Таємниця гірського озера

– Тому, – спокійно відповів Армен, – що ці птахи дістають собі поживу з води, з мулу: черв’яків, рибок, жаб. Якби у них були короткі дзьоби і ноги, то вони б з голоду вимерли.

– Ах ти мій учений! Звідки ти так багато знаєш?

– Про все це давно розповів Дарвін, він життя тварин вивчав, – відповів Камо замість товариша.

«Цей Дарвін був, мабуть, мисливцем», – подумав дід Асатур. Але складати зброю перед Дарвіном не збирався. – Не може бути, щоб хтось знав природу краще за відомого в гірському краї мисливця Асатура!

– Дарвін – одне, а ти – інше, посміхаючись, сказав Армен. – Те, чому вчить Дарвін, має світове значення. Він був чоловік великого розуму.

– Ну, то значить, він ходив по наших стежках… А проте знай, що ми й без Дарвіна все це бачили й розуміли. – Він трохи помовчав, потім додав: – Якщо твій Дарвін хоче знати всі таємниці природи, він повинен скликати всіх мисливців і запитати: «Ану, скажіть, що цікавого ви бачили в полях і лісах?» Одній людині всього, що робиться в природі, не охопити…

– Ну, від ваших суперечок ситим не будеш, – втрутився Грикор. – Давайте краще вогнище запалимо. Бачите, який до нас шашлик летить, – показав він на зграю качок, що пролітала над ними, і почав моторно збирати хмиз.

– Навіщо тобі вогонь в такий сонячний, райський день? – запитав дід.

– Хочеться смаженої качки, дідусю, – відповів серйозно Грикор і, улесливо посміхнувшись, додав: – В пам’ять про свого кума Мукела підстрелив би ти, дідусю, качку, га?

– Та птахи ж зараз несуться, синку. Шкода убивати.

– Селезня убий, селезня можна.

Дід Асатур з пристрастю завзятого мисливця проводжав поглядом зграї диких качок.

– Оце, діти, селезень, – сказав він, показуючи на качку із зелено-рябою шиєю, що спокійно прогулювалась на протилежному боці острівця. Ех, і красень! А як виблискує на сонці… Погляньте, як міняються його кольори при найменшому повороті голови. Шкода вбивати такого гарного птаха.

– Стріляй, дідусю, стріляй! – хвилюючись, просив Камо, охоплений мисливським запалом.

– Справжній мисливець спочатку підніме птаха на крило, а тоді вже стрілятиме, – почав дід. – Майстерність не в тому, щоб убити, а в тому, щоб знати, як убити. Треба вміти підстрелити птаха на льоту, – так, як наш голова колгоспу Баграт однією кулею підбив фашистський літак.

Показуючи на зграю качок, дід вів далі:

– На такій відстані треба націлятися в кінчик дзьоба; поки шріт долетить до цілі, качка трохи пересунеться вперед, і шріт влучить їй в самісіньке серце. В усьому розрахунок потрібний. Людина у вашому телячому віці не витримує, націляється в середину зграї. «Може, хоч в одного влучу», – думає. А це не діло. Яка б не була велика зграя, цілитися треба в одного птаха і твердо знати, що той один – твій. Ну, а коли вцілиш і в сусіда його, то тим краще.

Саме в цей момент кілька качок піднялося з-за каміння. Дід Асатур завдав рушницю і вистрілив. Два селезні з шумом плюхнулися в озеро. Слідом за гучним плюскотом води з очерету почувся різкий дитячий крик.

– Хто це там? – здивовано прислухалися діти.

Чамбар кинувся у воду за вбитими селезнями. Камо відв’язав мисливського човна, що стояв біля берега прив’язаний, і наліг на весла.

ДІВЧИНКА В ОЧЕРЕТІ

Ступивши на протилежний берег острівця, Камо застиг від здивування. У величезних ночвах, що спокійно погойдувались на хвилях озера, сиділа дівчинка, в руках у неї було весло.

Побачивши Камо, вона взяла з дна ночов вбитого селезня і, високо піднявши його над головою, з усмішкою сказала:

– Поглянь, ось твоя качка. З води витягла.

– А друга де?

– Друга? Он собака виловив…

І справді, з води вибирався, обтрушуючись, з качкою в зубах Чамбар. Камо впізнав дівчинку.

– А, це ти, Асмік? Ану, пришвартовуйся до берега.

Асмік вправно підвела свої ночви до берега і легко вистрибнула на землю. Це була дівчинка років чотирнадцяти з блискучими темними очима.

Прикривши долонею очі від сонця, вона дивилася на Камо і посміхалась.

– Чого ти кричала? – запитав він.

– Злякалася… Після твого пострілу дві качки, наче з неба, як плюхнуться у воду біля мого човна! Одна мало не на голову впала. Але зараз я вже не боюся, – сказала вона і засміялась, блиснувши двома рядками білих зубів. – А де твоя рушниця? – запитала дівчинка і, не чекаючи відповіді, обернулася до озера. – Яке прекрасне наше Гіллі, яке тут повітря!… Я тут з самого раннього ранку…

Чамбар, віддавши качку дідові Асатуру, повернувся на острівець і, підійшовши до Асмік, тривожно заскавучав.

– Просить у тебе качку, – пояснив Камо.

– Качку? Ні, Чамбаре, не віддам, це мол здобич! – вигукнула дівчинка, ховаючи селезня за спину. – Ну, гаразд, на, на, візьми, не ображайся.

Чамбар схопив качку і кинувся у воду.

– Поїхали, Асмік, а то мій дідусь подумає, що я потрапив до вішапа.

Коли вони вийшли з човна, старий мисливець, побачивши дівчинку, з подивом запитав:

– Чия це дочка? Що вона тут робила?

– Це дочка тітки Анаїд.

– Якої Анаїд? Ланкової тютюнової бригади?

– Еге ж.

– Як тебе мати відпустила саму і як ти наважилась сама забратися в це прокляте озеро?…

Всі засміялись, а дівчинка ще більше нахилила голову.

– І що ти збираєшся робити в цьому озері?

– Я збираю яєчка, – відповіла дівчинка.

– Які яєчка?

– Гусячі, качині, чорних курочок… Збираю яєчка всі, які попадаються.

Цікавість діда і хлопчиків дедалі зростала: «Якась дивна дівчинка! Ні буйвола, ні дева, ні вішапа не боїться!»

Асмік додала з образою в голосі:

– Я збираю, а Сето кидає камінням і розбиває яєчка…

– Де він? Зараз я йому завдам чосу! – вигукнув дід, схопившись за звичкою за посріблене руків’я кинджала.

– Он там у очереті ховається, – показала дівчинка у бік вузької протоки.

Дід грізно посварився кулаком і гукнув:

– Облиш свої жарти, бо, клянусь бородою, добряче намну вуха…

З очерету вискочив підліток і кинувся навтіки.

– Бач який… Весь у матір: яблуко від яблуньки недалеко котиться, – довго не міг заспокоїтись дід Асатур.