Таємні стежки
Шрифт:
Слідчий цікавився, за яких обставин виникло між ними знайомство, зокрема, спитав: «Ви не будете заперечувати, що рекомендували іноземцю зробити зупинку в Новосибірську?»
Вона докладно пояснила, як усе сталося.
Потім слідчий сказав Антоніні, що ніяких претензій до неї не має.
– Із заключної розмови з ним я нарешті дізналася, в чому справа. Виявляється, іноземець на другий день після приїзду безслідно зник. А пізніше нібито знайшли його труп. Мене більше не викликали, очевидно, впевнившись, що я ні в чому не винна… Взагалі, історія неприємна. Я й досі не можу отямитись…
Антоніна замовкла.
Тепер і
– Недаремно Костя хвилювався, – сказав він. – Наче відчувало його серце, що з тобою щось трапилось. А я його все заспокоював…
Микита Родіонович і Антоніна, захоплені розмовою, не почули скрипу хвіртки і кроків. Вони підвели голови лише тоді, коли зашаруділи розхилені чиєюсь рукою густі кущі клематису. Між ними з'явилася голова незнайомого чоловіка з маленькою сивуватою борідкою.
Тихо, наче боячись порушити розмову, він привітався і повідомив, що хотів би бачити Ожогіна Микиту Родіоновича.
– Я до ваших послуг… Проходьте сюди, – піднявся з-за стола Ожогін.
Антоніна пішла в кімнату, захопивши з собою журнал.
Гість зайшов. Високий на зріст, широкоплечий, у білому шовковому костюмі, в тюбетейці. На вигляд йому було сорок п'ять – сорок вісім років.
– Ви Микита Родіонович Ожогін? – спитав він ще раз.
– Так.
Гість простягнув через, стіл руку. Микита Родіонович потиснув її.
Незнайомий тримався впевнено і навіть розв'язно. Маленька голівка на його огрядному тілі і застигла посмішка на обличчі справляли кумедне враження.
– Сідайте, – запросив Ожогін. Як не дивно, нервозність, яка не залишала його з п'ятниці, змінилася повним спокоєм.
– А іншого місця у вас немає? – спитав гість і озирнувся.
– Можна пройти в сад, – запропонував Микита Родіонович.
Гість погодився.
Пройшли в сад і сіли на дерев'яну лаву, вкопану в землю.
Незнайомий вийняв пачку цигарок, закурив і, пильно подивившись на Ожогіна, спитав:
– Ви прочитали мого листа?
Ожогін нахилив голову.
– І не догадуєтесь, хто я?
– Признатися, ні.
– Я той, хто ніс вашу фотокартку для Костянтина Ожогіна, – Саткинбай… – Гість не відривав погляду від обличчя Микити Родіоновича, прагнучи побачити вираз обличчя, з яким він зустріне це повідомлення. Микита Родіонович спокійно витримав погляд.
– Я не знав, хто понесе мою картку через лінію фронту, – сказав він, – але картка до рук брата не потрапила.
– Це вірно. Я її не доніс до адресата: загубив разом з бумажником. Без неї я не наважився писати вашому братові. Можливо, це на краще.
Микита Родіонович невиразно знизав плечима. Помовчали. Ожогін навмисне не виявляв цікавості.
– Ну, от, – невпевнено сказав Саткинбай після довгої паузи, – виявляється, ми й пригодилися. Згадав про нас пан Юргенс.
Микита Родіонович не стримався і мимоволі посміхнувся.
– Хто-хто, а вже Юргенс ніяк не міг про нас згадати, – сказав він.
Саткинбай здивовано втупився у нього очима. Маленькі очиці його округлилися:
– Чому ви так упевнені?
– Як мені відомо, покійники нічого не можуть згадувати, а пан Юргенс уже понад два роки лежить на кладовищі.
Очі Саткинбая округлилися ще більше. Зморшкуватий лоб зібрався в гармошку. Він, не кліпаючи, дивився в очі Ожогіну, не знаючи, як сприйняти його слова – серйозно чи за жарт.
– Не розумію, – нарешті промовив він. –
Про кого ви говорите?– Про Юргенса, – пояснив Ожогін, – про колишнього Юргенса, який незадовго до закінчення війни пустив собі кулю в рот. Я був на його похороні і на власні очі бачив його могилу.
– Нічого не розумію… – розгублено промовив Саткинбай. – Тоді кому ж ми ще потрібні?
– Про це я вас хотів спитати. Листа ви писали?
– Я.
– Хто вам назвав паролі?
– Є така людина. Я дію за її завданням… Ви про неї пізніше дізнаєтесь.
– Тоді що ж вам незрозуміло? Що Юргенс помер, а робота триває?
Вийнявши хусточку, Саткинбай витер спітніле обличчя, лоб.
– Мене зовсім недавно повідомили про те, що треба діяти, – промовив він. – Я вже й забув про це… Я вважаю: раз гітлерівцям кінець, значить, і всьому кінець. А вийшло по-іншому.
– А що вам доручено мені сказати? – спитав Микита Родіонович.
– Чи готові ви виконувати свої зобов'язання? Ось що.
– І все?
– І домовитись про наступну зустріч.
– Зрозуміло. Ви сказали на початку розмови, що є людина…
– Так, є, – підтвердив Саткинбай. – Вона стоїть над нами. Від неї і йде команда. Вона сказала, що буде зустрічатися з вами.
– Хто це такий?
– Цього я вам сказати поки що не можу. Самі дізнаєтесь.
– Коли не можна – не треба, – сказав Ожогін.
Саткинбай запалив погаслу цигарку, мовчки докурив, потім заговорив знову, але тепер тихо, наче побоювався, що хто-небудь почує.
В середу біля консерваторії, о сьомій годині вечора, Ожогіна чекатиме легкова автомашина. Він може, не церемонячись, сідати в неї. Шофер довезе куди слід. Треба лише сказати йому слово «карагач».
Саткинбай назвав номер автомашини і попрощався.
Минувши провулок, Саткинбай вийшов на головну вулицю, постояв на тротуарі, роздумуючи, почекати трамвая чи ні, і вирішив іти пішки.
Він був ще під враженням зустрічі й розмови з Ожогіним. Головне, що йому засіло в голову, – це повідомлення про самогубство Юргенса. Саткинбай вважав, що його знайшли і примусили працювати саме за дорученням Юргенса. Він навіть створив у своїй уяві приблизно таку картину: Юргенс сидить у якій-небудь капіталістичній країні і пам'ятає про нього, Саткинбая. Та й як не пам'ятати! Адже Саткинбай зробив чимало послуг гітлерівській розвідці. Він співробітничав з нею з тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року, після того, як його вивіз із Туреччини німецький капітан Ціглер. Турецька розвідка не без вагань відпустила Саткинбая в Німеччину, але їхати треба було. Фашисти вже виношували план походу на схід, і спеціалісти в мусульманських справах, такі як він, були їм потрібні. У гітлерівців Саткинбаю жилось непогано. Єдине, що його турбувало, – це майбутнє. Юргенс не раз нагадував, що доведеться «працювати» в Радянському Союзі.
Звичайно, подорож в Узбекистан, який він залишив у двадцятих роках, була йому не до вподоби, і він не помилився у своїх важких передчуттях: подорож була нелегкою. Вона забрала у нього багато сили, нервів, здоров'я. Були моменти, коли він втрачав самовладання і віру в можливість залишитись на волі.
Ще й досі Саткинбай з огидою згадує свої перші кроки тут, у місті, яке стало для нього чужим. Він прибув у місто ранньою весною сорок п'ятого року, коли на заході ще гриміли гармати. Свідомість того, що він добрався до місця, і радувала і лякала одночасно.