Таємниця гірського озера

Армен засміявся. Товариші оточили його, чекаючи пояснень. Дідове запитання цікавило всіх не менше, ніж його самого.

– Вода, яку ви бачили, – почав Армен серйозним, переконливим тоном, – не звичайне джерело чи струмок. Це справжня річка, яка спадає до того ж з величезної височини, а тому, значить, і з страшною силою. Прямуючи в печери Чорних скель, водяний потік захоплює з собою і маси повітря і доносить їх до озера Гіллі. Там, в озері, він з страшною силою викидає це повітря з води. Ось чому й піднімається вода стовпом. Це повітря підкидає її вгору, повітря створює гігантські бульбашки. Бульбашки лопаються, і ось саме тоді й лунає це жахливе «бо-олт… болт… бо-олт».

– Ох, хлопці, як же це просто! – вигукнула Асмік. – Нарешті це дійшло до мене! Адже й справді, лопаються бульбашки, повітря виривається і… реве.

– Дідусю, чи можеш ти щось заперечити? – звернувся до старого мисливця Камо.

– Що ж мені сказати? Ви завжди виходите переможцями… Мої заперечення і копійки не варті, – зніяковіло відповів старий. – Бачу одне: немає ніякого вішапа, ніякого білого буйвола…

– Так-то, дідусю, не вір кумові Мукелу, – засміявся Камо. – Ну, ставлю на голосування: хто за те, щоб прийняти пояснення Армена? Підніміть руки.

Руки підняли всі, навіть старий мисливець.

– Одноголосно… Отже, таємниці Чорних скель і озера Гіллі розгадані, – оголосив Камо.

– «Водяник» ревів сьогодні востаннє, – сказав Армен.

І справді, від цього дня «водяник» більше не ревів…

ЗУСТРІЧ З ГЕРОЯМИ НАШОЇ ПОВІСТІ

Коли настає весна, великі зграї бекасів, покидаючи жаркий південь, летять на північ, де літо прохолодне й м’яке.

На своєму шляху вони зупиняються, як на придорожній станції, на багатих кормами болотах озера Гіллі.

Летять ці птахи тільки вночі. Але, перелетівши через високий гірський хребет, що підступає до озера з півдня, вони і темної ночі без труднощів знаходять місце для посадки – таким приголомшливим концертом зустрічають гостей тисячі жаб, які населяють болота.

У дні перельоту бекасів я завжди приходжу на полювання^[18] в ці давно знайомі мені місця.

Цієї весни я знайшов тут багато нового. Екскаватори поглибили річище річки, і води Гіллі бурхливо ринули у Севан. Озеро осіло, і боліт, що підступали раніше до його берегів, не стало. їхнє місце зайняли пишні зелені галявини, де пасуться череди породистих корів колгоспу села Лчаван.

Гіллі стає сховищем невичерпних запасів торфу… Вже працювали торфорізи, і вантажні машини возили торф безлісим, позбавленим палива, колгоспам, що оточують Севан.

На лужку, за яким починались зарості очеретів, стояв собака із закрученим у крендель хвостом. Він здивовано оглядав мого мисливського собаку – невеликого, тонкого, з гладенькою шерстю – і, здавалося, думав: чи не з їхнього собачого роду ця дивовижна тварина?… А мій собака, прийнявши наступальний вигляд, загрозливо гарчав.

В цей час, розмахуючи в повітрі довгою палицею, до нас підбіг юнак.

– Чого ти дивуєшся, Чамбаре? – сказав він. – Собачка міський, тільки одне й уміє – перепілок ганяти…

Помітивши мене, хлопчина зніяковів і придержав Чамбара за нашийник.

У нього було приємне смагляве обличчя, веселі з сміхом очі.

– Ти що тут робиш?

– Я?… Я не сам, а з Чамбаром. Ми прийшли подивитися на колгоспних телят села Лчаван, – відповів він і показав на зелені луки на березі Севану, де паслася череда красивих, породистих телят.

– Ну, а ви з Чамбаром полювати вмієте?

– Ми?… Аякже! Ми входимо у мисливські кадри діда Асатура, нашого старого мисливця. Що ж до Чамбара, то з ним у мене умова складена: як впіймає зайця – м’ясо мені, черевце і кісточки – йому… – жартував хлопчина.

– Мисливець Асатур?… Про нього я щось чував. Це не той, що скарби знайшов?…

– Той самий… Як висипав він з мішка золоті монети та персні, я так і сів – голова обертом пішла…

Я засміявся. Видно було, що цей хлопчина без жартів говорити не вміє.

– Ну, а де ж можна побачити вашого діда Асатура? – спитав я. – Мабуть, полює зараз?

– Полює? Не буде він витрачати кулю на таке добро! – Хлопець із зневагою показав на бекасів, що висіли на моєму поясі. – Він рибалить. Форелей ловить, повненьких, жирненьких… І без собачої допомоги, – додав він, не без зневаги поглянувши на мого собаку.

Я підійшов до річки.

На березі розмахуючи руками, метушився дідусь з довгою, майже по коліна, білою бородою.

– Камо, хлопче, знайшов час для уроків! – кричав він тривожно. – Риба ж, риба тікає1… Іди-но швидше, переймемо її.

На зеленій траві, недалеко від річки, уткнувшись у книжки, лежало кілька хлопців. Один з них, почувши вигук діда, підвівся і пішов до нього. За ним поспішив і товариш.

Хлопці швидко роздяглись і, взявши у діда кінець невода, попливли з ним на другий берег річки. Тут вони прикріпили невід до кілочків, вбитих у берег.

– Ну, тепер риба наша, – заспокоївся старий, побачивши, як увійшли у воду грузила і натяглась сітка, від берега до берега перетнувши річку. – Молодці, хлопці! Камо-джан, Сето-джан, ви тепер вільні. Беріть свої книжки. Коли риба наловиться, я знову вас гукну.

Побачивши мене, старий прикрив долонею очі і придивився.

– Здрастуй, батьку! – сказав я. – Це ти – мисливець Асатур?

– Я, а хто іще може бути!

Дід скоса глянув на мою рушницю й собаку і, ніби продовжуючи почату нами розмову, вів далі:

– А риба цього року плавом пливе!…

Ми розговорилися – у мисливців завжди знайдеться спільна мова. Але зараз його увагу захопила риба. Він весь час поглядав на річку – чи не зірвався часом невід.

Потім ми підійшли до групи молоді, що сиділа на траві. Всі встали і шанобливо зі мною привітались.

– Це мої левенята, – усміхаючись відрекомендував мені хлопців старий. – Ти, мабуть, в газетах про них читав. Наша гордість. Наші молоді нату… нару… Як це ви, Камо, називаєтесь по Дарвіну вашому?

Хлоп’ята засміялись.

– Юні натуралісти, – підказав Камо.

– От-от, і я так кажу… Ось ця гарна дівчинка, Асмік, навчила нас збирати яйця диких птахів. Вона ж на селі і птахоферму влаштувала… А це наш учений, Армен, – вказав дід на худорлявого, з тонкими рисами обличчя юнака. – А ось це – Артуш. Все тікав від нас, злився, ну, а тепер з нами, гарний хлопчик…