Таємні стежки

Документи, видані Юргенсом, ні в кого не викликали підозрінь. Кому могло прийти в голову, що під виглядом солдата, демобілізованого за віком і по контузії з Радянської Армії, ховається гітлерівський агент! У місті повинні були жити надійні люди, друзі, однодумці: старий Ширмат, Дражников, Абдукарим, Файзулла…

Зійшовши з поїзда, Саткинбай вирішив знайти Файзуллу. В першу чергу треба було поговорити про житло і роботу.

Квітуче, залите світлом весняного сонця місто вразило Саткинбая і викликало в його душі злість. Ці широкі вулиці, вкриті дзеркалом асфальту; ці світлі, красиві багатоповерхові будинки з розкішними під'їздами і відкритими балконами; ці узорчаті й гарні, як мереживо, огорожі, що просвічуються наскрізь; ці розлогі, що так і манять у свій затінок, тополі, клени, липи; ці машини, сотні, десятки сотень машин, – все, все здавалося чужим, незрозумілим, непотрібним у цьому старовинному східному місті, а головне, суперечило тому, що чув про нього Саткинбай там, по той бік.

Саткинбай не міг байдуже дивитися не тільки на вулиці і будинки, але й на. людей, які йшли йому назустріч, обганяли його. Він не пізнавав у них своїх колишніх земляків. А вони, спокійні, зосереджені, веселі, життєрадісні, йшли у своїх справах, їхали в трамваях, автобусах, машинах…

На перехресті двох вулиць Саткинбай звернув праворуч, дійшов до провулку і нерішуче зупинився.

«Невже заблудив?» майнула неприємна думка.

Він поглянув навколо, постояв кілька секунд, роздумуючи, і повернувся на перехрестя. Ось двоповерховий будинок, від нього йде провулок. Ці чотири будинки теж знайомі. А п'ятий надбудований: раніше був один поверх – тепер два.

«Ні, не помилився, іду правильно», заспокоїв себе Саткинбай, але, дійшовши до провулка, знову розгублено зупинився.

Ліва сторона, на якій стояв будинок Файзулли, де була крамниця вірмена Алоєва, стала невпізнанною. Замість низеньких глинобитних мазанок красувався великий триповерховий будинок школи.

Будинку Файзулли немає! Хто йому відповість на питання, де тепер Файзулла?

Круто повернувши, він швидкими кроками пішов назад.

На трамвайній зупинці, група дівчат-узбечок голосно, палко про щось розмовляла. Саткинбай прислухався. Вони розмовляли по-російськи. Вони винуватили якогось комсорга в нерішучості і в тому, що в нього слова розходяться з ділом. Особливо обурювалась худенька дівчина, яку подруги називали Саодатхон.

Підійшов трамвай. Саткинбай кинув на дівчат погляд, сповнений гидливості, сплюнув убік і слідом за ними ввійшов у вагон.

Користуючись тіснотою у вагоні, Саткинбай проштовхався до Саодатхон і, ніби ненавмисно, наступив на її маленьку ногу.

Дівчина скрикнула від болю, і на її очі набігли сльози.

Бабуся, яка сиділа тут же, підсліпуватими очима докірливо подивилася на Саткинбая, похитала головою, але нічого не сказала.

Через три зупинки Саткинбай зійшов з трамвая. Перейшовши через великий красивий міст, що височів над повноводим каналом, він став у тінь і замислився. Важкі думки гнітили його.

Туркестану, старого Туркестану не було. В місто непереборно, владно ввірвалося нове. Відступали, безслідно зникали мазанки, зигзагоподібні безокі вулички, мечеті, дували. Нове тіснило їх перспективою широких вулиць, громаддям будинків, зеленню парків і скверів, стрункими рядами дерев, чіткими лініями зрошувальних каналів.

Саткинбай міцно заплющив очі. Йому здалося, що він спить і коли відкриє очі – все це зникне. Але ні, місто шуміло, дзвеніли трамваї, басисто гули сирени автомашин, не вгаваючи розмовляли люди.

– Тікати, тікати звідси! – прошепотів Саткинбай і швидко пішов до околиці міста.

Він ішов довго, не оглядаючись, не звертаючи уваги на людей, і тільки тоді, коли гамірні вулиці лишились позаду і він опинився серед високих глиняних дувалів, уповільнив кроки і поглянув навкруги.

Вулиця була глуха, безлюдна. Обабіч тіснилися старі, присадкуваті будинки. Через арики були перекинуті напівгнилі дерев'яні місточки.

Саткинбай став почувати себе бадьоріше, впевненіше. «Усе владнається, все буде добре. Хвилюватися нема чого, – заспокоював він себе. – Нема Файзулли – знайдуться інші».

Назустріч дрібними кроками йшла жінка під паранджею. Саткинбай, схвильований, зупинився, пропустив її мимо себе, йому було приємно бачити жінку під паранджею.

До мети було недалеко. Через яку-небудь сотню метрів стояв будинок старого Ширмата, або, як його колись називали, «Харамі», що означає «хитрий».

У двадцятих роках Ширмат переховував Саткинбая і його брата в своєму будинку від чекістів. Ширмат підтримував зв'язок між басмачами та їх посібниками. Це вірна людина і до того ж дуже хитра. Багато хто потрапив тоді за грати, а він уцілів і залишився на волі. Саткинбай пам'ятав, що у Ширмата в саду, біля хауза – водойми – була схована зброя. Ні, Ширмат безумовно вірна людина, якій можна говорити все, не криючись.

«Ось тут, здається», подумав Саткинбай і, нахилившись, пройшов у вузеньку, наче щілина, хвіртку.

Саткинбай не помилився: він стояв у знайомому до дрібниць дворі Ширмата. Кілька дерев зовсім всохло, дувал дуже нахилився, хауз засипаний, але аричок, як і колись, пересікає подвір'я. При вході в будинок Саткинбай зустрівся з літньою жінкою. Вона відійшла вбік і дала йому дорогу. В кімнаті Саткинбай побачив щуплого, обрезклого старого чоловіка в пошарпаному халаті, який сидів на долівці. Здавалося, поява гостя анітрохи не здивувала старого. Він подивився на нього нерухомим, байдужим поглядом і залишився сидіти, не ворухнувшись.

«Невже Ширмат?!» подумав Саткинбай, вітаючи господаря.

Той кивнув гостю головою.

– Ширмат-ата? – спитав Саткинбай.

В очах старого на мить блиснув колишній хитруватий вогник. Можливо, це просто здалося Саткинбаю.

– Не впізнаєте? – посміхнувся Саткинбай і подумав: «Як змінився! Дуже змінився!»

Старий був похожий на бродягу-жебрака, яких Саткинбаю так часто доводилося зустрічати в Ірані.

Ширмат ще раз звів байдужі очі на гостя і холодно промовив:

– Ульмас!

У гостя вирвалося полегшене зітхання: впізнав! Ну, якщо Ширмата не зрадила пам'ять, значить усе піде добре.

– Я знаю, – заговорив Ширмат, – ти був далеко. Навіщо повернувся?

– Дерево без вітру не гнеться, – посміхнувся Саткинбай і без усяких вагань вирішив розповісти старому свою історію: чого критися, коли його життя стільки разів було в руках Ширмата!

Він розповів усе від початку до кінця. Від того самого дня, коли вони з братом, захопивши невеликий запас золотих грошей, втекли за кордон, замітаючи і плутаючи сліди, до сьогоднішнього дня. Він нічого не приховав.

І чим більше говорив Саткинбай, тим легше ставало у нього на душі, наче спадав якийсь тягар. Тепер він не сам, тепер їх уже двоє. Ширмат, навчений досвідом, допоможе влаштуватись, підтримає, дасть розумну пораду.

Ширмат слухав мовчки і не переривав гостя. Він, здається, весь перетворився на слух, але очі його, колись сповнені життя, зараз чомусь залишались холодними, нерухомими, напівзаплющеними. Якби Ширмат не погладжував однією рукою другу руку, можна було б подумати, що він спить.