Спокута

Була і ще одна, більш приватна справа, яка бентежила його. Сесилія не розмовляла зі своїми батьками, братом і сестрою з листопада 1935 року, коли Робі був засуджений. Вона не писала їм, не повідомила своєї нової адреси. Листи до неї ішли через його матір, яка продала котедж і переїхала до іншого села. Саме через Ґрейс вона сповістила їм, що в неї все добре і що вона не бажає ніяких контактів. Леон якось прийшов у госпіталь, але вона не стала з ним говорити. Він чекав за воротами весь день. Побачивши його, вона повернулася всередину й не виходила, аж поки він не пішов. Наступного ранку він чекав під гуртожитком медсестер. Вона пройшла повз нього, навіть не глянувши в його бік. Він притримав її за лікоть, але вона висмикнула руку й пішла, ніяк зовні не відреагувавши на його благання.

Робі краще за інших знав, як вона любила брата, як була прив’язана до сім’ї і як багато значили для неї дім і парк. Він би ніколи не зміг туди повернутися, але його непокоїла думка, що вона заради нього знищує якусь частину самої себе. Коли один місяць підготовки минув, він признався їй, що його мучить. Вони вже не вперше говорили про це, але тепер проблема стала яснішою.

У відповіді вона написала:

«Вони всі проти тебе, всі до одного, навіть мій батько. Понівечивши твоє життя, вони понівечили моє. Вони вирішили повірити свідченням дурного, істеричного дівчиська. Фактично, вони підштовхували її, не залишивши їй можливості відмовитися від своїх слів. Їй було всього лиш тринадцять, я знаю, але я не хочу більше ніколи розмовляти з нею. Щодо всіх інших, то я ніколи не пробачу їм того, що вони зробили. Тепер, коли я порвала з ними, я починаю розуміти весь той снобізм, який стоїть за їхньою дурістю. Моя мати так і не пробачила тобі диплома з відзнакою. Мій батько волів сховатися за своєю роботою. Леон виявився безхарактерним ідіотом, який шкірить зуби й тримається всіх інших. Коли Гардмен вирішив прикрити Денні, ніхто з моєї родини не схотів, щоб поліція поставила йому цілком очевидні запитання. У поліції був ти. Вони не хотіли ускладнювати собі роботу. Я знаю, це може видаватися жорстоким, але, коханий мій, я зовсім не прагну цього. Я цілком щиро радію своєму новому життю, новим друзям. Я відчуваю, що можу нарешті вільно дихати. А передовсім я маю тебе, щоб для тебе жити. Якщо судити тверезо, то необхідно було вибирати — ти чи вони. Як це можна поєднати? У мене ніколи не було жодних сумнівів. Я кохаю тебе. Я вірю тобі до кінця. Ти — найдорожче, що в мене є, весь сенс мого життя. Сі».

Ці останні рядки він знав напам’ять і зараз вимовив їх у темряві. Весь сенс мого життя. Не існування, а життя. Ось у чому суть. А вона була сенсом його життя, і саме тому він повинен вижити. Лежачи на боці, він вдивлявся туди, де, як гадав, мав бути вхід у стодолу, і чекав, коли почне розвиднятися. Нетерпіння не давало йому заснути. Він хотів одного — йти до узбережжя.

Не було ніякого котеджу у Вілтширі. За три тижні до кінця навчання почалася війна. Реакція військових була автоматичною, як рефлекси у слимака. Всі відпустки були анульовані. Трохи згодом уточнили, що їх відстрочено. Визначили дату, змінили її, тоді взагалі скасували. Пізніше, попередивши за двадцять чотири години, їм видали проїзні документи. Вони мали чотири дні, перш ніж з’явитися на службу в новий полк. Ходили чутки, що їх відправлять на війну. Вона намагалася перенести свої вихідні дні, і частково це їй вдалося. Але коли вона спробувала залагодити це остаточно, усе зірвалося. Коли прийшла його листівка з повідомленням про приїзд, вона вже їхала в Ліверпуль на курси з надання допомоги у випадку важких поранень при госпіталі Олдер-Гей. Наступного дня після приїзду до Лондона він вирушив навздогін за нею на північ, але поїзди ходили страшенно повільно. Перевага віддавалася військовим ешелонам, що їхали на південь. На бірмінгемському вокзалі Нью-Стріт він спізнився на пересадку, а наступний поїзд відмінили. Йому б довелося чекати аж до ранку. Півгодини він ходив платформами, не знаючи, як йому бути. Врешті-решт вирішив повернутися. Прибути із запізненням до місця служби — це було серйозне порушення.

Коли вона повернулася з Ліверпуля, він уже висаджувався в Шербурзі, і попереду його чекала найнудніша в його житті зима. Вони, звичайно, обоє були у відчаї, але вона вважала своїм обов’язком підтримати і заспокоїти його. «Я нікуди не збираюся виїздити, — писала вона в першому після Ліверпуля листі. — Я чекатиму тебе. Повертайся». Вона повторила свої власні слова. Вона знала, що він їх пам’ятає. Відтоді вона саме так закінчувала всі свої листи до Робі у Францію, аж до останнього, який прийшов перед самим наказом відступати до Дюнкерка.

То була довга й безрадісна зима для Британського експедиційного корпусу в північній Франції. Майже нічого не діялося. Вони копали траншеї, охороняли під’їзні шляхи, їх посилали на нічні навчання, які піхотинцям здавалися фарсом, бо мета ніколи не пояснювалася, а зброї не вистачало. У вільний від служби час кожен солдат був генералом. Навіть рядовий найнижчого рангу доходив висновку, що цього разу воюватимуть не в траншеях. Але протитанкових гармат, яких усі чекали, так і не надіслали. Власне кажучи, у них взагалі не вистачало важкої бойової техніки. То був час нудьги й футбольних матчів з іншими підрозділами, цілоденних маршів польовими дорогами з повною викладкою, коли годинами не робиш нічого, лиш крокуєш в ногу з іншими й сниш наяву під стукіт черевиків по асфальту. Він шукав забуття в думках про неї, укладав наступний свій лист, відшліфовуючи речення, намагаючись відшукати смішне в нудному.

Можливо, саме перші зелені паростки вздовж французьких доріг і легенький серпанок пролісків, що виглядали з-поміж дерев у лісі, примусили його відчути потребу в примиренні й у тому, щоб почати все спочатку. Він дійшов висновку, що повинен ще раз спробувати переконати її сконтактуватися з батьками. Вона не мусить пробачати їм чи знову повертатися до старих суперечок. Їй слід всього лиш написати простого й короткого листа, дати їм знати, де вона і як їй живеться. Хто скаже, які зміни можуть статися в наступні роки? Він знав, що якщо вона не помириться з батьками, перш ніж хтось із них помре, докори совісті замучать її. Він ніколи не пробачить собі, якщо не підштовхне її до цього.

Так він і написав їй у квітні, а її відповідь прийшла лиш у середині травня, коли вони вже відступали через власні лінії оборони, незадовго до того, як прийшов наказ відступати аж до Каналу. Вогневого контакту з противником ще не було. Лист лежав зараз у нагрудній кишені. Це був останній лист, який прийшов від неї, до того як поштова служба розвалилася.

…Я не збиралася писати про це зараз. Я все ще не знаю, що маю думати, і хотіла почекати, аж коли ми будемо разом. Але тепер, коли прийшов твій лист, безглуздо не розказати тобі про це. Першим сюрпризом є те, що Брайоні зовсім не в Кембриджі. Вона не поїхала туди минулої осені, не з'явилася на заняття. Я була здивована, бо чула від доктора Голла, що її там чекали. Другий сюрприз — це що вона вчиться на курсах медсестер у моєму старому госпіталі. Можеш уявити собі Брайоні з судном? Гадаю, що всі те саме казали про мене. Але ж вона така фантазерка, ми по собі це добре знаємо. Мені шкода пацієнтів, яким вона робитиме уколи. Лист її дуже плутаний і мене теж зовсім заплутав. Вона хоче зустрітися. Вона починає повною мірою розуміти, що вона зробила і чим воно все обернулося. Ясно, що її відмова від університету якось із цим пов’язана. Вона пише, що хоче приносити практичну користь. Мені здається, що вона сприймає догляд за хворими як свого роду покаяння. Вона хоче приїхати, щоб побачитися й поговорити зі мною. Може, я це не так розумію, тому й хотіла дочекатися тебе й відбути цю розмову разом із тобою, але мені здається, що вона хоче публічно покаятися в тому, що зробила. Я гадаю, вона хоче змінити свої свідчення й зробити це офіційно або на підставі закону. Може, цього й не можна зробити, враховуючи, що твою апеляцію не стали розглядати. Нам слід більше знати про закони. Можливо, мені варто зустрітися з адвокатом. Я не хочу, щоб наші надії виявилися марними. І вона теж може мати на увазі зовсім не те, що я думаю, або може бути не готовою пройти через це. Ти ж пам’ятаєш, яка вона мрійниця.

Я не робитиму нічого, поки ти мені не напишеш. Я б не розказувала тобі всього цього, але коли ти знову написав, що мені слід спілкуватися з батьками (мене вражає твоя великодушність), я вирішила, що ти мусиш про це знати, бо ситуація може змінитися. Якщо закон не дозволяє Брайоні стати перед суддею й заявити, що вона хоче змінити свої свідчення, то вона може принаймні сказати про це нашим батькам. Тоді вони зможуть вирішити, як їм повестися. Якщо вони погодяться написати тобі й попросити вибачення, тоді, можливо, ми й зможемо почати все спочатку.

Я весь час думаю про неї. Піти в медсестри, порвати зі своїм оточенням — для неї це ще серйозніший крок, ніж був для мене. Я принаймні провчилася три роки в Кембриджі, і в мене були зрозумілі причини, щоб зректися сім’ї. У неї, мабуть, теж є свої причини. Не стану заперечувати, що мені дуже кортить дізнатися про них. Але я чекатиму, коханий, щоб ти написав мені, що ти про це думаєш. Ага, і до речі, вона також написала, що Сирил Коннолі з «Горизонту» завернув її рукопис. Так що принаймні знайшовся хтось, хто належно оцінив її вбогі фантазії.

Пам’ятаєш тих недоношених близнят, про яких я тобі писала? Меншенький помер. Це сталося вночі, якраз коли я чергувала. Матір пережила це дуже важко. Ми чули, що батько — підручний муляра, і, гадаю, сподівалися побачити такого собі нахабного нікчему з цигаркою, що прилипла до нижньої губи. Він працював у східній Англії на підрядчиків, що виконують військові замовлення, будував берегові лінії оборони, тому й приїхав до госпіталю так пізно. Виявилося, що це дуже гарний юнак, дев’ятнадцяти років, зростом більше метра вісімдесяти, з русявим волоссям, яке звисає йому на лоба. У нього спотворена стопа, як у Байрона, тому його не взяли до війська. Дженні сказала, що він виглядає, як грецький бог. Як він лагідно, м’яко, терпляче втішав свою юну дружину. Ми всі були зворушені. Найсумніше, що коли йому вже майже вдалося заспокоїти її, закінчився час для відвідин, прийшла сестра й примусила його піти разом з усіма іншими. А нам випало складати докупи черепки. Бідна дівчинка. Але була вже четверта година, а правила є правила.

Я хочу встигнути з цим листом у белемське поштове відділення і сподіваюся, що він перепливе Канал до кінця тижня. Не хочу, однак, закінчувати на сумній ноті. Я справді дуже схвильована цими новинами про свою сестру й про те, що це може для нас означати. Мені дуже сподобалася твоя історія про сержантські клозети. Я читала ці рядки дівчатам, вони реготали як шалені. Я рада, що той офіцер зв’язку виявив твої знання французької і знайшов тобі роботу, де вони потрібні. Чому вони так довго з’ясовували, хто ти такий? Ти що, не хотів цього? Ти маєш рацію щодо французького хліба — вже через десять хвилин знову хочеться їсти. Саме повітря — і ніякої суті. Белем не такий вже й поганий, як я писала раніше, але про це наступного разу. Вкладаю ще вірш Одена на смерть Єйтса, вирізаний із минулорічного «London Mercury». В кінці тижня я їду побачитися з Ґрейс і пошукаю в ящиках твого Гаусмена. Все, біжу. Весь час думаю про тебе. Я кохаю тебе. Я чекатиму тебе. Повертайся. Сі.