Таємні стежки

Капітан Кедров зупинився посеред кімнати і, тихо посвистуючи, оглянув стелю, стіни.

– Так, так… – замислено промовив він і подивився на килим.

Стоптаний, місцями дуже витертий і порваний, він вкривав майже всю долівку кімнати.

Читаючи думки капітана, Микита Родіонович взяв килим за край і трохи підняв. Посипалась пилюка. Кедров зійшов з килима. Микита Родіонович трохи підняв другий край і показав на дерев'яні підйомні двері.

– От! – промовив капітан і почухав за вухом. Двері піддалися без особливих зусиль. Відкрився отвір у погреб.

Кедров вийняв кишеньковий ліхтарик і посвітив у отвір. Потім передав ліхтарик Ожогіну.

– Посвітіть мені, я спущуся, – сказав капітан і легко стрибнув униз.

Микита Родіонович світив, а Кедров старанно оглядав погреб. Нарешті він промовив:

– Щось знайшов… Ану, дайте світло ближче. – Він підійшов до отвору, тримаючи в руках невелику бляшану коробку з-під цукерок. – Що ж тут може бути?

Кришка коробки відкрилася легко. В коробці лежали фотоапарат «лейка», фотоматеріали і кілька котушок плівки, обгорнутих чорним світлонепроникним папером.

Кедров подав коробку Ожогіну, котушки сховав у кишеню і виліз із погреба.

– Це, здається, цікавить майора, – сказав Кедров. – Треба запам'ятати, як усе лежить, щоб не переплутати.

Микита Родіонович уже хотів опустити двері й покласти на місце килим, але капітан заперечливо похитав головою.

– Не треба, нехай все залишиться так, як є, – сказав він. Тільки зараз Ожогін помітив, що одна щока у Кедрова виголена, а друга – ні. – Чекайте мене і нікуди не виходьте. Я повернуся швидко, до приходу господаря. Замкніться і не хвилюйтесь.

Він вийшов на подвір'я, обережно відчинив хвіртку, просунув на вулицю голову і через секунду зник.

«Добре діло – «не хвилюйтесь!» – з досадою подумав Микита Родіонович. – А якщо господар зараз повернеться?»

Ніколи час не тягнувся так нестерпно довго, ніколи, здається, так не хвилювався Микита Родіонович.

«Треба забезпечити, на всякий випадок, найбільш підходящий варіант, щоб не бути захопленим зненацька, – думав він. – Проникнути в будинок через перукарню Раджимі не зможе – двері замкнені зсередини. Отже, він пройде через подвір'я в цю, жилу, кімнату. Треба позбавити Раджимі і такої можливості хоч би на деякий час, тобто, замкнути зсередини і другі двері». Поки господар буде стукати, Микита Родіонович встигне поставити все на місце. Подібні дії можна пояснити тим, що гість побоювався сторонніх і був наляканий раптовим зникненням господаря.

Але страх Микити Родіоновича виявився даремним: капітан Кедров був відсутнім не більше сорока хвилин.

Поклавши котушки на місце і уважно, не поспішаючи, перевіривши, чи потрапили ніжки стола й ліжка у видавлені ними заглиблення в килимі, Кедров пройшов у перукарню, відчинив двері на вулицю і сів на диван.

– Зачиніть свої двері, – кинув він, – сидіть і чекайте.

Знову настала тиша. Микита Родіонович викурив дві цигарки, а коли дійшов до третьої, почув за стінкою голос Раджимі:

– А ви й досі сидите тут? – спитав він капітана.

– Що ж мені, по-вашому, робити? Іти по місту з наполовину виголеною фізіономією? Пробачте, це не годиться… Давайте закінчувати.

– Як усе по-дурному вийшло! – промовив Раджимі. – Посидьте хвилинку, я переодягнуся.

Раджимі зайшов до кімнати, щільно причинивши за собою двері. Піджак його був забруднений, рукав відірваний.

– Як добре, що ви не залишили квартири! – вдячно прошепотів він. – І слава аллаху, що вас не втягли у цю історію.

Він почав швидко переодягатись.

– Що ж трапилось? – поцікавився Ожогін.

Раджимі вибухнув лайкою:

– Безглузда пригода! Зовсім безглузда. Я обслуговував клієнта, він і зараз чекає на мене. Заходять двоє п'яних і починають сперечатися, кому з них першому голитись. Суперечка перейшла в бійку. Я почав їх розбороняти. Тут, як на гріх, міліціонер, і нас трьох потягли в міліцію. Клієнта не взяли тому, що він був недоголений і в милі… – Раджимі подивився на годинник і похитав головою: – Все, що нам треба було зробити, зірвалося. Можете йти. Коли потрібно буде, я пришлю вам телеграму і запрошу на свій день народження… Який жаль! – бідкався він і наприкінці додав: – Між іншим, з вашим другом Алімом я бачився. Симпатичний хлопець… Ми про все домовились.

VI

Саткинбай вирішив ще раз відверто поговорити з Абдукаримом.

Весілля мало бути в найближчий час. Мати Абдукарима купувала продукти, солодощі, вино.

В будинку зробили перестановку. Ліжко Саткинбая перенесли в їдальню. Це обурило Саткинбая: він втратив можливість приймати в себе людей, слухати нічні радіопередачі.

Треба було, що б там не сталося, відговорити Абдукарима від одруження або, в крайньому випадку, хоч би відтягнути на деякий час весілля.

Саткинбай довго міркував, як побудувати розмову з Абдукаримом. Горілка завжди розв'язувала Абдукариму язик, він ставав балакучішим, відвертішим, і Саткинбай вирішив напоїти його.

Удвох вони довго блукали по ринку, відшукуючи чайхану, де було б менше людей. Але скрізь було багатолюдно, гамірно.

– Чого ми блукаємо? – незадоволено питав Абдукарим, не знаючи планів друга.

Нарешті місце знайшлося. Друзі сіли на дерев'яний поміст. Саткинбай поклав одну ногу під себе, другу звісив: він уже відвик сидіти по-східному. Абдукарим примостився поруч.

– Гей, чойчі! – покликав Саткинбай офіціанта і замовив йому, крім чаю, самсу і шашлик. Потім він вийняв пляшку і налив горілку в піали. – Сумно робиться, – почав він, помітивши здивований погляд Абдукарима. – Не знаю, куди себе подіти. Надокучило все, бачити нічого не хочеться… Коли повертався сюди, сподівався, що побачу хоч би частину того, до чого звик, що вважав рідним, а виявляється – все перетворилося на порох… Ніяк не можу примиритися з тим, що ці «нові люди» зруйнували все, що було раніш, забрали багатство наших батьків, наші будинки, землі… Дивишся на все – в очах темніє, нутро вивертається… – Саткинбай замовк.

Офіціант приніс кілька паличок шашлику, самсу, тонко, кружальцями нарізану цибулю, коржі. Абдукарим мовчав, ніби не чув сказаного. Випили. Закусили шашликом.

Обличчя в обох почервоніли, очі гарячково заблищали:

– Бачиш, – сказав Саткинбай, – я на тебе розраховував, гадав – допомагатимеш мені, а ти вирішив одружитись…

– І одружуся! – відрізав Абдукарим.

– Та хіба я тобі забороняю, чи що? Ну й одружуйся! Але невже не можна почекати трохи?

– Вирішив – і одружуся!