Таємниця гірського озера

Тут вони й зустрілися з «дезертиром» Гургеном, який втік з озера Гіллі.

Побачивши хлопців, Гурген розгублено зупинився.

Камо покликав його до себе і спитав:

– Ти звідки? З Гіллі?

– Еге…

– Ну, що ви там бачили на озері?

– Гусей, качок… – розгублено відповів хлопчик.

– А вода? Яка була вода? Ти за чим повинен був стежити, га?

Хлопчик мовчав.

– А гас? Гасу на воді не було видно?

– Гас?… А ви що, налили гасу?

– А чого тебе на озеро посилали? Що тобі наказували робити?

– Дивитися на воду… Ну, я й дивився…

Усі засміялися. Армен сумно опустив голову:

– Ми помилилися. Мабуть, ці два озера між собою не сполучаються…

Сето зашарівся. йому здавалося, що всі вважають його винним у тому, що гас не з’явився в Гіллі.

– Я все зробив… Зробив так, як ви сказали мені, – ніби виправдувався він. – Весь гас пішов з потоком води.

– Ти й не винен, Сето, – сказав Камо. – Ми знаємо, що ти зробив усе, що треба було. Що ж зробиш! Мабуть, вода тече в бік Казаху або ще куди-небудь. Напевно, і геологи наші помилились.

– Не обов’язково, щоб вода впадала саме в Гіллі… Може, вона впадає в Севан? Важливо те, що протікає вона під нашими полями, – заперечив Армен.

– Ну й що з того? Чим це цінне для нас? Адже ми все одно не знайдемо річища, не зможемо вивести воду на поверхню…

В цей час до них підійшли Асмік і Грикор, а слідом за ними і дід Асатур.

– Що? Які вісті? – запитала Асмік і, побачивши сумні обличчя хлопців, теж засмутилась.

Та ось на дорозі, що вела до села з озера Гіллі, з’явився віслючок, навантажений двома глечиками з водою. Підганяючи худобину, що важко піднімалася вгору, ззаду йшов брат Сето, Арто.

Мати, як завжди, зустріла Арто докорами:

– Ноги в тебе відсохли, чи що? Де ти так довго шлявся?

Сона зняла глечики з віслюка, налила води у кам’яне корито – курам, налила у цебрик- теляті і, нарешті, у склянку – собі.

Випила вона воду жадібно, двома великими ковтками, але враз поморщилась, стала відпльовуватись і сердито кричати на бідного Арто:

– А щоб ти пропав! Я тебе по воду посилала чи по гас?

«Гас?…»

Коли б тільки знала Сона, яка це була звістка для наших дітей!

Не встиг Камо і скрикнути від радості, як на дорозі з’явилась ціла процесія – йшов Арам Михайлович з піонерами.

Учитель, посміхаючись, показав на кухлі, які обережно несли в руках діти.

– Гас! Гас! – кричав він.

Переповнений бурхливими почуттями, Камо обняв і поцілував Арама Михайловича, поцілував Аракс, потім, схопивши лом, який стояв біля хати, стрімголов побіг стежкою, що вела на Далі-Даг.

Армен, Грикор і Сето, захопивши кирки, побігли навздогін.

Побачивши дітей, які щодуху бігли до Чорних скель, почала з даху кричати Сона:

– Розуму дітей позбавили!… Ти куди, Сето?… Додому, кажу тобі, додому! Ух, щоб тебе розірвало!…

Але Сето був уже далеко.

Армен, обернувшись, побачив Асмік:

– А ти чого? Ти ж дуже стомилась, повертайся додому. Ну, прошу тебе!…

– Ти такий ласкавий до мене, що я вже і втоми не почуваю, – засміялась Асмік. – Ні, ні, я вас не залишу… Я теж хочу знати, що ви робитимете!

ДЕ Ж КОПАТИ?

Діти піднімались на гору мовчки. За ними, в супроводі свого нерозлучного Чамбара, йшов дід Асатур. Усі думали про одне й те саме. Знали, що під цими скелями, можливо, навіть у них під ногами, з гірського озера в Гіллі тече ціла річка. Але де саме вона протікає і куди вони самі зараз ідуть, діти не знали. І все ж таки, незважаючи ні на що, вони повинні були йти, не могли не йти. Хіба ж можна було сидіти спокійно, коли знайшлася вода, яка пропадала віками!

Ішли вони, йшли, спітнілі, стомлені. Нарешті зупинились, тяжко дихаючи, і Армен запитав:

– Та куди ж ми йдемо?

Камо розсердився:

– Ідемо на гору!… Копати йдемо… «Куди йдемо»

Блиснувши очима, він глянув на товаришів.

– Так, але де ж ми копатимемо?…

– Де?…

Камо зніяковів. Досі йому здавалося – годі встановити, що під схилами Далі-Дагу тече вода, і можна вважати – що забезпечені колгоспні поля і ферма і посуха для них не страшна. Зараз він зрозумів, що перед ними постало серйозне питання: де копати? Схили Далі-Дагу розходяться на всі боки, на двадцять – тридцять кілометрів, а потік води не має в ширину і метра. Спробуй знайди цю крихітну жилку в такому величезному тілі!…

– Ходімо, діти, назад, – запропонував дід, набиваючи тютюном свою люльку. – З людьми порадимося, послухаємо, що скажуть.

Вирішили повернутися.

У селі діти перш за все пішли до голови колгоспу Баграта і доповіли йому про наслідки своєї розвідки.

– Оце по-військовому: виконав завдання – повідом начальство. Село не без влади, – висловив своє задоволення Баграт. – Отже, воду ви знайшли… Тобто ще не знайшли, але розвідали? Залишається організувати розшуки. Добре…

Баграт задумався.

– Ну, люди, – звернувся він після невеликої паузи до колгоспників, які були в правлінні колгоспу, – що ви скажете? Наші хлопці зробили надзвичайне відкриття: вони знайшли воду, яка давно зникла, встановили, що вона тече під нашими землями, а от де – не знають. Що нам робити?

– Що робити?… Треба взяти кирки та й перекопати Далі-Даг. Що ж ми можемо іще зробити!… Не будемо ж сидіти спокійно! – сказав коваль Самсон, батько Камо.

– Правильно говориш. Візьми всі ломи й кирки, які знайдеш, нагостри їх у себе в кузні. Підемо на розшуки, – розпорядився Баграт. – Бригадирам завдання: виділити по чотири чоловіки з кожної бригади.

Камо підійшов до стола голови колгоспу:

– Дядьку Баграт, я думаю, що Армен, Се-то, Грикор, мої товариші, згодні зі мною. Ми усе скажемо зараз… – він хвилювався, підшукуючи слова. – Дядьку Баграт, нам хотілося б розпочату нами справу закінчити самим. Це справа честі і для нас і для комсомольської організації. Завтра ми йдемо на розшуки самі. Якщо знайдемо…

Камо не закінчив фрази. Баграт насупив брови:

– Дивно ти мислиш, Камо! Знайшли воду, а ти хочеш, щоб колгосп не хвилювався і не брав участі у цій справі?… Про яку «честь» може йти мова? Дивно, вузько ти мислиш… Почніть дослідницьку роботу з геологами. Стане зрозуміло, де копати, – тоді ми розпочнемо роботу всім колгоспом.

Баграт підійшов до телефону і подзвонив секретареві райкому, з яким довго розмовляв про колгоспні справи. Хлопці пішли.

Від голови колгоспу вони попрямували до Арама Михайловича.

– Тепер залишається знайти, де саме проходить вода, в якому місці її перехопити, – сказав учитель. – А ось і наші геологи… Здрастуйте, здрастуйте! Ну як, добре намучили вас мої хлопці?

– Та трохи було! – засміявся Ашот Степанович. – Але які ж сміливі у вас учні, які чудові хлоп’ята! – вигукнув він.