Таємниця гірського озера

Бурхливий потік води збивав їх з ніг. Стіни печери, мокрі і слизькі, були ненадійною опорою. Проте діти подолали всі перешкоди. Не зупиняла їх і могутня маса води, що мчала з проходу в глибині печери. Мокрі з голови до ніг, вони нарешті потрапили до другої печери і, побачивши тут острівець сухої землі, зупинилися, щоб перепочити.

– Розумно ми зробили, Армене, – зауважив Грикор, – що розширили цей прохід. Інакше ми залишилися б тут у полоні. Ти, як вчений, дивишся вперед.

– Ви розширили? – спитав Артуш. – То ви з самого початку знали, що добудете воду і вона через цей самий отвір і піде?

– Так, за багатьма прикметами ми давно в цьому переконалися, – серйозно, тоном справжнього вченого відповів Армен.

– Але я не з тих, хто залишається в полоні! – продовжував своє Грикор. – Я б заткнув цю дірку собою, вода наповнила б печеру й викинула б мене силою… як шампанське – корок.

– План чудовий, але трохи запізнився ти з ним, – тим же серйозним тоном промовив Армен.

А Сето сказав сміючись:

– Вилетів би разом з водою – і головою з прірву!

– Ого, стрибок був би чудовий, та іде без парашута… Ну, почнемо, вже час. Бо Камо довго чекатиме нас, з нудьги на щось задивиться – знову по шию вгрузне в болото.

Вони підійшли до гирла потоку. Вода, що вибігала з гірського озера, з вершин Далі-Дагу, з страшною силою вдарялася об стіни басейну, утвореного вибухами амоналу і динаміту, шалено кружляла, вирувала, збиваючи піну, і, вирвавшись на поверхню, швидко мчала до виходу з печери.

Такий гуркіт був у цьому темному підземному світі, такий таємничий гул лунав з усіх катків печери, що хлопцям стало якось моторошно. Чи то вир цей страшний поглине їх, чи, не витримавши жахливих струсів, розсиплються скелі й поховають їх під собою…

Поклавши на каміння мішки з соломою, хлопці сиділи на них і при тьмяному світлі електричних ліхтариків дивились на воду, що шалено вирувала.

– Ну, що ж ми повинні робити в цьому пеклі? – не без остраху спитав Сето.

Армен підвівся, підійшов до басейну і, освітивши ліхтариком одну з його стінок, сказав:

– Бачите цей закладений отвір? Раніше вода бігла в нього, а потім в глибину гори. Після того як Камо востаннє висадив у повітря тут скелю, вода змінила течію і пішла так, як тепер. Потім з колгоспу прийшли майстри й зацементували цю дірку. Зараз ми повинні знову її відкрити і знову спрямувати воду її попереднім шляхом.

– Висушити канал?! Позбавити село води?… Та що ти!… Що скажуть про нас?

– Про це ми вже домовилися з товаришем Багратом. Зараз вода колгоспу не потрібна. Сьогодні обійдуться, а завтра дірка буде знову зацементована.

– Так, але отвір цей вище рівня води. Вона не піде в нього більше, – сказав Артуш.

– Ну, це пусте. Ми закладемо камінням вихід з басейну, вода в ньому підніметься і піде в попередній стік, знову пройде під горою і поллється в Гіллі, а там на неї чекатимуть Камо з апаратом в руках, – нарешті відкрив товаришам таємницю їхнього походу на Чорні скелі Армен.

– А коли вода піде не в Гіллі, а зовсім в інший бік? – спитав Сето.

– Може трапитись… Але саме для того, щоб довідатись про це, ми й повинні зробити свій дослід. Тому Камо й чергує на озері, чекаючи нашої посилки… відомостей від нас. Спробуємо… Ну, Грикоре, візьми лом, почнемо. А ми носитимемо каміння, складатимемо.

Грикор з вправністю досвідченого майстра кількома ударами лома вибив цементну пробку, що закривала попередній стік. Відкрилася глибока чорна щілина.

– Значить, якщо я впаду в цю дірку, то випливу в Гіллі? – знову не втримався від жарту Грикор.

– Спробуй, тоді побачимо.

– Ой, ні, не треба, я не хочу цього! – сполошився Грикор. – Не кинусь, не кинусь… Я краще шапку свою пошлю Камо. – І він кинув у щілину свою стару шапку. – От здивується Камо!

– Сето, тягни мішки! – крикнув Армен.

Хлопці висипали солому в щілину, а потім міцно заклали камінням виїмку в басейні, з якої виливалась і поступала в печеру вода.

Басейн швидко наповнився водою до країв, і, дійшовши до розколини, вода, грізно вируючи, з ревінням і свистом ринула у своє попереднє, що йшло невідомо куди, підземне річище.

Під шаленим тиском води задрижала, стряслася скеля. В її недосяжних глибинах щось стогнало, плакало, ухкало. Від цих звуків у хлопців наче мурашва побігла по спинах.

– Ну, чи не пекло?… Недарма наші предки вважали, що воно не лише існує, а й міститься під цими скелями, – сказав Армен.

Хвилин за п’ятнадцять хлопці розкидали каміння у виїмці басейну. Рівень води в басейні знизився, вона перестала вливатись в ущелину і знову, з клекотом і дзвоном, ринула в печеру, а з неї бурхливим сріблястим каскадом – в ущелину, в гирло колгоспного каналу.

– Ну, ходімо, ми своє завдання виконали. Ходімо! – повторив Армен.

Мокрі, брудні, але задоволені хлопці швидко вийшли з темної печери, і в очі їм ударило сліпуче світло радісного серпневого полудня.

ОСТАННЄ РЕВІННЯ

Вистрибнувши з човна, Камо стояв на купі поваленого очерету і милувався новим, строкатим убранням озера Гіллі.

Зеленими й жовтогарячими вогнями пломеніли в променях сонця береги озера і очеретяні острівці на ньому.

На озері панувала тиша. Здавалося, його залишило все пернате населення, завжди таке численне. Не крякали качки, не було чути гелготання гусей.

Рівень води в озері знизився. Важко було сказати, що вплинуло на це – чи спека засушливого літа, чи припинився доступ води з басейну Чорних скель. У всякому разі, очерети порідшали, на острівці стало сухіше, і Камо без особливого труда добрався до того місця, де минулого разу він мало не пішов на дно.

Поряд з ним стояв Чамбар. Настороживши короткі вуха, палицею витягнувши хвоста, собака уважно оглядався навкруги, стежачи за напрямком погляду хлопця.

В очах Чамбара відбивалося явне нерозуміння. Чому, здавалося, треба стояти тут і нічого не робити? Це було поза його собачим розумінням… Красу виблискуючої в променях сонця водяної поверхні і відбитої в ній стіни очеретів могла зрозуміти лише людина.

Камо подивився на годинник: було майже три.

Вийнявши з футляра фотоапарат, Камо перевірив роботу затвора, повернув до краю важіль, що регулював швидкість, направив об’єктив на середину басейну і завмер у непорушній позі.

Йому здавалося, що так він простояв дуже довго. Можливо, причина цього його нетерпіння.