Таємниця гірського озера
Шрифт:
Камо знов роздягнувся і поплив до протилежного берега.
Армен і Грикор стояли біля річки і дивилися, як смикається вірьовка невода.
Армен несподівано вигукнув:
– Дідусю, тягне!…
– Звичайно… Хоче вирватись. Але куди ж вона може втекти з рук мисливця Асатура… Камо, поспішай, бо ця клята видра може порвати невід!
Камо відчепив кінець вірьовки. Нарешті витягли невід з води, в ньому заплуталась велика видра. З ніздрів її, повільно збігаючи по вусах, витікала вода.
– Таки розірвала невід, клята! Ще втече, тягни сюди, – гарячився дід.
Але даремно
– Гей, Грикоре, удар її своєю палицею по голові. Чого ти стоїш? – кричав дід Асатур.
– А якщо вона здохне? – серйозно сказав Грикор.
Армен глянув на його палицю, відвів був погляд, але зразу ж обернувся і сказав:
– Підожди, не вбивай, сфотографую спочатку. – І він навів свій фотоапарат на звіра.
Видра одчайдушно билася, намагаючись вирватися з невода. Лапи в неї були короткі, широкі, схожі на плавці. Вона повзла, притискуючись черевцем до піску. Сіра мокра спина звіра виблискувала на сонці, і видра здавалась голою. І коли вона перевернулась на спину і на сонці блиснуло її світле черевце, хлопчикам здалося, що такого жовто-сріблястого хутра нема в жодної тварини в світі. Дід витрусив рибу з невода на траву. Незважаючи на те, що частина риби втекла через дірки назад у річку, форелі витрусили цілу гору.
Закінчивши з рибою, старий оббілував видру і лише тоді заходився лагодити невід.
Робота кипіла в його руках. Він поспішав, щоб перепинити шлях рибі, яка тепер вільно пливла річкою.
Хлопчики з захопленням дивилися на «велике переселення» риби. Сонце, мов величезний прожектор, просвічувало річку так, що на дні її видно було золотистий пісок, а в прозорій глибині сріблясту форель.
Куди пливе риба? Чому вона залишає Севан і наражає своє життя на небезпеку в мілководних місцях? Скільки зустріне вона на своєму шляху ворогів: і рибалку з його сітками, і видру, і баклана, і чаплю…
Над Севаном часто віють холодні вітри. Хвилі з шаленою силою б’ються об берег, розмиваючи пісок і змиваючи каміння. Де ж тут рибі метати ікру? Хіба може вона довіряти долю свого потомства цій страшній силі? І вона поспішає із Севану в Гіллі, а там пливе вище. Весь час вгору і вгору, до холодних джерел.
Це «переселення риби» з озера Севану в гірські річки відбувається кожного року.
В цей час і дозволяють ловити форель на Севані рибному тресту. Як же розмножується риба? Адже ж вона іде метати ікру! Проте гляньте туди, де сидять наші хлопчики; недалеко від того місця видно червоний дах нового будинку. Це рибоводна станція. їй здасть дід увесь свій улов. Тут із ікри пійманої форелі виводять десятки мільйонів мальків і випускають їх в озеро. Чи ж повернеться їх стільки з гір?… Ніколи. Тому, перегороджуючи річки, і ловлять тут рибу під час її нерестового ходу, рятуючи від загибелі цінну ікру і сприяючи розмноженню потомства.
Стежачи за фореллю, хлопчаки пішли зеленим лугом, що відділяв Севан від його молодшого друга – озера Гіллі.
Коли ясного сонячного ранку подивишся на луг, здається, що він схожий на кокетливу красуню, яка одягла поверх зеленого оксамитного плаття чудовий срібний пояс. Цей пояс –
річка, що перетинає луг.– Армен, це, мабуть, найкоротша річка в світі. Я підрахував – завдовжки вона всього сто двадцять метрів, – сказав Камо товаришеві.
ТАЄМНИЧЕ РЕВІННЯ
– Коли ж ми поїдемо, Армене? – звернувся Камо до товариша. – Карта озера з тобою, а то заблудимо…
– Добре було б, якби дід Асатур погодив ся поїхати з нами, – сказав Армен.
– Дідусь не поїде. Ти ж знаєш, які казки розповідають старі люди про таємниче ревіння на Гіллі.
– Не треба тоді й говорити дідусеві, чого ми їдемо. Скажемо, що на полювання зібрались! А йому нагадай тільки про полювання – і про вішапа[1] забуде. Я вдачу дідусеву добре знаю.
Грикор зігнав телят, повернувся і підсів до діда Асатура. Підійшли до них і Камо з Арменом.
Десь в очеретах крякали качки, хвилі Севану набігали на берег з дивними звуками – цоп-члуп, цоп-члуп…
І серед тисячі звуків озера Гіллі раптом почулося страшне ревіння: «Болт… бо-олт… болт!»
Хлопці принишкли.
– Дідусю, а ти віриш, – почав Камо, підморгуючи товаришам, – що це вішап сердиться?.
– Так люди кажуть… Коли нашій тітці Тарлан вірити, то це дев[2]… А покійний мій кум Мукел запевняв мене, що це білий водяний буйвол… Батько мій розповідав…
Побачивши, як у хлопців тремтять плечі від ледь стримуваного сміху, старий Асатур розсердився:
– Знову смієтеся з мене?… Шибеники!… – Старий похитав головою і пробурмотів: – Ех, що мені робити з цими поганцями.
– А ти чого регочеш? – накинувся він на Грикора. – Якщо твої телята забредуть у посіви, намну тобі вуха, хлопче, не подивлюся, що ти школяр, – бурчав він досить добродушно.
– Дідусю, я вирішив вчитися в зооветеринарному інституті. Закінчу навчання і вирощуватиму в нашому колгоспі чудових телят.
– Непогано зробиш, – сказав дід, пихкаючи люлькою. – Але можна і в природи багато чому навчитися. – І після хвилинної мовчанки звернувся до свого внука:
– Скільки років ти вчишся, Камо?
– Вісім…
– А я шістдесят років читаю книгу природи і кінця-краю їй не бачу. Отак, любий, кожен повинен вивчати природу, із шкільних книг всього не взнаєш.
– Дідусю, все, про що ти читав у книзі природи, написано і в наших шкільних підручниках, – підморгнувши товаришам, сказав Армен.
Дід Асатур, здавалось, образився.
– Як це може бути? – пробурмотів він. – Ну, коли все написано в книгах, то скажи мені, звідки стільки птахів прилітає весною на наше озеро?
– З півдня, з берегів Індійського океану, де вони зимують, – без вагання відповів Армен.
Дід здивовано підняв брови:
– Ну, то скажи, чому в болотяних птахів такі довгі і ноги; і дзьоб? У чаплі і журавля, у бекаса. Чому у бекаса тіло завбільшки з куряче яйце, а ноги довгі, як олівці, і дзьоб такий самий. А ту білу пташину бачите, що стоїть на одній нозі, наче біле опудало?… Ну, скажи – для чого їй така потворна довжина? – дід насмішкувато глянув на хлопчиків.