Таємні стежки

Микита Родіонович передав картку Шарафову.

– Чи не з'їздити мені до Ризаматова? – запропонував він. – На останньому побаченні Раджимі сказав, що залишився задоволеним зустріччю з Алімом.

– Їздити до товариша Ризаматова немає потреби. Він також задоволений наслідками зустрічі, і знає, як поводитись. Я, між іншим, хотів вибачитись, що примусив вас так довго сидіти в перукарні Раджимі…

– Огляд кімнати дав наслідки?

– Дав! І навіть більші, ніж я розраховував. Тепер ясно, що разом з Раджимі, Саткинбаєм і Абдукаримом діє ще одна людина. Але вона перебуває тут тимчасово, з певною місією. Для користі справи я можу вам дещо розповісти.

Органи державної безпеки перехопили донесення, призначене для відправки через кордон.

У ньому повідомлялося, що автор донесення опинився в місті Н. і знайшов «чотирьох друзів». Далі автор дякував адресатові за те, що той дав йому можливість зустріти тут «справжнього друга, який коштує подорожче, ніж чотири інші», друга, з яким його зв'язує дуже багато дечого в минулому.

Майор Шарафов гадав, що під чотирма друзями треба розуміти Саткинбая, Ожогіна, Ризаматова і Абдукарима. Справжнім другом міг бути Раджимі.

– Не виключено, – зауважив майор, – що автор донесення і людина, знята на цій фотокартці, – одна і та ж особа.

Він узяв знімок, подивився на нього зблизька, потім на відстані витягнутої руки і сказав:

– Але є в цьому донесенні місця темні й незрозумілі. Ось, наприклад. – Майор поклав фотознімок, підсунув до себе списаний аркуш паперу і голосно прочитав: – «Транзитник перестав існувати в С-м Чікаго. Вдало були подолані перешкоди, які заважали маршрутові…»

– Як? В якому місті? Прочитайте ще раз!

Шарафов прочитав фразу вдруге.

– Чікаго?.. Чікаго?.. – наче щось пригадуючи, промовив Ожогін. – Десь я читав… один літератор порівнював наш Новосибірськ з Чікаго. Він назвав Новосибірськ – Сибірським Чікаго.

– Вірно, – посміхнувся Шарафов. – Я дав завдання ще раз перевірити.

– Ви зможете дати мені на годину цю фотокартку? – спитав Ожогін майора.

Той звів широкі брови:

– Навіщо?

– Дозвольте поки що не висловлювати своїх припущень. Я збираюся показати цю картку дружині брата. Вона жила і вчилася у Новосибірську і недавно повернулася звідти. Все може бути…

– Будь ласка. – Шарафов подав картку Микиті Родіоновичу.

Микита Родіонович відімкнув квартиру своїм ключем, запалив світло і, постукавши в кімнату до Антоніни, попросив її вийти.

Поки Антоніна одягалася, Микита Родіонович схвильовано ходив з кутка в куток. Розповідь Антоніни наштовхнула його на думку, що людина в окулярах, яка їхала з нею через Новосибірськ, – та ж особа, що й зображена на фотокартці.

Увійшла Антоніна.

– Подивись, будь ласка, – це не твій супутник? – простягнув їй фотокартку Микита Родіонович.

Антоніна взяла її в руки і здригнулася.

– Він? – спитав Микита Родіонович.

– Він, – тихо промовила Антоніна і занепокоєно подивилася на Микиту Родіоновича. – Як потрапила до вас ця картка?

– Взяв її у майора Шарафова, щоб показати тобі. Я чомусь відчував, що ми маємо справу з однією і тією ж особою.

– З якою однією особою?

– Цього, Тонечко, сказати не можу. Тут уже таємниця.

– Розумію, – зніяковіла Антоніна. – Але, звичайно, він сфотографований до смерті?

Микита Родіонович розсміявся:

– Якщо він справді помер, то до смерті. Спасибі, Тонечко! Я побіжу до Шарафова. Спи і не хвилюйся… Кость не дзвонив? – І, не дочекавшись відповіді, Ожогін вибіг з будинку…

– Чому ж ви раніше не розповіли про цю історію з вашою родичкою? – докірливо сказав Шарафов.

– Відверто кажучи, я не надав їй належного значення, тим більше, що відповідні органи займалися розслідуванням, – відповів Ожогін.

– А-я-яй! – похитав головою майор. – Як це недобре з боку досвідченого розвідника.

Висновок напрошувався сам собою: автором донесення, призначеного для відправки за кордон, був іноземець-транзитник, що їхав у Шанхай, безслідно зник по дорозі і опинився в Узбекистані.

Бентежила лише одна обставина: Антоніна передавала, що труп іноземця нібито був виявлений. В чому ж тоді справа?

– В усякому разі, ясно поки що одне, – резюмував Шарафов: – у місті сховався ще один ворог.

VIII

Пізно вночі на малолюдній вулиці околиці міста зупинилася машина. З неї вийшли двоє і зникли в провулку. Одним з них був високий, широкоплечий, другий – маленький, щуплий. У високого був у руках портфель і на плечі макінтош.

Супутники мовчки підійшли до хвіртки одного з будинків і зупинилися. Маленький на зріст чоловік вийняв з кишені ключ, відімкнув хвіртку і ввів свого супутника на довге подвір'я, в глибині якого стояв будинок. До нього вела вузенька стежка, посипана піском.

Зійшовши на ґанок, маленький чоловік раз і вдруге натиснув на кнопку дзвоника. Крізь вузькі щілини у віконницях тоненькими смужками почало пробиватися світло.

За дверима пролунав деренчливий старечий голос:

– Хто там?

– Це я, тітонько, Раджимі.

Загуркотів важкий засув, клацнув ключ у внутрішньому замку, і двері відчинилися.

Раджимі та його супутник зайшли.

– Ось, тітонько, мій старий друг по Самарканду, про якого я вам казав, – відрекомендував Раджимі свого супутника. – Казімір Станіславович Заволоко… (Високий люб'язно вклонився). Він у вас поживе деякий час.

– Будь ласка, будь ласка. Я вже все приготувала. – Обличчя старої не було видно – вона затуляла його широким рукавом плаття.

Крім неї, в будинку ніхто не жив.

Стара вела життя замкнуте, на вулицю майже ніколи не виходила, а якщо й виходила, то в паранджі, яка закривала, за старим мусульманським звичаєм, її обличчя чорною сіткою. Гостей стара не приймала, та до неї ніхто й не напрошувався. Щодня вранці в будинку з'являлася літня жінка. Вона приходила з продуктами та овочами і годин до п'яти поралась: готувала сніданок і обід, прибирала кімнати, прала білизну. Потім вона йшла, щоб прийти наступного ранку.