Таємниця гірського озера
Шрифт:
– Баграте, рідненький, дай нам із комори яєць, штук сто, не більше, – пташенята вилупились, їсти хочуть! – ще з порога закричав дід.
– Легко сказати – сто яєць! Що ж, накажеш у дитячого садка забрати і віддати вашим пташенятам, щоб виросли і розлетілися?
Дід розсердився:
– Ну й черствий же ти чоловік… Діти ось уже місяць спокою не мають, а тобі байдуже! Пиши, швидше пиши дозвіл, а то, клянусь бородою, кинджал витягну! – удавано серйозно погрожував дід.
– Це що ж? До кинджала вже дійшло? – входячи в кімнату, запитав Арам Михайлович.
– Та ось, – сказав Баграт, підморгнувши
– Пташенят повний сарай, іди подивись! – запропонував дід Асатур.
– Гаразд, підемо.
Назустріч їм із сарая вибігла Асмік:
– Дядьку Баграт, ну, коли ж ви нашу ферму визнаєте?
Суворе обличчя Баграта посвітлішало, очі потепліли. Щоразу, коли він зустрічав цю дівчинку, його серце лагіднішало, суворий погляд добрішав. Батько Асмік – Ованес, прямодушна і чесна людина, рука в руку з Багратом воював проти фашистів, з одного казанка з ним їв, а якось у штиковому бою врятував йому життя. На руках у Баграта Ованес і помер, віддавши своє життя за Радянську Вітчизну в битві на берегах Одеру.
Баграт мовчки погладив шовкове темно-каштанове волосся дівчинки і непомітно зітхнув.
Увійшовши в сарай, він побачив пташенят і усміхнувся.
– І справді вилупились! – сказав голова колгоспу. – Тепер рахівник може оформити цю витівку. А поки що йдіть і отримайте для ваших годованців обід.
Він витяг з кишені блокнот і, написавши записку, віддав її Грикорові. Той поспішив до колгоспної комори.
– Отепер, Баграте, ти житимеш, – засміявся дід Асатур.
Дружньо розмовляючи, Баграт і Арам Михайлович вийшли з сарая. Школярі відчували, що говорять вони про їхні справи, і на обличчях у них з’явились посмішки.
Колгоспний комірник, буркочучи, відпустив яєчка. Він не вірив в успіх цієї справи.
Незабаром пташенята лиски, стукаючи дзьобиками, їли жовтки крутих яєць, а дід Асатур дивився на них і самовдоволено гладив бороду. Він, здавалося, років на двадцять помолодшав.
– Доню, а коли ж вилупляться гусенята?
– Скоро, скоро… У них ще є час.
– А качки? – запитував дід.
– Чирки вилупляться, мабуть, завтра-післязавтра. А в цьому інкубаторі є ще яйця і сірих качок.
У наступні дні справді почали вилуплюватися каченята. Сарай наповнився їхнім веселим писком. Ще крихітні, вони, побачивши воду, поспішали до ночов і зграйками плавали і пірнали з таким виглядом, ніби добували собі поживу. Годували їх сиром і крутими, дрібно накришеними яйцями.
Якось, зайшовши в сарай, Асмік зупинилась, здивована. В кутку на соломі була складена купка яєць. Поруч навпочіпки сидів Грикор і лічив їх.
– Звідки? – запитала Асмік.
– Пам’ятаєш, миші у нас позичали – тепер повернули, з поваги до мене… Вам би вони не віддали.
– Грикоре, скажи правду: де ти взяв?
– Кажу вам: миші посоромились своєї розбійницької поведінки і віддали назад…
Так діти і не довідались, звідки дістав Грикор яйця. Може й справді знайшов мишачий склад…
– Ану, полічи Асмік. По-моєму, скільки взяли, стільки й віддали. Лише троє я їм залишив, для їхніх дітей: шкода мені їх стало, – сказав Грикор.
– Так значить жодного й не з’їли? – здивувався Камо.
– Уяви
собі, жодного. У них поки що мишенят нема: про майбутніх піклувалися. Подумайте тільки, які щиросерді батьки! А ви ще ставитеся з презирством до мишей. Я б просто розцілував їм мордочки за добрі їхні серця!– Тьху! Ти знову?… Ох, як миші ненавидять зараз Грикора! – весело засміялася Асмік. – Вночі прийдуть і сонному відкусять носа.
– То я тут і залишуся, щоб вони мене загризли! Досить, шабаш! Я свій обов’язок виконав. Два батальйони пташенят від мене одержали? Мою частку? Ну й прощавайте!
– Ні, Грикоре, гусячим яйцям ще час не вийшов, їм ще день полежати треба. Ще дві-три ночі побудь, – благав його Камо.
– Ну, якщо секретар комітету комсомолу наказує, треба підкоритися, нічого не зробиш!
ТРИВОЖНИЙ ДЕНЬ
Настав двадцять восьмий день.
В той момент, коли перше гусеня заворушилося в яєчку і пробило шкаралупку своїм жовтеньким, але вже міцним дзьобом, Армен, який сидів біля інкубатора і не спускав очей з термометра, враз злякано скочив з місця.
– Асмік, температура падає! – ледь переводячи подих, сказав він.
– Як? В обох?
– Ні, лише в цьому.
– Чого б це?
– Енергія в акумуляторах виснажилась.
– Що ж тепер буде?
– Охолонуть яйця. Треба швидше знайти нові акумулятори!
Асмік побігла кликати на допомогу Камо.
Він одразу ж прибіг у сарай. Удвох з Арменом вони відшукали діда Асатура і Грикора, порадилися з ними, але нічого придумати не змогли.
Скориставшись відсутністю хлопчиків, біля сарая з’явився Сето і його брат Арто. У маленького Арто у руках були лук і стріли.
– Дай-но я випущу дві-три стріли крізь дірку в дверях. З десяток яєць розіб’ю, – запропонував Сето. – Нехай Асмік поплаче.
– Шкода, адже в яєчках пташенята, – завагався Арто.
– Шкода? А мене тобі не жалко?… За що вони мене кожного дня в школі допікають? Що поганого в тому, що я по горах блукаю? Мені це подобається. А на уроки мене силою не затягнеш – нецікаво мені. А у тебе, Арто, не вистачає мужності і помститися за брата. Ех, ти!…
Натягнувши лук, Сето підкрався до сарая і випустив крізь щілину в дверях кілька стріл.
Обливаючись слізьми, з сарая вибігла Асмік, але братів уже не було й сліду.
– Невже у вас не вистачає сили спинити цього хулігана? Погляньте-но, що він наробив своїми стрілами! – поскаржилась Асмік Камо і Арменові, які саме в цей час підійшли до сарая. – Курку поранив, кілька гусячих яєць розбив…
Повернулися і дід з Грикором. Вислухавши Асмік, дід незадоволено похитав головою.
– Заявимо в сільраду, – запропонував Грикор.
– Мужчина повинен власною рукою розправлятися з негідниками, – сказав дід Асатур. – Мужчині не личить скаржитись.
Армен замислено похитав головою:
– На нього треба вплинути, тут силою нічого не вдієш.
Камо посміхнувся.
– Вплинути? Ласкою, може?…
– Його треба примусити розкаятись, Армен має рацію, – сказала Асмік.
– По-моєму, він просто роздратований, заздрить нам, нашій роботі. Він, мабуть, не від того, щоб помиритися і подружити з нами, його виправити можна, – наполягав Армен.