Спокута
Шрифт:
— Дякую, — повторювала вона. — Дякую, дякую.
— Гіршої дурниці ти придумати не могла.
— Я хотіла, щоб ти врятував мене.
— Ти що, не знаєш, як легко могла втопитися?
— Ти врятував мене.
Переляк і полегшення, які він відчув, пробудили в ньому гнів. Він майже кричав.
— Дурне дівчисько. Ми ж обоє могли через тебе загинути.
Вона замовкла. Він сів на траву, щоб повиливати воду з черевиків.
— Ти була під водою, я не бачив тебе. Одяг тягнув мене на дно. Ми могли потонути, обоє. Це в тебе такі жарти? Ну, кажи.
Казати було нічого. Вона одяглася, і вони пішли стежкою додому. Брайоні попереду, він, хлюпаючи, в кількох метрах за нею. Йому хотілося швидше дійти до сонячного парку. Потім його ще чекала довга дорога до котеджу, де він зможе переодягтися. Гнів з нього ще не випарував. Вона вже не така
— Знаєш, чому я хотіла, щоб ти врятував мене?
— Ні.
— Хіба це не ясно?
— Не ясно.
— Бо я люблю тебе.
Вона відважно вимовила ці слова, високо задерши підборіддя й швидко кліпаючи при цьому, наче засліплена таким надважливим визнанням.
Він ледь стримався, щоб не розсміятися. Отже, він — об’єкт захоплень маленької школярки.
— Що, на Бога, ти маєш на увазі?
— Те, що й усі інші, коли говорять це. Я люблю тебе.
Цього разу слова були вимовлені з якоюсь жалісною інтонацією. Він зрозумів, що мусить подолати спокусу посміятися з неї. Хоча це було непросто.
— Ти любиш мене, і тому кинулася в річку, — сказав він.
— Я хотіла знати, чи ти рятуватимеш мене.
— Тепер ти знаєш. Я готовий ризикувати своїм життям заради тебе. Але це не означає, що я люблю тебе.
Вона підійшла трішечки ближче.
— Я хочу подякувати тобі, що ти врятував мені життя. Я буду тобі вдячна до кінця днів.
Безумовно, рядки з якоїсь книжки, яку вона недавно читала, або з тієї, яку написала сама.
— Ну, добре, — сказав він. — Але більше так не роби, ні заради мене, ні заради будь-кого іншого. Обіцяєш?
Вона кивнула й на прощання сказала:
— Я люблю тебе. Тепер ти це знаєш.
Вона рушила в напрямку дому. Стоячи на сонці й хапаючи дрижаки, він дивився їй услід, поки вона не зникла з очей, а тоді й сам поспішив додому. До самого від’їзду у Францію він не бачився з нею сам на сам, а коли повернувся у вересні, вона вже поїхала до школи. Незабаром і він вирушив у Кембридж, а в грудні провів різдвяні канікули з друзями. Він не бачив Брайоні аж до квітня, а на той час усе вже забулося.
Чи ні?
У нього було багато часу, надто багато, щоб прийти до якогось рішення. Він не пам'ятав більше ніяких незвичайних розмов із нею, ніякої дивної поведінки, ніяких багатозначних поглядів чи надутих мін, які б дозволяли припустити, що її школярське захоплення тривало й поза той червневий день. Він проводив у Сурреї майже всі канікули, і вона мала безліч можливостей розшукати його в котеджі чи передати йому записку. Він тоді був занурений у своє нове життя, в усі приваби студентських років, а ще він у той час намагався певним чином дистанціюватися від родини Толлісів. Але були, мабуть, якісь ознаки, яких він не помітив. Вона, либонь, три роки плекала оте почуття до нього, ховала його, насичувала різними фантазіями чи всіляко романтизувала в своїх оповіданнях. Вона була дівчинкою, яка живе власними мріями. Драми біля річки могло бути цілком достатньо, щоб обігравати її весь цей час.
Це припущення, а може, впевненість, ґрунтувалися на спогаді про одну-єдину зустріч — оту зустріч у сутінках на мості. Роками він вертався подумки до тієї прогулянки парком. Вона повинна була знати, що він запрошений на обід. І вона стояла там, боса, у брудному білому платтячку. Вже це було досить дивно. Вона мусила чекати його, можливо, готувала якісь слова, навіть повторювала їх уголос, сидячи на кам’яному парапеті. Коли ж він, нарешті, з’явився, вона не наважилася нічого сказати. Це був свого роду доказ. Навіть тоді йому здалося дивним, що вона не заговорила з ним. Він дав їй листа, і вона побігла. Ще через декілька хвилин вона вже відкривала його. Вона була шокована, і не тільки тим словом. У її розумінні, він зрадив її кохання, віддавши перевагу сестрі. Потім, у бібліотеці, все нарешті підтвердилося, і в цю ж мить усім її фантазіям прийшов кінець. Спершу — розчарування й відчай, потім — наростаюча гіркота. І врешті-решт ота надзвичайна можливість у темряві, під час пошуку близнюків, помститися за себе. Вона назвала його — і ніхто, крім її сестри і його матері, не взяв під сумнів її слів. Той порив, той спалах злості, та дитяча жага знищення — усе це він ще міг зрозуміти.
Дивовижною тут була міра озлобленості дівчинки, таке вперте відстоювання нею тієї вигадки, яка довела його аж до вондзвортської тюрми. Тепер він може бути виправданий, і він був радий цьому. Він усвідомлював, скільки мужності їй буде потрібно, щоб знову звернутися до суду й відмовитись від складених під присягою свідчень. Проте він не думав, що його нехіть до неї зникне. Так, вона тоді була ще дитиною, але він їй нічого не пробачив. Він ніколи не пробачить їй. Заподіяна шкода була непоправною.***
Попереду знову щось діялося, знову кричали. Неймовірно, але назустріч потоку машин, солдатів, біженців пробивалася броньована колона. Натовп неохоче розступався. Люди набивалися в проміжки між покинутими машинами чи тиснулися до зруйнованих стін, до входів у будинки. Колона була французькою, якийсь невеличкий підрозділ — три броньовані машини, дві напівгусеничні й дві вантажівки з солдатами. І ніяких проявів солідарності. Серед британських вояків панувала думка, що французи кинули їх напризволяще. Не схотіли воювати за свою країну. Роздратовані тим, що їх розпихають на боки, томмі грубо лаялися й шпигали союзників, вигукуючи: «Мажино!» В свою чергу, poilus[18] вже встигли, мабуть, почути про евакуацію. А їх тепер посилають прикривати тили. «Тхори! Тікайте на свої кораблі! Всі підштанки обісрали!» Нарешті вони проїхали, натовп знову зімкнувся під хмарою дизельного диму й рушив далі.
Вони наближалися до останніх будинків селища. В полі попереду він побачив чоловіка з шотландським коллі, який ішов за кінним плугом. Як і оті жінки у взуттєвій крамниці, фермер начебто й не бачив колони. Ці життя текли паралельно — війна була принагідним хобі для ентузіастів, хоча від цього й не менш серйозним. Як нещадна погоня собак за здобиччю на полюванні, а за наступним живоплотом жінка на задньому сидінні проїжджаючого автомобіля повністю поглинута своїм в’язанням, а в порожньому садочку нового будинку якийсь чоловік вчить сина грати у футбол. Так, землю все одно оратимуть, і буде врожай, і хтось його збере й змеле, а інші їстимуть хліб, і зовсім не всі помруть…
Саме про це думав Тернер, коли Нетл схопив його за руку й показав пальцем. Шум, піднятий французькою колоною, заглушав усі звуки, але побачити їх було досить легко. Їх було щонайменше п’ятнадцять, на висоті трьох тисяч метрів, маленькі цяточки в блакиті, які кружляли над дорогою. Тернер і капрали зупинилися, дивлячись на них, і всі навкруг теж їх побачили.
Якийсь втомлений голос пробурчав поруч із ним:
— Мать твою. Де ж наша авіація?
Хтось інший зі знаттям додав:
— Ці полетять за жабоїдами.
Наче щоб заперечити цьому, одна з цяточок відокремилась і увійшла в майже прямовисне піке якраз над їхніми головами. Звук ще кілька секунд не доходив до них. Тиша наростала, тиснучи на вуха. Її не порушували навіть ті дикі вигуки, які почали лунати вздовж дороги. В укриття! Розосередитись! Розосередитись! Бігом!
Важко було поворухнутися. Він міг плентатися розміреним кроком, міг зупинитися, але потрібне було зусилля, шалене зусилля пам’яті, щоб видобути з неї незнайомі команди, розвернутися вбік від дороги й бігти. Вони стояли біля останнього в селі будинку. За будинком була стодола, а далі поле, яке орав отой фермер. Зараз він стояв із собакою під деревом, ніби ховаючись від раптової зливи. Запряжений кінь щипав траву на ще не зораній смужці. Солдати й цивільні розбігалися від дороги на всі боки. Повз нього пробігла жінка, тягнучи заплакану дитину, потім передумала, повернулася й зупинилася край дороги, розгублено озираючись. Куди? На ферму чи в поле? Її застиглість примусила його забути про свою власну. Коли він штовхав її в плечі до воріт, почулося наростаюче виття. Нічні кошмари стали наукою. Хтось, звичайна людина, не пожалів часу, щоб вигадати таке сатанинське виття. Ще й з яким успіхом! Це був звук самої паніки, він наростав і вів до загибелі, про яку вони всі й кожен зокрема знали, що це буде їхня загибель. Це був звук, який стосувався кожного. Тернер вивів жінку за ворота. Він хотів, щоб вона бігла разом із ним просто в поле. Він торкнувся її, він сам за неї все вирішив, тому відчував, що не може тепер покинути її. Але хлопчику було щонайменше шість років, він був важкенький, тому рухалися вони дуже повільно.