Таємниця гірського озера

– Ну що ж, мовчить – тим краще, що його не чути. Чого ж нам турбуватися? – здивувався Сето.

– Як це «тим краще?» – удавано обурився Грикор. – Люди від народження слухали його приємний голос, а він, як бачите, раптом замовк… Всі звикли до його голосу. Усім зараз не по собі без нього…

– Повинні ж ми з’ясувати, що викликало це ревіння? Як ви думаєте? – запитав Камо.

Хлопці загомоніли:

– А як же ми це з’ясуємо?

– Це таємниця нашого вченого, він не бажає нам її довірити, – сказав Камо.

– Ні, поки я не дізнаюсь, як саме ти хочеш з’ясувати таємницю озера, я нікуди не піду, – озвалась Асмік і, ображена, пішла на другий бік тераси. – Все якісь таємниці, загадки… Цей Армен завжди тримає нас у тривозі.

Армен посміхнувся:

– Чому це моя таємниця? Хіба не Арам Михайлович дав нам ключ, щоб розв’язати це питання? – як завжди червоніючи, сказав він. – І хіба не зрозуміло все? Скажіть, хто з вас чув, як реве водяник відтоді, як ми випустили з печери воду?

– Ніхто…

– Я багатьох питав – ніхто не чув… Невже ж не зрозуміло, що є якийсь зв’язок між водою, що була замурована в Чорних скелях, і водяником озера Гіллі?

Асмік обернулась.

– А, зрозуміла, зрозуміла!… Яка ж я дурна!… Ходімо швидше, ходімо!…

– Зрозуміла, та не зовсім. Зв’язок є, але чому ж він, цей водяник, гуркотів, ніхто з нас не знає. Ось те, про що ми хочемо дізнатися, – сказав Армен.

– Сето, нашому вченому треба два мішки соломи, найдрібнішої. Піди знайди два мішки і набери соломи біля колгоспних молотарок, – скомандував Камо. – Тільки не забудь – найдрібнішої. А ти, Грикоре, піди попроси у бригадира Овсепа віслюка. Мішки з соломою, кирки, ломи навантажте на віслюка і візьміть його з собою – ви з Арменом підете на Чорні скелі. Все, що накаже Армен, виконувати беззаперечно!… Я, Асмік і дідусь Асатур підемо на озеро… Ще одне, візьміть з собою Артуша, він сміливий і сильний хлопець.

Так Камо розподілив обов’язки кожного. Незабаром обидві групи були готові в похід.

– Про найважливіше ми не домовились, – сказав Армен. – Камо, коли ти повинен бути на озері?

– А як по-твоєму? Коли мені треба бути?

– Коли? Почекай, полічу. Ми доберемось до Чорних скель близько першої години. О другій годині будемо в печері. Діла там у нас на півгодини… Скільки буде кілометрів від Чорних скель до Гіллі?

– Близько п’яти.

– Близько п’яти? Ну, а якщо зважити на схил гори, треба дати воді теж хвилин тридцять. Отже, рівно о третій тобі треба бути з фотоапаратом на тому самому місці, де ми тоді зробили знімок з водяника. Зупинишся там же, палець – на спуску затвора. Не прогав, одразу ж клацни!

– Страшенно інтересно!… – згоряючи від цікавості, крутилася на місці Асмік. – Ходімо, чого ж ми чекаємо?

Незабаром Камо і Асмік вийшли з села. Дорогою до них приєднався дід Асатур. Борода у діда була, як звичайно, дбайливо підгорнута і укладена за пазух›, на плечі висіла рушниця. Він ішов розміреним кроком, здається, цілком задоволений тим, що його оточувало. Тривога покинула старого, і обличчя його було ясним і мирним, спокійно світилися ще повні життя очі. Він, здавалося, поздоровшав, навіть помолодів.

Вони підійшли до берега найкоротшої в світі річки.

– Річка наче зміліла. Що ти скажеш, Камо?

Камо посміхнувся. На верхній губі його здригнулися чорні вусики, що за останній час помітно виросли.

– А як же інакше, дідусю? Адже ж у нас серпень місяць?

– Що ж, що серпень? Ця річка в найзасушливіші роки ніколи в серпні так не спадала, – наполягав на своєму старий.

Камо знову загадково посміхнувся. Асмік згоряла від цікавості.

– І ти, і ти вже навчився в Армена робити з усього таємниці! Ну, скажи ж, у чому справа? – нетерпляче вимагала вона.

– Що ж мені казати, чи не зрозуміло й так? Коли ми випустили гас в озеро на вершині Далі-Дагу, чи не дійшов він до Гіллі?

– Так, дійшов.

– Коли ми зробимо це тепер, то гас потрапить уже не в Гіллі, а в ставок, де полощуться твої гусенята.

– Як це, хлопче? – здивувався дід Асатур.

– От нетямовитий народ! Зрозуміло ж усе. Гас потрапляє у водяний потік, що витікає з «Воріт пекла», звідти в канал, а з каналу – на наші поля, в сільський струмок, у ставок…

– Ох і справ же ви наробили, Камо-джан! – захоплено сказав дід, нарешті зрозумівши, що відбулося… – На що вже розумна людина був небіжчик Каро, та й той не втямив би…

– І кум твій Мукел теж, мабуть, не второпав би, – пожартував Камо.

Заливисто засміялась Асмік. її дуже смішив цей «кум Мукел» з його незаперечним для діда Асатура авторитетом. Кум Мукел був тим невичерпним джерелом, з якого старий мисливець повсякчас черпав приклади життєвої мудрості.

На березі вони знайшли рибальський човен і, спустивши його на воду, попливли нескінченними протоками і басейнами до пам’ятного хиткого острівця.

– Пригадуєш, скільки яєчок ми зібрали на цьому острові півтора року тому? – запитала Асмік Камо.

– Аякже, пам’ятаю, – кивнув головою Камо. – Тільки чи не зірвався він з свого «якоря» і чи не зробився з хиткого плавучим, цей наш острівець?… Як багато качок, дідусю, але вони чомусь не літають. Дай-но рушницю, – простягнув він руку, – я їх зараз сполохну… Дивно, чому вони не літають? Пташенята голі, чи що?

Качки пробудили в Камо мисливський запал. А Чамбар, висолопивши червоного язика, скавучав і нетерпляче рвався з човна.

– Дивна річ – на воді жодної качки, всі в очеретах! Мабуть, каченята, – висловила гадку Асмік.

– Дай мені рушницю, – ще раз попросив Камо.

Але дід не дав рушниці.

– Не можна, – сказав він. – Це не пташенята, а батьки й матері. Вони зараз линяють, міняють пір’я, а без пір’я вони літати не можуть. Таких стріляти шкода… І подивись, як все розумно влаштувала природа. Птахи-матері лише тоді пір’я змінюють, коли пташенята підростають і самі починають добувати собі їжу. Мати тоді вільна – турбот немає, може і про себе потурбуватись.

Ось вони й добралися до хиткого острівця. Дід і Асмік вийшли з човна, а Камо поплив далі. Чамбар залишився з ним у човні.

***

Розлучимось ненадовго з Камо й подивимось, що робить другий загін юних натураліс тів. який пішов на Чорні скелі.

Добравшись до зубчастої вершини, хлопці прив’язали собі на плечі мішки з соломою, зняли черевики, панчохи, вище колін закотили шаровари і мотузяною драбинкою спустилися в печеру – просто у воду, то звідти виливалася.

Перше відчуття було схоже на опік. По спині пробіг дрож, тіло вкрилося пухирцями- така холодна була ця вода, народжена талим снігом гірських вершин. Але це не збентежило дітей, і вони відважно рушили вперед, освітлюючи шлях слабким світлом електричного ліхтаря.