Таємні стежки

Слідчий цікавився, за яких обставин виникло між ними знайомство, зокрема, спитав: «Ви не будете заперечувати, що рекомендували іноземцю зробити зупинку в Новосибірську?»

Вона докладно пояснила, як усе сталося.

Потім слідчий сказав Антоніні, що ніяких претензій до неї не має.

– Із заключної розмови з ним я нарешті дізналася, в чому справа. Виявляється, іноземець на другий день після приїзду безслідно зник. А пізніше нібито знайшли його труп. Мене більше не викликали, очевидно, впевнившись, що я ні в чому не винна… Взагалі, історія неприємна. Я й досі не можу отямитись…

Антоніна замовкла.

Тепер і Микита Родіонович. погодився, що історія дійсно незвичайна…

– Недаремно Костя хвилювався, – сказав він. – Наче відчувало його серце, що з тобою щось трапилось. А я його все заспокоював…

Микита Родіонович і Антоніна, захоплені розмовою, не почули скрипу хвіртки і кроків. Вони підвели голови лише тоді, коли зашаруділи розхилені чиєюсь рукою густі кущі клематису. Між ними з'явилася голова незнайомого чоловіка з маленькою сивуватою борідкою.

Тихо, наче боячись порушити розмову, він привітався і повідомив, що хотів би бачити Ожогіна Микиту Родіоновича.

– Я до ваших послуг… Проходьте сюди, – піднявся з-за стола Ожогін.

Антоніна пішла в кімнату, захопивши з собою журнал.

Гість зайшов. Високий на зріст, широкоплечий, у білому шовковому костюмі, в тюбетейці. На вигляд йому було сорок п'ять – сорок вісім років.

– Ви Микита Родіонович Ожогін? – спитав він ще раз.

– Так.

Гість простягнув через, стіл руку. Микита Родіонович потиснув її.

Незнайомий тримався впевнено і навіть розв'язно. Маленька голівка на його огрядному тілі і застигла посмішка на обличчі справляли кумедне враження.

– Сідайте, – запросив Ожогін. Як не дивно, нервозність, яка не залишала його з п'ятниці, змінилася повним спокоєм.

– А іншого місця у вас немає? – спитав гість і озирнувся.

– Можна пройти в сад, – запропонував Микита Родіонович.

Гість погодився.

Пройшли в сад і сіли на дерев'яну лаву, вкопану в землю.

Незнайомий вийняв пачку цигарок, закурив і, пильно подивившись на Ожогіна, спитав:

– Ви прочитали мого листа?

Ожогін нахилив голову.

– І не догадуєтесь, хто я?

– Признатися, ні.

– Я той, хто ніс вашу фотокартку для Костянтина Ожогіна, – Саткинбай… – Гість не відривав погляду від обличчя Микити Родіоновича, прагнучи побачити вираз обличчя, з яким він зустріне це повідомлення. Микита Родіонович спокійно витримав погляд.

– Я не знав, хто понесе мою картку через лінію фронту, – сказав він, – але картка до рук брата не потрапила.

– Це вірно. Я її не доніс до адресата: загубив разом з бумажником. Без неї я не наважився писати вашому братові. Можливо, це на краще.

Микита Родіонович невиразно знизав плечима. Помовчали. Ожогін навмисне не виявляв цікавості.

– Ну, от, – невпевнено сказав Саткинбай після довгої паузи, – виявляється, ми й пригодилися. Згадав про нас пан Юргенс.

Микита Родіонович не стримався і мимоволі посміхнувся.

– Хто-хто, а вже Юргенс ніяк не міг про нас згадати, – сказав він.

Саткинбай здивовано втупився у нього очима. Маленькі очиці його округлилися:

– Чому ви так упевнені?

– Як мені відомо, покійники нічого не можуть згадувати, а пан Юргенс уже понад два роки лежить на кладовищі.

Очі Саткинбая округлилися ще більше. Зморшкуватий лоб зібрався в гармошку. Він, не кліпаючи, дивився в очі Ожогіну, не знаючи, як сприйняти його слова – серйозно чи за жарт.

– Не розумію, – нарешті промовив він. – Про кого ви говорите?

– Про Юргенса, – пояснив Ожогін, – про колишнього Юргенса, який незадовго до закінчення війни пустив собі кулю в рот. Я був на його похороні і на власні очі бачив його могилу.

– Нічого не розумію… – розгублено промовив Саткинбай. – Тоді кому ж ми ще потрібні?

– Про це я вас хотів спитати. Листа ви писали?

– Я.

– Хто вам назвав паролі?

– Є така людина. Я дію за її завданням… Ви про неї пізніше дізнаєтесь.

– Тоді що ж вам незрозуміло? Що Юргенс помер, а робота триває?

Вийнявши хусточку, Саткинбай витер спітніле обличчя, лоб.

– Мене зовсім недавно повідомили про те, що треба діяти, – промовив він. – Я вже й забув про це… Я вважаю: раз гітлерівцям кінець, значить, і всьому кінець. А вийшло по-іншому.

– А що вам доручено мені сказати? – спитав Микита Родіонович.

– Чи готові ви виконувати свої зобов'язання? Ось що.

– І все?

– І домовитись про наступну зустріч.

– Зрозуміло. Ви сказали на початку розмови, що є людина…

– Так, є, – підтвердив Саткинбай. – Вона стоїть над нами. Від неї і йде команда. Вона сказала, що буде зустрічатися з вами.

– Хто це такий?

– Цього я вам сказати поки що не можу. Самі дізнаєтесь.

– Коли не можна – не треба, – сказав Ожогін.

Саткинбай запалив погаслу цигарку, мовчки докурив, потім заговорив знову, але тепер тихо, наче побоювався, що хто-небудь почує.

В середу біля консерваторії, о сьомій годині вечора, Ожогіна чекатиме легкова автомашина. Він може, не церемонячись, сідати в неї. Шофер довезе куди слід. Треба лише сказати йому слово «карагач».

Саткинбай назвав номер автомашини і попрощався.

Минувши провулок, Саткинбай вийшов на головну вулицю, постояв на тротуарі, роздумуючи, почекати трамвая чи ні, і вирішив іти пішки.

Він був ще під враженням зустрічі й розмови з Ожогіним. Головне, що йому засіло в голову, – це повідомлення про самогубство Юргенса. Саткинбай вважав, що його знайшли і примусили працювати саме за дорученням Юргенса. Він навіть створив у своїй уяві приблизно таку картину: Юргенс сидить у якій-небудь капіталістичній країні і пам'ятає про нього, Саткинбая. Та й як не пам'ятати! Адже Саткинбай зробив чимало послуг гітлерівській розвідці. Він співробітничав з нею з тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року, після того, як його вивіз із Туреччини німецький капітан Ціглер. Турецька розвідка не без вагань відпустила Саткинбая в Німеччину, але їхати треба було. Фашисти вже виношували план походу на схід, і спеціалісти в мусульманських справах, такі як він, були їм потрібні. У гітлерівців Саткинбаю жилось непогано. Єдине, що його турбувало, – це майбутнє. Юргенс не раз нагадував, що доведеться «працювати» в Радянському Союзі.

Звичайно, подорож в Узбекистан, який він залишив у двадцятих роках, була йому не до вподоби, і він не помилився у своїх важких передчуттях: подорож була нелегкою. Вона забрала у нього багато сили, нервів, здоров'я. Були моменти, коли він втрачав самовладання і віру в можливість залишитись на волі.

Ще й досі Саткинбай з огидою згадує свої перші кроки тут, у місті, яке стало для нього чужим. Він прибув у місто ранньою весною сорок п'ятого року, коли на заході ще гриміли гармати. Свідомість того, що він добрався до місця, і радувала і лякала одночасно.