Таємниця гірського озера

ЗНОВУ ДО ЧОРНИХ СКЕЛЬ

Світало. Асмік, прокинувшись, відчула, що серце в неї не щемить, як учора. їй було легко і радісно. Вона скинула ковдру, скочила з ліжка і швидко вдяглась. їй хотілося піти до Камо, але йти так рано і самій їй здавалось незручним.

Асмік побігла до Грикора:

– Ходімо до Камо!

Їх зустріла мати Камо і, приклавши палець до губів, сказала:

– Тсс! Він спить.

– Ну-ну, хай спить, йому це треба, – відповів Грикор. – А ми, Асмік, вернемося поки що до нас.

Слідом за ними до Грикора прийшли Армен і Сето.

– Зайдем до Камо? – спитав Армен.

– Ні, він спить. Не будемо його турбувати.

– Добре, хай відпочиває Підемо самі. Ось тільки Артуша треба взяти, він хотів піти з нами.

І вони пішли до Артуша.

– Ти куди, синку? – крикнула мати навздогін Грикорові.

– Ми до Чорних скель. – Він знав, що мати тепер затримувати його не буде.

Взявши з собою Артуша, усі радісно рушили вперед, і перед ними знову відкрилася знайома картина: обпалені сонцем, знеможені від спраги поля і долини.

Колгоспники напружено працювали, поглиблюючи річища каналу. Широкою чорною стрічкою простягався він, спускаючись схилами Далі-Дагу до колгоспних посівів.

Голова колгоспу Баграт втратив свою холоднокровність. Він гарячкував:

– Ну-ну, мої любі, працюйте по-воєнному! Завдання таке – по чотири кубометри на людину. Виконав – доповідай. По-бойовому!… Необхідно якнайшвидше провести воду: будівельна бригада весь час на Чорних скелях працює.

Наче у відповідь на ці слова, з боку Чорних скель почулося один за одним, кілька вибухів. Хмари диму й пилу вирвалися з печери.

– Ми запізнились! Вони випередили нас! – засмутився Армен. – Ходімо швидше!

І вони побігли.

Ось і Чорні скелі. Стародавній дуб стоїть, обгорілий знизу догори, стовбур його розколовся, гілки позвисали – поламані, обвуглені. Мідний глечик лежав у корінні дерева, почорнілий і сплющений.

На вершині Чорних скель з’явилися люди, і хтось із них крикнув униз:

– Грикоре, це ти? Зміна прийшла?

– Так, прийшла. Залиште там ломи, спускайтеся.

Будівельна бригада, що працювала в печері, спускалася в ущелину. На зміну їм піднімались на гору наші хлопці.

На схилі гори вони зустрілись. Майстер Єгор, не кажучи й слова, взяв у Грикора з рук мішок з амоналом, гніт і капсулі. Потім обшукав у хлопців кишені.

– Це що таке?… – образився Армен.

– Баграт наказав. Забули про вчорашній випадок з Камо?

Єгор суворо глянув на хлопців, але, побачивши їхні збентежені обличчя, ласкаво додав:

– Про вибухи і не думайте. Вам доведеться робити в камінні дірки. Я позначив крейдою ці місця. Камінь пробивайте на півметра, – сказав він і додав: – Не ображайтесь, хлопці, ідіть.

І він по-дружньому поплескав хлопців по плечах.

Важко змахуючи крилами, піднялися з вершини скелі орли й закружляли над головами хлопців. Десь тут, у печерах, були їхні гнізда, і орли готувались до захисту своїх пташенят.

Але хлоп’ятам було не до орлів. Вони увійшли в печеру. В ній було темно й волого. Брали дрижаки. Вузький вхід у печеру поступово розширювався. Стіни й підлога були вологі і вкриті слизом. Звідкись, наче з-під землі, долинали глухі звуки. Що далі йшли хлоп’ята, тим звуки ці ставали чутніші.

Хлопці підійшли до вузької чорної щілини – проходу в одній із стін.

Артуш засвітив ліхтар, але сильний холодний струмінь повітря, що дихнуло з щілини, вмить загасив його. Довелось пробиратися навпомацки, повзком, весь час кудись угору. Однак шлях був їм уже знайомий. За цим проходом була друга печера, де хлопці робили перші вибухи. Будівельна бригада тут залишила ломи.

В печері було темно. Таємничий підземний шум чути було дуже сильно.

– Адже вода, коли ми її звільнимо, рине в прохід, яким ми щойно прийшли… Отже, вона відріже нам шлях, і ми залишимося у цій печері, – в роздумі сказав Армен. – По-моєму, треба розширити вихід.

Хлопці знову засвітили ліхтарі і оглянули прохід. Чорні скелі в глибині своїй були складені не з граніту, а з м’яких гірських порід, і зараз хлопці ломами розширяли вузьку щілину до ширини звичайних дверей. Потім вони пройшли в той куток печери, де минулого разу зробили в скелі виїмку. Після того як тут побувала будівельна бригада, вона стала набагато ширша і глибша. Тепер під цією ямою вже було добре чути, як вирувала, хлюпала, кипіла вода.

– А може, й справді там казан з грішниками? – сміючись, сказав Грикор. – Чого доброго, ще впіймаємо душу кума Мукела і віднесемо в подарунок дідові.

– Брр!… – здригнулась Асмік. Вона ніяк не могла позбутися почуття страху і боязко притискалась до Армена.

Найхоробрішими були Сето і Грикор.

– Не бійтесь, – заспокоював товаришів Грикор. – Це вода, вода-полонянка! Скоро ми її звільнимо. Ану, посвіти, Сето!

– Ні, світитиме нам Асмік, а ми візьмемо ломи, – сказав Сето, передаючи ліхтар дівчинці.

Вони пробрались серед розкиданого вибухом каміння і ввійшли у виїмку, під якою вирувала вода. Ліхтар кидав сніп світла на нерівне, вищерблене дно.

Армен зняв з себе куртку і накинув на плечі Асмік.

– Не треба, – запротестувала вона, – застудишся.

– Ну, що ти!… Я працюватиму, мені скоро стане жарко.

Скинули свої куртки і гаряче взялися за роботу Сето, Грикор і Артуш.

На краю виїмки з ліхтарем у руках стояла Асмік. Арменова куртка не допомогла, дівчинка тремтіла все дужче, і світлий зайчик ліхтаря весь час то піднімався, то тікав з виїмки.

– Е, це не діло, – нарешті вирішив Армен. – Ти тут замерзнеш, Асмік. Краще б ішла додому, а з ліхтарем ми й без тебе впораємось.

– Ні, ні, нізащо!…

– Іди, іди… Ти там будеш корисною. Іди доглянь Камо, розваж його.

– Ні! – ще раз сказала Асмік і зашарілась. Добре, що світло ліхтаря падало не на неї і товариші не помітили цього.

– Справді, – втрутився Сето, – нічого тобі тут залишатись. Іди додому, а ліхтар ми прикріпимо до каменя, і світло не танцюватиме по землі, як зараз.

Асмік нарешті згодилась. Сето провів її до виходу з печери і допоміг вибратись на вершину скелі. Звідти, вже сама, Асмік, підстрибуючи, як кізка, побігла до села…