Таємниця гірського озера
Шрифт:
Коли небо гнівалось на землю, то збирало хмари на вершинах Чорних скель і вибивало градом убогі селянські поля. У кам’яних громаддях інколи оглушливо гуркотіло. Вогненні язики полум’я пробігали по ребрах скель, і на землю падав розпечений попіл, спалюючи поля і луки…
Джерелом нескінченних бідувань здавалися людям Чорні скелі.
Всередині їх є таємнича печера з вузьким входом. Могильним холодом віє з неї. В глибині її чути важке, приглушене зітхання, стогін… Чи це не «ворота в пекло»?…
Ще зовсім недавно так думали, з трепетом поглядаючи на Чорні скелі, старі жителі села, що виросло
ЧАСТИНА ПЕРША
ЯКОСЬ УРАНЦІ НА БЕРЕЗІ НАЙКОРОТШОЇ В СВІТІ РІЧКИ
– Дідусю, дай-но мені самому разочок закинути, – просив Камо, намагаючись відібрати у старого рибалки сітку.
– Ет, любий, облиш. На все треба кмітливість. Не зумієш, тільки налякаєш та розженеш рибу.
– Дідусю, дай! – не вгамовувався Камо.
– Гаразд. Тільки підожди. Спочатку я сам закину… Бачиш, зграйка підпливла.
Вгледівши рибу, старий рибалка одразу змінився і, дивно вигинаючись, підкрався до води.
Намагаючись не шуміти, він закинув сітку якомога тихіше на воду, і прив’язані до неї грузила відразу ж потягли її вниз.
– Дідусю, давай разом витягнемо! – наполягав Камо.
– Хлопче, сітку витягати треба теж з розумом. Смикнеш різко, дивись – і втекла риба. Тягнути треба поволі, щоб риба не зрозуміла, що вона вже в сітці. Кмітливість тут потрібна.
Взявшись за кінець сітки, старий обережно потягнув її до себе. Сітка затремтіла в його руках.
Камо також вхопився за вірьовку і разом з дідусем потягнув сітку.
– Ой! Впіймали! Ще й скільки… Армене, допоможи! – зраділо кричав він товаришеві.
Поклавши книгу на траву, Армен побіг до Камо. Вони втрьох витягли сітку на берег і висипали улов разом з мохом на молоду зелень, що густо вкривала берег. Великі сріблясті рибини з червоними, як кров, цяточками на боках, тріпочучи, наповзали одна на одну і широко відкривали роти, немов їм не вистачало повітря.
Армен бережно узяв маленьку рибу і кинув її у річку. Рибка упала у воду білим животиком вгору і якусь мить не ворушилась, потім почала жадібно ковтати воду, зробила кілька рухів і зникла в глибині річки. Хлопчик задоволено посміхнувся до товариша:
– Камо, давай випустимо ще кілька маленьких рибок, нехай пливуть.
– Тобі дай волю, то ти й великих випустиш, – добродушно відповів Камо.
А старий рибалка, наповнюючи рибою кошик, сказав повчально:
– Людина з м’яким серцем ніколи не буде мисливцем. Замолоду і я був такий, як ти, жалісливий. Та згодом, в старі часи, зустрівся з такою жорстокістю, що серце зачерствіло…
– Ого-го-го! Ви, я бачу, спозаранку щось смачненьке зловили! – почулося позаду них.
Підстрибуючи на одній, здоровій, нозі і розмахуючи в повітрі довгою сукуватою палицею, до них підбіг веселун і жартівник Грикор, шкільний товариш Камо і Армена. Ще в дитинстві, видираючи воронячі гнізда, він упав з високої тополі, що стояла біля старого млина, зламав собі ногу і з того часу кульгає. Він любив телят і тепер, у вільний від навчання час, доглядав їх. Влітку,
коли надходили канікули, хлопець віддавав увесь свій час догляду за, худобою.– Ти, діду, на моє щастя закинь. Скільки не зловиш, усе з’їм, слово честі, – попросив Грикор жартома.
– Ні, любі, сіткою багато не наловиш, – покачав дід головою. – Гляньте, скільки людей у полі!
Старий рибалка окинув орлиним поглядом колгоспні поля, що простяглися вздовж східного берега Севану. Там гурчали трактори, йшли плуги, спушуючи землю, залишаючи позад себе хвилясті смуги ріллі.
– Сіткою не нагодуєш стільки народу, – вів далі старий. – Тут потрібен невід… День починається, риба з озера йде в річку, треба їй перепинити шлях… Камо, ану роздягайся, лізь у річку.
Якусь мить хлопчик вагався, потім швидко роздягнувся і кинувся в бурхливу воду. Хутко переплив річку і прив’язав на другому березі верхній кінець невода до вбитих у землю кілочків. Нижній край невода з важкими свинцевими грузилами ліг на дно. Невід перегородив річку впоперек, відрізавши шлях рибі, що йшла з озера.
– Тепер побачите, скільки її буде, – сказав старий рибалка, задоволено погладжуючи свою довгу-предовгу сиву бороду, за яку його в селі і прозвали «Бородань Асатур». – Егей, Камо, назад, любий, простудишся!
Поки Камо одягався, розмовляючи з дідом та Грикором. Армен милувався весняним ранком. Лагідний вітерець ніжно бавився його темним волоссям, обвіваючи обличчя хлопчика.
Вершини гір, що тісним кільцем оточували озеро Севан, вже посріблилися сонячним промінням, а в долинах і на озері ще лежали густі сутінки. Безтурботно проспавши ніч у своїй просторій постелі, спокійне озеро, осяяне ранковою загравою, скидало з себе біле покривало туману. І коли в горах розвіялися сутінки, озеро захвилювалося, здійнявши довгі хвилі, що, набігаючи одна на одну, покотилися до берега. Хвилі добігли до прибережних пісків і розлилися по них з хлюпанням «цоп-члуп, цоп-члуп!», розбудивши пернате населення очеретів.
«Члтов-чилт, члтов-чилт!» – тривожно закричав болотяний птах, перелітаючи з купини на купину, наче шукаючи когось.
«Кря-кря, кря-кря!» – голосно кликав свою подругу селезень.
Птахи вітали весняний ранок.
В далині, на обрії, димили вантажні суденця, поспішаючи до причалів, рибальські човни борознили гладінь озера, розставляючи сіті. А озеро щомиті змінювало свої барви. Темно-синя зранку вода поступово набувала світло-зеленого відтінку. Зійшло сонце, кинуло на воду гарячі промені, і вона заіскрилася, заграла алмазами.
Дід і Камо стояли біля річки і уважно стежили за її течією, угадуючи хід риби.
Раптом дід змінився на обличчі і схопив свою рушницю-двостволку, що лежала на траві.
– Що там? – пошепки запитав Камо.
– Тихше!… Видра за рибою погналася, – відповів старий.
В цю мить на середині річки виринула блискуча спина. Дід Асатур вистрілив. Білим черевцем угору попливла за течією вниз велика форель, і все стихло.
– Оце так видра! – пожартував Грикор.
– Втекла, – від хвилювання рушниця в руках діда Асатура тремтіла. – Шріт дрібний, стривайте… попалась… у невід попалась! – радісно закричав він. – Камо, пливи швидше і витягни кінець невода… швидше, а то проклята подушить усю рибу!