл забив його лопатою в землю. Коли все було зроблено, вони знову повернулися на дорогу.

— Він ішов з дідом і з бабою, — сказав Нетл. — Вони не хотіли залишати його в канаві. Я гадав, вони хоч попрощатися з ним прийдуть, але вони в жахливому стані. Ми просто скажемо їм, де він лежить.

Проте діда з бабою так і не знайшли. Тернер на ходу витягнув карту й сказав: «Слідкуйте за небом». Майор мав рацію — після випадкового нальоту «мессершмітта» вони ще повернуться. Їм би вже слід було повернутися. Канал Берґ-Фюрн на його карті був позначений жирною синьою лінією. Тернерова нетерплячка дійти до нього стала невіддільною від його спраги. Він занурить лице в цю синь і питиме без кінця. Ця думка нагадала йому дитячі хвороби з їх гарячкою, їх недоладною, моторошною логікою, пошуком прохолодного куточка на подушці — і мамина рука на чолі. Люба Ґрейс. Коли він торкнувся лоба, шкіра була сухою і нагадувала папір. Він відчував, що запалення навколо рани розростається, шкіра натягається, твердішає, і щось — не кров — витікає звідти на сорочку. Йому хотілося оглянути себе десь на самоті, щоб ніхто не бачив, але тут це неможливо. Колона рухалася з тією ж незмінною швидкістю. Дорога вела просто до узбережжя — ніде не треба зрізати навпростець. У міру того як вони наближалися, чорна хмара, що піднімалася над нафтопереробним заводом у Дюнкерку, помалу закривала все небо на півночі. Не залишалося нічого, як іти просто до неї. І він шкандибав далі, без слова, втомлено похиливши голову.

***

Платани вже більше не захищали дорогу. Відкрита для нападу, без жодної тіні, вона тяглася хвилястою рівниною, нагадуючи довгу, худу літеру S. Він витратив надто багато необхідних сил на непотрібні розмови й суперечки. Втома зробила його легковажно самовдоволеним і компанійським. Тепер же він знову звів усе до ритму кроків — ішов він по землі, аж вийшов до берегів. Усе, що його затримує, має поступитися, хоча б трішечки, всьому тому, що штовхає його вперед. На одній шальці терезів — його поранення, спрага, розтерта стопа, втома, спека, біль у ногах, німецькі літаки, відстань, Канал; на іншій — «я чекатиму тебе» і пам’ять про те, коли вона це сказала, яку він трактував як щось священне. І ще — страх полону. Найбільш чуттєві його спогади — кілька хвилин у бібліотеці, поцілунок на Вайтхол — вже цілком знебарвилися від надто частого використання. Він знав напам’ять окремі абзаци з її листів, він не раз вертався подумки до їхньої баталії за вазу біля фонтана, пам'ятав тепло, що йшло від її руки за обідом, коли загубилися близнюки. Ці спогади підтримували його, але не все було так просто. Надто часто вони нагадували йому, де він був, коли востаннє звертався до них. Вони лежали по той бік великого часоподілу, такого ж значного, як «до нашої ери» і «нашої ери». До тюрми, до війни, до того, як вигляд трупів став звичною справою.

 Проте ці єретичні думки зникли, коли він прочитав останнього її листа. Він торкнувся нагрудної кишені. Для нього це було те саме, що глибоко вклонитися. Все ще там. Це було щось нове на його терезах. Те, що з нього можуть зняти звинувачення, було таким же безхитрісним, як любов. Навіть сама можливість цього нагадувала, як багато в ньому скулилося і вмерло. Смак до життя, не менше, усі колишні прагнення й задоволення. Попереду лежало нове народження, тріумфальне повернення. Він знову зможе стати тим, який ішов колись у сутінках суррейським парком у найкращому своєму костюмі, чванькувато радіючи обіцянкам життя, який увійшов у дім і з усією чистотою пристрасті кохався з Сесилією — ні, він навіть вдасться до слова з лексикону капралів, трахався з нею, поки всі інші попивали коктейлі на терасі. Все може початися знову, все, що він планував під час тої вечірньої прогулянки. Вони з Сесилією не будуть більше в ізоляції. Їхня любов матиме місце і оточення для свого розквіту. Він не ходитиме з капелюхом у руках, вижебруючи пробачення у друзів, які уникали його. Не триматиметься позаду, гордий і озлоблений, уникаючи, в свою чергу, їх. Він точно знав, як поводитиме себе. Просто продовжить із того місця, де зупинився. Коли його кримінальне минуле буде закреслене, він зможе вступити після війни до медичного коледжу, може навіть зараз домагатися звання офіцера медичної служби. Якщо Сесилія помириться з родиною, він зберігатиме належну дистанцію, але не триматиме в душі зла. Йому вже ніколи не зблизитися з Емілі й Джеком. Вона з якоюсь дивною люттю домагалася його покарання, а Джек просто відвернувся, сховався у своєму міністерстві, коли був найбільше потрібний.

Але все це не мало значення. Звідси все виглядало просто. Вони проходили повз нові трупи в кюветах і на бруківці, десятки солдатів і цивільних. Сморід стояв жахливий, просотуючи всі складки його одягу. Колона увійшла в розбомблене село чи, може, околиці якогось містечка — важко було сказати, бо все лежало в руїнах. Але кому яке діло? Хто зможе описати коли-небудь весь цей хаос і подати всі назви сіл і всі дати в підручниках з історії? Глянути на все це тверезим поглядом і знайти винуватців? Ніхто ніколи не знатиме, що означало бути тут. А без деталей не складеться загальна картина. Покинуте майно, оснащення, техніка перетворилися на велетенські звалища вздовж усього їхнього шляху. Через це й через трупи вони вимушені були крокувати серединою дорога. Але й це вже не мало значення, бо колона більше не рухалася. Солдати вилазили з вантажівок і йшли далі пішки, зашпортуючись у цеглі й черепиці. Поранених залишали у вантажівках чекати. У вужчих місцях починалася штовханина, наростало роздратування. Тернер ішов, опустивши голову, тримаючись людини попереду, відгородившись від усіх власними думками.

Він буде виправданий. Якщо оцінювати звідси, де ледь вистачало сил, аби підняти ногу, щоб переступити через руку мертвої жінки, то він не думав, що потребуватиме вибачень чи шани. Бути виправданим — це всього лиш стан. Він мріяв про нього, як інші солдати мріяли про домашній затишок, чи про виплату грошей, чи про свої старі цивільні професії. Якщо невинуватість здавалася такою важливою тут, чому б вона не мала бути такою ж в Англії. Нехай йому повернуть чесне ім’я, потім нехай усі інші звикнуть до цього. Він вклав у це час, тепер вони повинні зробити все інше. Його завдання просте. Знайти Сесилію і кохати її, одружитися з нею і жити, не знаючи ганьби.

Та була в усьому цьому одна річ, якої він не міг збагнути, один невиразний контур, якому ця бійня в дванадцяти милях від Дюнкерка аж ніяк не могла надати чітких обрисів Брайоні. Тут він підходив до самого краю того, що Сесилія назвала його великодушністю. І його раціональністю. Якщо Сесилія знову повернеться в сім’ю, якщо сестри знову стануть близькими, неможливо буде уникати її. Але чи зможе він прийняти її? Перебувати з нею в одній кімнаті? Ось вона зараз пропонує можливість виправдання. Але не йому. Він же не зробив нічого поганого. Собі, своєму власному злочину, якого її совість не може більше витримувати. А він повинен бути вдячним? Ах, так, звичайно, вона була ще дитиною в дев’ятсот тридцять п’ятому. Він казав це собі, вони з Сесилією казали це одне одному, знову і знову. Так, вона була всього лиш дитиною. Але не кожна дитина відправляє людину в тюрму своєю брехнею. Не кожна дитина є такою цілеспрямованою і злою, завжди такою переконливою, ніколи ні в чому не плутається, ніколи ні в чому не сумніваються. Дитина, але це не заважало йому мріяти в камері, як він принизить її, як він десятками способів помститься. Якось вже у Франції, у найгірший зимовий тиждень, у п’яній люті після коньяку він навіть насадив її подумки на багнет. Брайоні й Денні Гардмена. Безглуздо й несправедливо було ненавидіти Брайоні, але це приносило полегшення.

Як зрозуміти, що діялося в голові у цієї дитини? Лиш одне припущення трималося купи. Це сталося в червні 1932 року, день здавався ще чудовішим через те, що прийшов раптово, після довгого періоду дощів і вітрів. То був один із тих рідкісних ранків, коли хвалькувата щедрість тепла, світла й свіжої зелені знаменує справжній початок, розкішний вхід у літо, і він ішов цим входом разом із Брайоні повз фонтан із Тритоном, повз живопліт і рододендрони, через залізну хвіртку і далі звивистою стежкою, що бігла через ліс. Вона була збуджена й балакуча. Їй було тоді близько десяти, вона щойно починала писати свої коротенькі оповідання. Як і всі інші, він теж дістав свою зшиту й проілюстровану історію про кохання, подолані злигодні, щасливу зустріч і весілля. Вони йшли до річки, де він, як обіцяв, навчатиме її плавати. Коли будинок лишився позаду, вона, мабуть, переказувала йому щойно закінчене оповідання чи книжку, яку саме читала. Можливо, тримала його за руку. Вона була тихою, вразливою маленькою дівчинкою, по-своєму досить манірною, і така балакучість була для неї незвичною. Він радо слухав її. Для нього це теж були хвилюючі дні. Йому було дев’ятнадцять, екзамени майже завершилися, і він гадав, що склав їх добре. Невдовзі він перестане бути школярем. Він успішно пройшов співбесіду в Кембриджі, а через два тижні поїде до Франції, де викладатиме англійську мову в релігійній школі. Була якась велич у цьому дні, у величезних буках і дубах, які ледь ворушили вітами, у сонячних променях, які пробивалися крізь молоде листя й розсипалися по землі, мов дорогоцінні камені, виблискуючи маленькими бризками на минулорічному опалому листі. З юнацькою зарозумілістю він вважав, що ця велич знаменує початок славного періоду в його житті.

Вона продовжувала теревенити, а він умиротворено слухав одним вухом. Стежка вибігла з лісу на широкий, вкритий травою берег. Вони ще з півмилі йшли проти течії і знову увійшли в ліс. Тут, на річному закруті, під навислими деревами була заводь, штучно витворена ще в часи діда Брайоні. Кам’яна загата вповільнювала течію і була улюбленим місцем, звідки пірнали чи стрибали у воду. Щоправда, не найкраще місце для початківців. Із загати чи з берега стрибалося одразу в триметрову глибінь. Він пірнув і бовтався у воді, чекаючи на неї. Вони починали ці заняття минулого року, на схилку літа, коли рівень води в річці знизився, а течія була слабенькою. Зараз навіть у заводі вода закручувалась і тягла за собою. Вона лиш на мить затрималася, а тоді скочила з берега просто йому в руки з радісним виском. Вона пробувала триматися у воді навстоячки, поки течія не знесла її до загати, тоді він перетягнув її через заводь, щоб почати все спочатку. Цілу зиму вона не вправлялася, і коли спробувала тепер пливти брасом, він вимушений був підтримувати її спіднизу, що було зовсім не легко, бо течія зносила і його. Коли він забирав з-під неї руку, їй вдавалися лиш три-чотири змахи, а потім вона йшла на дно. Її здивувало, що, пливучи проти течії, вона ледь-що тримається на одному місці. Проте вона й на місці не втримувалася. Вода щоразу зносила її до загати, де вона хапалася за іржаве залізне кільце й чекала на нього, а її живе біле личко різко контрастувало з темними, порослими водоростями стінами й зеленкуватим цементом. Вона називала це «плисти під гору». Їй хотілося повторити все ще раз, але вода була холодною, і через п’ятнадцять хвилин він відчув, що з нього досить. Перетягнув її до берега й, незважаючи на протести, допоміг їй вибратися з води.

З кошика він дістав свій одяг і відійшов трошки в ліс, щоб переодягтися. Коли він повернувся, вона стояла на тому ж місці, де він її залишив, на самому березі, й дивилася у воду, накривши плечі рушником.

— А якби я впала у воду, ти врятував би мене? — запитала вона

— Звичайно.

Говорячи це, він нахилився над кошиком і раптом почув — не побачив, — як вона шубовснула у воду. Рушник залишився на березі. У воді від неї не було й сліду, лиш концентричні кола розходилися по заводі. Потім вона вигулькнула на поверхню, вхопила повітря й знову пішла на дно. Охоплений відчаєм, він подумав, що треба бігти до загати, щоб виловити її звідти, але вода була мутною, брудно-зеленою. Під водою він не побачить її, хіба що намацає. Виходу не було — він скочив у воду, як стояв, у черевиках, у куртці. Майже одразу знайшов її руку, вхопив за плече й витягнув на поверхню. На його подив, вона сиділа під водою, затримавши подих. А потім вона радісно засміялася й повисла в нього на шиї. Він підсадив її на берег і ледь вибрався за нею сам у важкому промоклому одязі.