Таємні стежки
Шрифт:
Микита Родіонович передав картку Шарафову.
– Чи не з'їздити мені до Ризаматова? – запропонував він. – На останньому побаченні Раджимі сказав, що залишився задоволеним зустріччю з Алімом.
– Їздити до товариша Ризаматова немає потреби. Він також задоволений наслідками зустрічі, і знає, як поводитись. Я, між іншим, хотів вибачитись, що примусив вас так довго сидіти в перукарні Раджимі…
– Огляд кімнати дав наслідки?
– Дав! І навіть більші, ніж я розраховував. Тепер ясно, що разом з Раджимі, Саткинбаєм і Абдукаримом діє ще одна людина.
Органи державної безпеки перехопили донесення, призначене для відправки через кордон.
У ньому повідомлялося, що автор донесення опинився в місті Н. і знайшов «чотирьох друзів». Далі автор дякував адресатові за те, що той дав йому можливість зустріти тут «справжнього друга, який коштує подорожче, ніж чотири інші», друга, з яким його зв'язує дуже багато дечого в минулому.
Майор Шарафов гадав, що під чотирма друзями треба розуміти Саткинбая, Ожогіна, Ризаматова і Абдукарима. Справжнім другом міг бути Раджимі.
– Не виключено, – зауважив майор, – що автор донесення і людина, знята на цій фотокартці, – одна і та ж особа.
Він узяв знімок, подивився на нього зблизька, потім на відстані витягнутої руки і сказав:
– Але є в цьому донесенні місця темні й незрозумілі. Ось, наприклад. – Майор поклав фотознімок, підсунув до себе списаний аркуш паперу і голосно прочитав: – «Транзитник перестав існувати в С-м Чікаго. Вдало були подолані перешкоди, які заважали маршрутові…»
– Як? В якому місті? Прочитайте ще раз!
Шарафов прочитав фразу вдруге.
– Чікаго?.. Чікаго?.. – наче щось пригадуючи, промовив Ожогін. – Десь я читав… один літератор порівнював наш Новосибірськ з Чікаго. Він назвав Новосибірськ – Сибірським Чікаго.
– Вірно, – посміхнувся Шарафов. – Я дав завдання ще раз перевірити.
– Ви зможете дати мені на годину цю фотокартку? – спитав Ожогін майора.
Той звів широкі брови:
– Навіщо?
– Дозвольте поки що не висловлювати своїх припущень. Я збираюся показати цю картку дружині брата. Вона жила і вчилася у Новосибірську і недавно повернулася звідти. Все може бути…
– Будь ласка. – Шарафов подав картку Микиті Родіоновичу.
Микита Родіонович відімкнув квартиру своїм ключем, запалив світло і, постукавши в кімнату до Антоніни, попросив її вийти.
Поки Антоніна одягалася, Микита Родіонович схвильовано ходив з кутка в куток. Розповідь Антоніни наштовхнула його на думку, що людина в окулярах, яка їхала з нею через Новосибірськ, – та ж особа, що й зображена на фотокартці.
Увійшла Антоніна.
– Подивись, будь ласка, – це не твій супутник? – простягнув їй фотокартку Микита Родіонович.
Антоніна взяла її в руки і здригнулася.
– Він? – спитав Микита Родіонович.
– Він, – тихо промовила Антоніна і занепокоєно подивилася на Микиту Родіоновича. – Як потрапила до вас ця картка?
– Взяв її у майора Шарафова, щоб показати тобі. Я чомусь відчував, що ми маємо справу з однією і тією ж особою.
– З
якою однією особою?– Цього, Тонечко, сказати не можу. Тут уже таємниця.
– Розумію, – зніяковіла Антоніна. – Але, звичайно, він сфотографований до смерті?
Микита Родіонович розсміявся:
– Якщо він справді помер, то до смерті. Спасибі, Тонечко! Я побіжу до Шарафова. Спи і не хвилюйся… Кость не дзвонив? – І, не дочекавшись відповіді, Ожогін вибіг з будинку…
– Чому ж ви раніше не розповіли про цю історію з вашою родичкою? – докірливо сказав Шарафов.
– Відверто кажучи, я не надав їй належного значення, тим більше, що відповідні органи займалися розслідуванням, – відповів Ожогін.
– А-я-яй! – похитав головою майор. – Як це недобре з боку досвідченого розвідника.
Висновок напрошувався сам собою: автором донесення, призначеного для відправки за кордон, був іноземець-транзитник, що їхав у Шанхай, безслідно зник по дорозі і опинився в Узбекистані.
Бентежила лише одна обставина: Антоніна передавала, що труп іноземця нібито був виявлений. В чому ж тоді справа?
– В усякому разі, ясно поки що одне, – резюмував Шарафов: – у місті сховався ще один ворог.
VIII
Пізно вночі на малолюдній вулиці околиці міста зупинилася машина. З неї вийшли двоє і зникли в провулку. Одним з них був високий, широкоплечий, другий – маленький, щуплий. У високого був у руках портфель і на плечі макінтош.
Супутники мовчки підійшли до хвіртки одного з будинків і зупинилися. Маленький на зріст чоловік вийняв з кишені ключ, відімкнув хвіртку і ввів свого супутника на довге подвір'я, в глибині якого стояв будинок. До нього вела вузенька стежка, посипана піском.
Зійшовши на ґанок, маленький чоловік раз і вдруге натиснув на кнопку дзвоника. Крізь вузькі щілини у віконницях тоненькими смужками почало пробиватися світло.
За дверима пролунав деренчливий старечий голос:
– Хто там?
– Це я, тітонько, Раджимі.
Загуркотів важкий засув, клацнув ключ у внутрішньому замку, і двері відчинилися.
Раджимі та його супутник зайшли.
– Ось, тітонько, мій старий друг по Самарканду, про якого я вам казав, – відрекомендував Раджимі свого супутника. – Казімір Станіславович Заволоко… (Високий люб'язно вклонився). Він у вас поживе деякий час.
– Будь ласка, будь ласка. Я вже все приготувала. – Обличчя старої не було видно – вона затуляла його широким рукавом плаття.
Крім неї, в будинку ніхто не жив.
Стара вела життя замкнуте, на вулицю майже ніколи не виходила, а якщо й виходила, то в паранджі, яка закривала, за старим мусульманським звичаєм, її обличчя чорною сіткою. Гостей стара не приймала, та до неї ніхто й не напрошувався. Щодня вранці в будинку з'являлася літня жінка. Вона приходила з продуктами та овочами і годин до п'яти поралась: готувала сніданок і обід, прибирала кімнати, прала білизну. Потім вона йшла, щоб прийти наступного ранку.