Таємниця жовтої валізи

— О ні, Демере! Такі ж ми люди, як і ти. І надприродне нам ніщо не притаманне. Колись настане день, і розпізнають Час і Простір твої потомки також. Підвладне Розуму усе, Демере.

Признатися, спочатку мене вражали їхні слова, але невдовзі дещицю став я розуміти. Чужинці й справді не були з роду грізного Зевса. Колись давно у Дальню Путь полинули вони, щоб віднайти Братів в Безмежжі Океану. Пізнати розум чийсь іще, щоб не самітними лишитись. На кораблях своїх літали між світів чужих, що діамантами розсипалися в небі. Далеко од власної домівки натрапили вони на царство Геї, [15] і їхній “Араго”, [16] гіпероновим гнаний вітром, знайшов тут дім.

15

Гея — Земля, богиня землі.

16

“Араго”— корабель, на якому древні аргонавти (греки) на чолі з Ясоном плавали в Колхіду по золоте руно.

Повідали чужинці з піднебесся, що вже давно вивчають нашее життя. А надто до душі припала їм країна, де правиш ти, о славний Міносе! Мовляв, для поколінь прийдешніх колискою стане вона.

— Слова твої, Демере, слух милують, немов бальзам цілющий. Однак занадто вже казковим мені почуте видається.

Схиливши голову в шанобі, до розповіді знову взявся наш герой.

— Оповіли мені чужинці про батьківщину свою, яку покинули далеко в Океані, [17] про свій народ, про звичаї і побут краю. Щаслива та країна, відкіль вони прибули. Всі рівні там, про бідність і багатство ніхто не відає давно.

17

Океан — у стародавніх греків ріка, що омиває всю Землю. З Океану сходять і в нього заходять всі небесні світила.

— Багатих й бідних там немає? — був прездивований мінойців цар почутим, однак промовчав і далі слухав підданого свого.

— Аж ось настав той день, коли прощатись мали ми. Всім сумно було.

— Демере, — звернувсь до мене Ану. — Ми змушені тобі печаль одну повісти. Розкрити таємницю надважливу. Отож уважно слухай. Велика небезпека загрожує твоїй країні. Розбурхана стихія під островом клекоче.

— Виходить, порятунку нам немає? — я вражено спитав.

— Біді цій лиш частково можна запобігти, — додала стиха Ула. І надто чудернацьку річ узявши з рук замовклого Ану, мені піднесла урочисто.

Не бачив я чогось подібного ніколи. Були там коліщатка хитромудрі дуже, кружальця різні, всілякі кульки й важелі малі. А на поверхні — світнеє каміння, що блискотіло й грало кольорами…

— Це пристрій винятково точний, — узявся до пояснення Ану. — Коли червоним кольором враз камінці усі заграють, то означає це, що днів за п’ять чи шість пристанище своє Гефест покине. Це знак вам буде рятуватись і острів свій полишити мерщій…

На цьому текст уривається. Щодо дивного механізму, що його знайшов на початку нинішнього століття грецький археолог, то ми спробували провести аналогію між цією знахідкою і досить-таки цікавою фразою, яка є у Солона: “На одному з папірусів я побачив ретельно виконаний малюнок якогось пристрою. Не виключено, що це був той самий прилад, про який згадував Демер. З великим старанням взявся його перемальовувати”.

Можливо, саме в цих рядках криється розгадка Антикітірської знахідки. Можливо, невідомий майстер, користуючись малюнками древнього мудреця, намагався скопіювати загадковий механізм.

Зробити остаточний висновок про існування на Кріті держави атлантів поки що не можна. Немає ніяких відомостей про тогочасну мову, без чого не можна прочитати тексти стародавніх мінойців, зроблені письмом, яким записана певна інформація, на мідних листах, які знайшла наша експедиція. Слід сподіватись, що лінгвісти все ж зуміють розв’язати таємницю крітського письма і оживити “подарунок Солона”.

Шафа

Дядечко — напрочуд цікава людина. Хірург за професією, він, як на мене, передусім митець (хоч, до речі, хірург з нього теж неабиякий). Увесь вільний від роботи час він збирає старовинні речі: меблі, шпалери, порцеляну, картини. Моя мати любить покепкувати з нього, мовляв, йому б бути лахмітником, а не ескулапом, на що дядечко тільки поблажливо всміхається. Є в ньому щось од класичного авантурника — все комбінує, де б дістати якесь крісло в стилі ампір чи рококо або стіл часів Людовіка XIV. Його енергії могло вистачити, либонь, на кількох таких, як я, дарма, що йому недавно минуло вже п’ятдесят шість.

І все-таки назвати дядечка диваком було б несправедливо. Реставрувати поламані й пошарпані речі він справді мастак. У його квартирі — чудова колекція найрізноманітніших творів мистецтва, яка викликає інтерес відомих фахівців. Багатьом з них дядечко став у пригоді. Навіть із-за кордону частенько надходять листи з проханням проконсультувати з того чи іншого питання, і їхні автори майже завжди дістають кваліфіковану відповідь.

З дядечком ми найкращі друзі, бо й я кохаюся в історії, цікавлюся старовинними речами, хоча моя майбутня спеціальність далека від цього: фізика — не мистецтвознавство. Однак після пригоди, що сталася зі мною торік улітку, я ладен вбачати в мистецьких речах щось значно більше, ніж просто витвір людських рук і фантазії.

Одержавши диплом про закінчення університету, я поїхав додому. У моєму розпорядженні був цілий липень. Ще раніше ми з дядечком домовилися, що я поможу йому впорядкувати колекцію, але, приїхавши до батьків, дізнався, що він кудись подався, мабуть, по музейному своєму ділу. Мені лишив записку і ключі від квартири (дядечка затятий холостяк). У цидулці писав, щоб я оселився в його квартирі і, не гаючи часу, почав наводити порядок, а він, мовляв, повернеться через кілька тижнів. Крім того — що мені аж ніяк не сподобалось — мав доглядати Гектора — нахабного доберман-пінчера, який стеріг квартиру. Дещо дивувало дядечкове прохання не торкатися шафи, що стояла в його кабінеті.

Квартира містилася на другому поверсі будинку, спорудженого ще на початку XIX століття. Дім чудово зберігся, і всі милувалися його формами, які, віддаючи данину тогочасній моді, використав невідомий архітектор.

Три кімнати скоріше скидалися на склад провінціального музею, ніж на людське житло. Тут ще ніколи не було хоч якогось ладу, і я майже три тижні витратив на те, щоб трохи зменшити цей розгардіяш. Роботи було вдосталь. І тільки ввечері я міг погортати якусь книжку.

Непомітно минув липень, од дядечка не було ніякої звістки. Та ось, коли до від’їзду на місце призначення лишилося три дні, мене ніби вштовхнули в кімнату Синьої Бороди — так я подумки іноді називав свого дядечка.

Приміщення, яке не знати чого називали кабінетом, скидалося більше на комору, ніж на кімнату для інтелектуальних занять. Окрім присунутої до стіни старезної скрині з двома дверцятами, які, власне, давали підставу називати її шафою, почорнілого від часу письмового столу і двох оббитих оленячою шкірою крісел, у кімнаті нічого не було. Слабо опираючись докорам сумління, я попрямував у куток, де стояв предмет моєї зацікавленості. Але дивина! Дверцята були розчинені навстіж. Я почухав потилицю, не знаючи, як пояснити дядечкову заборону — адже шафа була порожня.

Почав уважно оглядати все. Дверцята як дверцята. Видно, старовинної роботи. Інкрустовані. Ось і написано: “Майстер Андре Шарль Булль. Франція, друга половина XVII століття”. Відверто кажучи, фахівець я далеко не екстракласу, однак напис, зроблений власноручно дядечком на прямокутному аркушику ватману, прочитати зміг. Але обстеження довелося вести найпримітивнішим способом — на дотик. Полиць у шафі не було, точніше були, але хтось, певно сам дядечко, вийняв їх і поклав на підлогу поруч. Хоч як прискіпливо я обдивлявся скриню зсередини, а нічого незвичайного не помітив. У кімнаті не було світла, а в напівтемряві не дуже роздивишся. І я приніс а кухні кишеньковий ліхтарик, але й він мало допоміг. Тоді я заходився обмацувати стінки шафи, сподіваючись натрапити на щось таке, що б пояснило причину дядечкової заборони. Хотів торкнутися задньої стінки і… не відчув її. Тобто, бачити її я бачив, але НЕ ВІДЧУВАВ! Моя рука пройшла крізь неї, ніби крізь повітря. Я інстинктивно відсахнувся і оглянув руку. На ній не було ні подряпин, ні синяків. Але що за дивина — я ж міг заприсягайся, що моя права рука НЕ ВІДЧУЛА того, що в ЗВИЧАЙНИХ шафах називається задньою стінкою. Рука ніби пройшла крізь дерево і ввійшла в стіну кімнати. По спині у мене пробіг неприємний холодок. Я вщипнув себе за вухо. Ні, не сплю. Тепер мені вже закортіло переконатись у своїй дивовижній здатності проникати крізь матеріальні речі. Обережно простянув руку до таємничої стінки. Спершу пальці, потім долоня, а далі й уся рука провалились у порожнечу…