Таємниця жовтої валізи

Уранці, трохи очунявши, побачив, що в кімнаті вчинено справжній погром. Хто це зробив? І що йому потрібно було? Версія, що це, можливо, справа рук порейя, відпадала. Індіанці першими ніколи не нападали. Хтось із білих? Але хто? Пастор у Сан-Лоренцо. А може, в цьому і криється причина нічного нападу? Прояснити ситуацію міг хіба Арміндо, але він чомусь не з’являвся. Отже, треба було дочекатися Вайкапи і разом з ним усе обмізкувати.

Індіанець прийшов увечері, як і було домовлено. Почувши про нічний напад, порейя спохмурнів. Коли ж інженер коротко розповів йому про свої підозри і про розмову з пастором, Вайкапа сказав:

— Це справа рук Шмундта.

— Що ж тоді робити? Смарагди треба добути чимскоріще. На них з нетерпінням чекають.

Подумавши, син вождя відповів:

— Я знаю потаємну дорогу. Йти нею значно довше, та якщо хтось надумає ув’язатися за нами, то неодмінно викаже себе.

IX

З резервації Френк і Вайкапа вийшли на світанку. Зійшло сонце, тіні від пальм коротшали на очах, і Френк не дуже вірив, що до полудня вони пройдуть половину дороги, хоча індіанець сподівався дістатися до заповітного місця вже надвечір.

Милі півтори вони йшли берегом річки, насилу продираючись крізь високу траву. Вайкапа прямував попереду, стукаючи перед собою палицею, немов сліпий.

— Тут змій, аж кишить, — пояснив він супутникові. Френкові в його високих армійських черевиках було байдуже.

Індіанець був босий, і Френк сказав, що його може вкусити змія.

У відповідь Вайкапа всміхнувся.

— Порейя не боїться змій. Ми дряпаємо себе між пальцями отруєними стрілами.

“Природна вакцина”, — подумав Френк.

О восьмій ранку вони заглибилися в сельву. Тропічний ліс зустрів мандрівників майже суцільною стіною з оповитих ліанами дерев бамбука і кущів.

Френк мимоволі пригадав чиєсь порівняння сельви з хаосом первісного лісу. Йшли дуже повільно. По черзі прорубували дорогу. Неба не було видно, і здавалося, що йдеш вузьким тунелем. Густа сітка павутиння, по якій бігали величезні павуки, застеляла очі. Обличчя й одяг від цього павутиння стали зовсім білі. Випари від дерев і листя забивали дихання. Піт заливав очі. Однак про відпочинок не могло бути й мови: в зеленій напівтемряві, де панувала вічна сирість, ні на мить не можна було зупинятись — одразу проймав дрож.

Хоча Френк не був новачком у сельві, порівняно з Вайкапою він скидався на невмілого хлопчиська. В хитросплетінні екваторіального лісу індіанець орієнтувався чудово. Якимсь відомим тільки йому чуттям вивів Френка на придатне для відпочинку місце. Вайкапа колись бував тут — він показав ледь помітні зарубки. Сюди трохи просочувалося сонце, і тому тут було не так сиро, як у гущавині. Френка вже давно мучила спрага, але він мужньо терпів. Тільки після того, як Вайкапа відрубав кусок товстої ліани і почав жадібно пити з неї воду, він зробив те саме. Підкріпившись копченим м’ясом броненосця, рушили далі. Ліс тут був не такий густий, і йти стало легше. Тепер Френк майже без зусиль встигав за своїм провідником.

Раптом Вайкапа зупинився і, притиснувши спис до грудей, почав прислухатися. Широко роздуваючи ніздрі, він втягував повітря, ніби сподівався вловити незнайомий запах.

Френк підійшов ближче. Спитав:

— Щось підозріле?

Індіанець здригнувся. Обернувшись до Френка, швидко прошепотів:

— Ніколи не ставай до незнайомця спиною — він може наступити на твої сліди, і до тебе прийде нещастя… Мені здалося, що я вловив чужий дух.

— Ти хочеш сказати, що за нами хтось стежить?

— Не думаю, однак треба бути готовим до всього.

Не мовивши й слова, вони пройшли майже милю, поки не побачили мальовничу долину. Вайкапа полегшено зітхнув.

— Ми прийшли. — В голосі індіанця забриніли гордовиті нотки: — Смарагди сховано в печері.

Неподалік почулося легке шарудіння.

— Так, — мовив порейя, — це шпигун і, мабуть, нічний напасник.

Тепер уже й Френк почув, як хтось намагається зникнути в сельві.

— Я піду за ним слідом, — Вайкапа войовничо підняв спис над головою. — Його треба впіймати. А ти спускайся в долину. Там вождь із воїнами порейя. Про все розкажеш йому. Він знає, що робити.

X

В Долині Смарагдів уже почали хвилюватись, чи не трапилося чогось лихого з Вайкапою і другом сеньйора Маркеса. Почувши від інженера, що за ними хтось стежив, вождь спохмурнів. Залишив Френка, а сам попрямував до воїнів, які з’юрмилися біля порослого колючим чагарником пагорба, і щось їм сказав. Один за одним індіанці почали зникати в добре замаскованому підземному лазі. Потім вождь підкликав стрункого юнака, з ніг до голови розмальованого білою і червоною фарбою, шепнув йому щось на вухо, і індіанець, розуміюче кивнувши, щез у лісі. Хвилини за дві молодий порейя з’явився перед здивованим Френком у супроводі… зв’язкового Арміндо.

Упевнившись, що білі радо зустріли один одного, батько Вайкапи не став їм заважати. Він стояв поблизу схованки, звідки воїни виносили в плетених корзинах смарагди.

Арміндо розповів, що затримався в Сан-Лоренцо через арешт товариша Енріко. Не знаючи, у чому річ, зв’язковий почав спішно наводити довідки. Пощастило встановити, що в арешті винен пастор Шмундт — він же Франц Декерт, військовий злочинець, якого свого часу викрили Аугусто Маркес і німецький журналіст.

Проти колишнього есесівця офіційно все-таки порушили кримінальну справу, але запеклий нацист вирішив за краще не ризикувати, а якийсь час переждати скандал. Він запропонував свої послуги СОІ — під теплим крильцем цієї організації таким типам не треба було боятися переслідувань. Словом, Франц Декерт став місіонером, одночасно виконуючи в резервації Ель-Грасо функції наглядача. З його допомогою керівництво СОІ сподівалося натрапити на схованку скарбів племені порейя. Проте достеменно ніхто не знав, чи взагалі цей скарб існує. Звісно, німець хотів би й сам погріти на цьому руки, але все міг сплутати американський інженер, який несподівано з’явився в резервації. Контакти Френка з індіанцями видались лжемісіонерові підозрілими. В дивному грінго Декерт вгледів небажаного конкурента. І вирушив до Сан-Лоренцо, щоб поділитися своїми тривогами з полковником Жоаном Бранкі — шефом Служби. Той арештував Енріко Алвеса за незаконну видачу американському інженерові дозволу на право пошуків дорогоцінних каменів на території Ель-Грасо. Самого інженера вирішили поки що не чіпати. На щастя, Служба охорони індіанців вважала Кеткарта і Алвеса за звичайних авантюристів. Під заставу розміром тисяча доларів, яку Арміндо вніс у поліцію, товариша Енріко до суду випустули з тюрми. Цього тільки й треба було.

Того ж дня вони виїхали з Сан-Лоренцо. Зв’язковий подався в резервацію, а Енріко Алвес поспішив на пароплав, який відпливав у Кастано.

Не заставшії Френка на місці, Арміндо почав прискіпливо допитуватись про нього у індіанців. Порейя, запідозривши незнайомця в чомусь недоброму, зв’язали його і доставили до вождя.

Таким чином, у калейдоскопі подій все стало на свої місця. По-перше, ніхто, окрім Шмундта — Декерта, не міг вчинити рейвах у місіонерській хатинці. По-друге, тільки він міг шпигувати за інженером і Вайкапою, коли ті вирушили в Долину Смарагдів. Німець, очевидно, замислив щось недобре. Порадившись з вождем, вирішили, що Френк з двома воїнами піде по слідах Вайкапи. Ні в якому разі не можна було допустити, щоб Декерт повідомив про смарагди в Сан-Лоренцо. Арміндо ж разом з іншими порейя вирушив назад в Ель-Грасо.

Троє заглибились у нічну сельву. Йшли в суцільній пітьмі. Місячне світло майже не проникало крізь товщу листя. Час від часу Френк освітлював ліхтариком верхівки дерев, на яких могла причаїтися пума. Ніч минула в напруженні.

На ранок вони вийшли з лісу. Індіанець, який ішов перший, раптом скрикнув. На траві, розпластавшись долілиць, лежав Вайкапа. В руці він ще стискав двометровий спис, який йому так і не знадобився. Пучок бамбукових стріл висипався з сарбакана. Вбивця підступно вистрілив індіанцеві в спину. Злочинець не міг далеко зайти — тіло порейя ще не охололо. Зброю, очевидно, мав з глушником — інакше вони почули б постріл.